ІГОР ГАВРИЛІВ
Сьогоднішнє російсько-українське збройне протистояння заставило задуматися не лише вітчизняний політикум – можновладців, але й громадянський загал щодо суті взаємин обидвох сусідніх народів. Науковці продукують дослідження, у яких наголошують на передбачуваності конфлікту враховуючи непрості, здебільшого ворожі, вікові стосунки українців та росіян. Раніше про це писали Лонгин Цегельський, Павло Штепа, Михайло Демкович-Добрянський, Тарас Гунчак1 та ін. Сучасні автори наголошують: “Актуальна російсько-українська війна і російське пропагандистське шаленство, яке її супроводжує, – це лише крайній вияв того ресентименту, істерична реакція російського політичного класу і всього суспільства на дедалі виразнішу українську інакшість, що кидає болісний і фактично руйнівний виклик імперській ідентичності росіян. Дедалі глибша розбіжність між фіктивною, стереотипною Україною, яку витворила російська уява, і реальною Україною, що розвинулась як зухвале заперечення стереотипу «майже одного народу», спричиняє когнітивний дисонанс у багатьох росіян.”2
Не лише український владний та інтелектуальний істеблішмент, широкі кола громадськості, але разом з нами усе світове співтовариство стурбоване активізацією російського імпершовінізму, його мілітарною агресивністю, непередбачуваністю щодо подальшої ескалації збройного конфлікту. Постає питання. яке в різних інтерпретаціях мусується мас-медія: яку мету ставить перед собою керівництво РФ?, як далеко в своїх завойовницьких планах зайде московське керівництво? Тут слід процитувати одного із основних ідеологів континентальної Евразійської імперії “від Владивостока до Дубліна” Алєксандра Дугіна, який ще у 1997 р. в “Основах геополитики” висловив позицію сьогоднішніх російських можновладців: “Существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом “суверенного государства” тождественно нанесению чудовищного удара по геополитической безопасности России, равнозначно вторжению на ее территорию.
Дальнейшее существование Украины недопустимо”3.
Сучасні дослідники констатують: “Приєднання України – це шлях самоутвердження та самореалізації російської держави, оскільки без України Росія перестає бути імперією.”4 Тому відомий російський політик Сєргєй Бабурін висловився досить конкретно-відверто: “… або Україна знову приєднається до Росії, або війна.”5
Аналізуючи ті та інші дописи приходиш до висновку, що недостатньо історики приділили уваги питанню протиборства російського шовінізму та його антиподу українському націоналізму.
Насамперед потрібно визначитися із термінологічними дефініціями. Так філологи зазначають: “Націоналізм: 1. Теорія, спрямована на виховання представників своєї нації бути відданими їй. 2. Рух, спрямований на захист своєї нації.
Націоналіст: Людина. яка любить свій народ, дбає про його інтереси, захищає від колонізаторів.
Нація: Стійка єдність людей з певними спільними антропологічними та етнічними прикметами, що історично склалися на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури.
Шовінізм. Крайній націоналізм, що проповідує національну винятковість, ненависть до інших національностей, розпалює ворожнечу між країнами і народами.”6
В даному контексті українсько-російських взаємин можна погодитися із визначенням, яке запропонувала Олександра Сербенська: “Націоналізм – це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй… Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – із ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої.”7
Не претендуючи на повне та вичерпне розкриття поставленої проблеми, що не дозволяє формат статті, все таки необхідно звернутися до ретроспективного викладу етногенезу українського та російського народів. Як і люди, народи та країни розвиваються нерівномірно. На основі відомих даних археології, палеонтології, антропології, етнографії, лінгвістики та інших наукових дисциплін, історики вважають, що багато типових рис українців, які сьогодні визначають наш цивілізаційний образ, формувалися ще в дописемні часи. Адже усі необхідні передумови формування етносу були наявні на нашій землі: помірний клімат, багаті флора та фауна, комунікативні водні артерії з виходом до морів тощо – усе це сприяло функціонуванню людської спільноти, стоянки якої відомі з часів палеоліту. Материковий льодовик не поширився на нашу територію. Очевидно становлення генофонду українського етносу веде свій початок з епохи найдавнішої европейської цивілізації – Трипільської культури, що розвивалася на наших землях за 5-2 тис. років до нової ери. Трипільцям були відомі хата –мазанка, культура рільництва, тризуб і вишиванка, коляда і веснянки, кутя і писанки. А українська мова вважається однією з найдавніших і найрозвиненіших індоевропейських мов. Перебуваючи геополітично між Заходом і Сходом місцеве населення увібрало у себе чимало нашарувань як західних народів – греків, даків, готів, так і східних – кімерійців, скіфів, сарматів, гунів. Незважаючи на різні історичні назви (скити-сколоти, алани-роксолани, таври) тут вбачається один народ, який є автохтоном на своїй землі. Основним субстратом, що ліг в його основу, були давні слов’яни, колиска яких находилася між Дунаєм і Дніпром. Їх велике переселення і очевидно розшарування відбулося у ІУ-УІ ст. н. е.
Тут слід наголосити, що традиційно прийнято ділити слов’ян на три групи: західні, південні та східні. Натомість засновник сучасної української географії Степан Рудницький (1871-1937) ділив їх на дві групи: північні слов’яни: чехи, словаки, лужицькі серби, поляки, білоруси, росіяни; південні: українці, болгари, сербохорвати, словенці. Він же доводив, що Україна і Росія лежать на різних тектонічних плитах, для першої характерний різноманітний ландшафт, для другої – одноманітний.
Очевидно, що остаточне завершення формування українського етносу відбулося у антсько-руський період в ІУ-ІХ ст. Окрім території розселення від Вісли на заході до Дону на сході, від Німану на півночі до гирла Дунаю на півдні, вбачаємо спільні риси побудови житла та ведення господарства, культурно-релігійні почуття виробили однакові обряди, традиції та вірування, що лягли в основу психоемоційного типу українця, що мали основоположні впливи на вироблення його ментальності. Східні степові кордони не давали природного укриття від набігів азійських племен. Тому разом з ралом для обробітку землі наші пращури не розставалися з мечем для оборони від постійного набігу кочівників: гунів, аварів, хозарів, торків, печенігів, половців, монголо-татар.
Перші письмові згадки про праукранів знаходимо у грецького письменника ІУ ст. Марцеліна, який дає характеристику алан: “Були вони значно культурніші від гунів, гарні з виду, біляві, легко озброєні, дуже войовничі та свободолюбиві, любили притримуватися в громаді рівності.”8 Готський історик Йордан називає роксолан антами. Візантійський автор Маврикій наприкінці УІ ст. підкреслює їхнє волелюбство, вміння пристосовуватися до важких природніх умов: “Їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливо переводять їх на місце, куди їм треба… Тих, що попадають до них в полон, не задержують, як це роблять інші народи, але, призначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні і приятелі…Уступають радше перед силою, аніж подарунками. Та коли поріжняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому…”9 Візантійський історик Прокопій Кесарійський у другій половині УІ ст. писав про слов’ян, що життя проводять вони суворе й нецивілізоване, але зовсім не лихі і не підступні. Разом з тим давні автори підкреслюють небажання коритися зверхникам, підпорядковуватися загалу, брак злагоди, упертість, що нерідко призводило до кровавих конфліктів. Очевидним є те, що на наших землях із ранніх часів поширювалося християнство. Уже в ІХ ст. існувала писемність, адже коли Св. Кирило Солунський у 861 р. відвідав Корсунь-Херсонес у Криму то познайомився з Псалтирем та Євангелієм писаними “руськими письменами”.
Якщо говорити про історичні назви, то є очевидним, що термін «Русь» є скандинавського походження, як вказує літописець “838-839 рр. шведські посли прибули під іменем рось.”10 Згодом на зламі І-ІІ тисячоліть після Різдва Христового, як і в інших европейських країнах, завершився процес консолідації українського етносу, який створив велику, могутню, авторитетну державу Київську Русь – Україну. Русь – історичний етнополітонім держави (первісно стосується території трикутника Київ – Чернігів – Переяслав), а Україна – автоетонім (самоназва), який стверджує, що живемо “у краю, в країні”. Вперше термін «Україна» зустрічається у літописі під 1187 р. Згодом він поширюється на усі «руські землі», як відомо з історичних джерел: 1580 р. “Україні Руській, Київській, Волинській, Подільській і Брацлавській”; 1612 р. “народ український”; 1654 р. “запорожці з усім військом і Україною отчизною нашою”; 1670 р. “руського Православного Українського народу”; 1677 р. “старовинна Україна, або Русь… аж до Вісли”; 1728 р. “обої України – Козацька, Козацько-Руська, Малоросійська”, “ зо всею Україною і Військом Заворожским.”11 Очевидним є те, що термін «Мала Русь – Малоросія» первинно означав саме Русь, як метрополію, а «Великорусь», як її завойовані околиці.
Щодо давніх писемних джерел про населення сучасного центру Росії, то «батько історії» Геродот у У ст. до н. е. зазначав, що тут жили племена андрофагів (людоїдів). Автохтонним населенням території під історичною назвою Московія були фіно-угорські народи: весь, чудь, меря, мурома, мещера, мордва та ін. Слов’янські племена кривичів, в’ятичів та ільменських словен очевидно прийшли сюди пізніше, після Великого переселення слов’ян у УІ-УІІ ст. та мали західне походження, як пише літописець «од Ляхов пошли». В час формування Руси – України (ІХ-ХІ ст.) київські князі поширили свої володіння на північно-східні землі, заснувавши тут численні поселення, які згодом стали містами – центрами князівств Ростовського, Суздальського, Владімірського-на-Клязьмі, Рязанського, Муромського. Сюди ж було принесено християнство, яке на противагу руським землям, через опір місцевого населення, насильно внедрялося «вогнем і мечем», храмобудівництво, відповідні назви населених пунктів, книжну церковно-слов’янську мову, яка згодом з місцевою говіркою та іншомовними запозиченнями створила сучасну російську мову і т. ін. Місцеве населення почало себе називати «русскими» людьми, тобто підлеглими Руси.
Син київського князя Володимира Мономаха (1113-1125) Юрій Долгорукий (1125-1157) ставши суздальським князем, заснував у 1147 р. поселення Москву (назва походить від р. Москва, що означає “каламутна вода”). Як місто воно набирає вагу щойно у 1277 р.12 Син Юрія Володимировича Андрій Боголюбський, народжений від місцевої жінки, в час свого князювання (1157-1174) відзначився тим, що у 1169 р. напав на Київ сильно його пограбувавши – фактично знищив, що відмітив літописець ствердивши: “Суздальці так дуже зруйнували 1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року”, при тому забрав у полон багатьох киян. З міста Вишгорода (резиденції київських князів) вивіз багато цінностей, у т. ч. ікону Матері Богородиці до Владіміра-на-Клязьмі, яка до сьогодні вважається найбільшою святинею Росії (Владімірська Божья Матєрь). Поводячись як чужинець-агресор він тим самим не ідентифікував себе, як спадкоємець київської династії Рюриковичів. Російський історик В. Ключевський вважав 1169 р. – початком народження Московської держави. Тобто в час розпаду Київської Руси у ХІІ-ХІІІ ст. її правонаступницею стає Галицько-Волинська держава, а Владіміро-Суздальське князівство було основою зародження Московського государства, яке поширюючись на північ та схід відоме під фінською назвою «Чудь Заволоцька». Першим московським князем стає Данило (1261-1303), син Олександра прозваного Невським (1220-1263). Слід наголосити, що після 1237 р., коли ці землі завойовують монголо-татари, Московія стає улусом, заснованим ханом Менгу-Тімуром у 1277 р., Золотоординської імперії, якій не перестає платити данину аж до її розпаду у 1438 р., а Кримському ханству фактично до ХУІІІ ст. За Івана Калити (1325-1340) Москва починає провадити агресивну зовнішню політику напавши на Тверь, при тому залучившись підтримкою Золотої Орди.
Формування московської державності проходило у час жахливих спустошень, що їх принесли на Схід Европи монголо-татари. В такий складний час геополітичних перетворень, коли 1453 р. впала Візантійська імперія під ударами турків, українські землі підпадають під вплив Польщі, Литви, Угорщини. Московським правителям вдалося намовити Київського митрополита перенести свій осідок до Москви у 1328 р. Син чернігівського боярина, що перейшов на службу до князя Івана Калити і був тисяцьким Москви Олексій став митрополитом і поширив православ’я на цих землях. Щоправда аж до 1651 р. московіти заїжджали до християнського храму на конях не знімаючи шапок. Згодом, коли московський князь Іван ІІІ (1462-1505), який прийняв титул «государя всея Русі», одружиться з небогою колишнього візантійського імператора Софією Палеолог, найдеться псковських монах ігумен Філофей, що за правління Васілія ІІІ (1505-1533) у 1510 р. обґрунтує месіянську місію Москви під тезою – “Москва Третій Рим, а Четвертому не бувати”. Тобто православна церква мала стати ідеологічним підґрунтям московського імпершовінізму. Декілька спроб «узаконити», згідно із церковними канонами, московського патріархату зазнали краху. Щойно у 1598 р., під загрозою смерті, Вселенський патріарх Єремія поставив підпис про заснування московського патріархату, який фактично не був затверджений собором владик-єпископів, тобто формально був неправочинним.
Перебуваючи тривалий час під впливом Золотої Орди, у формуванні правлячої еліти мали визначальний вплив монголо-татари. Московський князь Іван ІУ Грозний (1533-1584), який прийняв титул царя, став збирачем земель колишньої Золотої Орди проводячи спустошливі напади на Псков, Новгород, Казань, Астрахань. Відомі російські історики М. Карамзін (1766-1826), М. Покровський (1868-1932) вважали, що Московська держава завдячує своїм народженням саме татарам. В. Ключевський (1841-1911) підрахував, що у ХУІ-ХУІІІ ст. 57 % провідної верстви Московії становили люди татарського походження. Той же М. Покровський констатував, що в жилах московського народу тече щонайменше 80 % азійської крові. Сучасний російський історик Юрій Афанасьєв стверджував: “Росія народилася у ХІУст. на місці Орди, що помирала, і на основі ординського досвіду співвідношення влади і населення. Але цей процес започаткував ще Андрій Боголюбський.”13 Недарма відомий російський поет А. Блок писав: “Да азиаты мы с раскосыми и жадными очима!”
Таким чином сімбіоз угро-фінів, монголо-татар та слов’ян породив московітів, які впродовж ХІУ-ХУІІІ ст. зуміли завоювати великі простори евразійської частини світу. Впродовж наступних 200 р. Москва мала 128 воєнних років і 72 роки миру. З цих 128 років війни 5 років припадає на оборонні війни, все інше – війни завойовницькі. В цих експансіоністських заходах московітам допомагала українська військова, політична, духовна, інтелектуальна еліта. яка стала своєрідним донором у перетворенні Московської держави на Російську імперію (1721 р.) з усіма для нас негативними наслідками.
Експансія Московії на українські землі почалася з ХІУст. у боротьбі з Великим князівством Литовським за «руську спадщину». Це призвело до об’єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту, в склад якої увійшли усі українські та білоруські землі. Постійні війни з кінця ХУ до початку ХУІІ ст. проходили за володіння українською Чернігово-Сіверщиною та білоруською Смоленщиною. Нерідко московіти у боротьбі супроти українців, білорусів, литовців та поляків залучали на свою сторону кримських татар, які постійними набігами спустошували місцеве населення вбиваючи і грабуючи його та забираючи численний ясир. Українці прославилися у багатьох переможних битвах, зокрема 1514 р. князь Костянтин Острозький на чолі коаліційних військ розбив московітів під Оршею, гетьман запорожців Петро Конашевич-Сагайдачний на початку ХУІІ ст. здійснив декілька успішних походів на московські землі дійшовши до їх столиці. Нерідко у цьому протиборстві тогочасна українська еліта перебувала у невизначеності – до кого схилитися в умовах бездержавності та боязні втрати ідентичності. Адже експансія польської шляхти несла на українські землі національний, релігійний та соціальний гніт. Москва не лише воєнними діями, але обіцянками та підкупом схиляла на свою сторону частину українського загалу. Це в повній мірі себе проявило у 1508 р. під час виступу князя Михайла Глинського, численних козацько-селянських повстань на зламі ХУІ-ХУІІ ст., в ході національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького та особливо в період Руїни. Сучасні дослідники констатують, що на той час: “Москва вже опрацювала дві особливі стратегії для війни із сусідами: 1) попереднє формування промосковської «п’ятої колони» в середовищі вірогідного противника; 2) подання своєї агресії за внутрішній конфлікт.”14 Слід ще відзначити про показову спробу московітів налаштувати один проти одного різні соціальні групи народу – «бідних супроти багатих», що завжди приносило їм успіх у дезорганізації місцевого населення із його поневоленням.
Відновивши національну державність в середині ХУІІ ст. Україна мала всі підстави, разом з Нідерландами та Англією, стати однією з найрозвинутіших країн континенту. Українці фактично першими встановили демократично-республіканський устрій управління. Але в умовах жорстокої та затяжної боротьби з поляками потрібно було узаконити державність на міжнародному рівні. Тому Переяславсько-Московську угоду 1654 р. більшість дослідників визнають як типовий для того часу міждержавний союз мілітарно-політичного характеру. який передбачав протекторат Москви над Україною підкреслюючи персональну унію гетьмана, як «єдиновладного самодержця України» із царем. Адже з кожним новим гетьманом України заключалися нові угоди, як правило більш кабальні для українців аніж попередні. В результаті Москва спритно використала протистояння окремих старшинських угрупувань, які вели боротьбу за владу, що призвело до поділу українських земель між Москвою та Варшавою. Понад століття тривав процес втрати державності – лише наприкінці ХУІІІ ст. Росія, ліквідувавши гетьмансько-козацький устрій, перетворила Україну на свою колонію.
Впродовж усього процесу становлення Російської імперії, як зазначає Олег Баган: “Було це невпинним поглинанням одним етносом животворних основ буття іншого. Ніяке порівняння не буде таким точним для означення російсько-українських стосунків, як порівняння їх до взаємин між вампіром і його жертвою. Кров жертви не сприймається вампіром як якась здобич, ні, це просто для нього живодайний еліксир насущності. Для новоімперської Росії у 17-18 ст. українські духовні, історичні і культурні джерела були чимось таким, без чого вона не мислила своєї вимріяної величі. Адже ці джерела давали їй маєстатичну візію колишньої імперіальної Київської держави, ідею великого християнського місіонерства, розбудованої церковної культури і літератури… Тільки зайнявши ці київські позиції, Москва могла говорити зі світом, насамперед православним світом, як справжній авторитет.”15 Дійсно антропологічні дані та відповідний фізичний розвиток, розумово-інтелектуальний рівень, морально-духовний світогляд українців завжди стимулювали росіян підкорити і асимілювати місцеве населення увібравши їх красу, розум і силу. Переважна більшість видатних діячів науки, культури, військово-політичної еліти Росії були виходцями з України. Можна назвати сотні імен, які своїми діяннями сприяли розвиткові та величі росіян. Тому, коли у час національного відродження з кінця ХУІІІ ст. до початку ХХ ст. українці заявили про свою окремішність, претендуючи на самобутній розвиток та національну самостійність, це викликало хвилю обурення у середовищі російського істеблішменту. Російська влада діяла шляхом заборон, переслідування, ув’язнення та заслання українських діячів. А інтелектуальна еліта обурено заперечувала право називатися окремим народом. Так київський генерал-губернатор Аннєнков у 1863 р. заявив: “… Сторонники малороссийской истории, достигнув признания самостоятельности малороссийского языка, конечно на этом не остановятся, а опираясь на отдельности языка, станут притязать на автономность Малороссии… Из праха Шевченка выродилась целая шайка самых рьяных сепаратистов.”16 Невідомий автор, того ж 1863 р., у газеті «Слово» стверджував: ”… всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов’янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество…
Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи. як ви співаєте українську пісню або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір…
Робиться се без суду, і вини не об’являють… Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці… За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби… Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де б було заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім’ї говорить 14 млн. народу?”17 Російські шовіністи навіть слухати не хотіли, що існує український народ із самобутньою історією та особливим розвитком і претензіями на окремий статус. Напередодні Великої світової війни метою російської державної політики було не допустити національного відродження українців.
Іноземні автори відзначали, що українцям притаманні типово європейські цивілізаційні риси: сім’я, церква, раціоналізм, підприємливість, приватна власність, національна солідарність, разом з тим надмірна емоційність і чуттєвий темперамент, який нерідко був «політично руїнницьким». Натомість щодо росіян, то вважали: “До невпізнання окарикатурили москалі грецьку віру, отриману з Києва (не з Візантії), спотворивши її своїм шаманським духом, окарикатурили нібито присвоєну москалям Петром І західну культуру. Єдино, що вони органічно засвоїли – в усім своїм житті, – це традиції Орди, яка колись тримала їх триста літ під ярмом, перемішані з фінами, чужі нашому Києву, радимичі й в’ятичі, предки москалів, відчули в тих традиціях Орди щось собі рідне…” Щодо характерних рис російської вдачі: “Все в ній – тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку. Фізичний тип москаля – це переважно тип калмика. Суспільний устрій? – москаль не має нічого власного, ні власної хати, ні дітей, ні серця, ні думки, все підлягає чужому наказові. Московщина – це «суспільство, упорядковане страхом». Це суспільство або ця імперія – це орда номадів, кочовиків на біваку. Кожний з них – «замаскована маріонетка». Відзначає їх страшна ксенофобія, ненависть до чужинців, випливаюча із заздрости до них, основана на почутті власної інферіорности (нижчости).”18
Незважаючи на тотальне двохсотлітнє російщення українці зуміли зберегти національну ідентичність. Перша світова війна кардинально змінила геополітичну ситуацію у Центрально-Східній Европі – на уламках імперій поневолені народи створили суверенні держави. Постала незалежна Українська Народна Республіка, яка Актом 22 січня 1919 р. об’єднала усі етнічно-історичні землі. Низка несприятливих об’єктивних та суб’єктивних причин призвели до поразки Визвольних змагань українців, адже неможливо було воювати, без будь-якої підтримки, на всіх фронтах проти ненаситних сусідів, які бажали використати у своїх загарбницьких цілях наш людський та природній потенціал з метою власного процвітання. Разом з тим новітні російські правителі – большевики змушені були, під впливом запеклого народного спротиву, піти на поступки створивши на згарищах Російської імперії федерацію національних республік.
Але у них також проявився відвічний російський імперіалізм, коли постало питання визначення республіканського суверенітету. Загравання із національними потребами у виді «коренізації», яка в УССР проходила, як «українізація» усіх сфер життя, була згорнута на зламі 1920-1930-х рр. Усіх провідних діячів було піддано репресіям, а «український буржуазний націоналізм» став найбільшим ворогом совєтської влади накинутої Росією Україні. По-суті різновид російського комунізму – большевизм, виявився незворотною долею Росії, став найбільш відданим давнім ординським традиціям у їх найбільш варварському застосуванні. Очільники большевиків, незважаючи на їх різне етнічне походження (євреї, кавказці та ін.) залишалися російськими шовіністами. Сталінщина фізично винищила мільйони найбільш національно свідомих та соціально активних громадян: інтелігенцію, селянство, робітництво, переслідувано будь-який прояв української окремішності. Коли у 1939 р., з початком Другої світової війни, совєти появилися на західноукраїнських землях, то сучасники відзначали: “Українцеві не вільно було заявити, що він не розуміє російської мови, бо це вважалося фашистівською демонстрацією. Зате росіянин, навіть якщо він виховувався в Україні, міг заявити це зовсім вільно. Фашистом, або націоналістом у розумінні большевиків був кожний українець, навіть український демократ, ліберал чи соціаліст, якщо він любив свою мову. історичне минуле своєї батьківщини, взагалі мав національні почуття.”19
В роки війни українські націоналісти (члени ОУН та воїни УПА) в московському імперіалізмі вбачали основного ворога України. Так у брошурі «Що ми закидаємо москалям» говорилося: “Москалі три рази причинилися до знищення нашої держави: Андрій Боголюбський в княжі часи, наїзд Петра І за гетьмана Івана Мазепи, та большевицький наїзд Лєніна.
Москалі винищили нам щонайкращих людей: Калнишевський, Полуботок, Тарас Шевченко, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Євген Коновалець і тисячі других відомих і невідомих кращих синів України.
Москалі вкрали в нас й присвоїли собі нашу світлу історію княжої доби, разом з усіма її культурними надбаннями…”20 Разом з тим у поширюваних листівках українські патріоти закликали: “Товарищи русские красноармейцы и командиры!
Мы, украинские повстанцы признаем Ваш героизм в борьбе с немецкими оккупантами…
Мы обращаемся к Вам поддержать борьбу за Независимую Украину – без гитлеровского и большевистского порабощения. Не выступайте с оружием против нас. Довольно крови! Не слушайте комиссаров, которые натравливают Вас на украинских повстанцев.
Свободолюбивый украинский народ подымет знамя освободительной борьбы вместе со всеми народами, которых покорили большевистские палачи.
ДА ЗДРАВСТВУЕТ САМОСТИЙНА УКРАИНА!
ДА ЗДРАВСТВУЕТ НЕЗАВИСИМАЯ РОССИЯ БЕЗ СТАЛИНСКО-БОЛЬШЕВИСТСКОГО РЕЖИМА!
Украинские Повстанцы.”
Інша відозва твердила: “Партизаны!
Долой германский и русский империализм!
Долой Гитлера и Сталина!…
Да здравствуют независимые государства порабощенных народов!”
Водночас прогнозували в “Обращении к партизанам Красной Армии”:
“Коммунисты! Сталин уничтожил все, что Вы добились в 1917 году.
Уничтожит ли Сталин террор, если бы выиграл войну?
Никогда! Сталин вел бы еще более жестокий террор.
Партизаны! Вступайте в ряды своих национальных организаций, а где их нет создавайте. Под своим национальным флагом за независимые национальные государства, боритесь с германским и сталинским национализмом.
Да здравствует свобода народов и человеческой личности!”21
Слід також наголосити на тому, що так звана російська демократична інтелігенція у повоєнні роки не бачила відродження небольшевицької Росії без українських земель. Адже відомо, що російська демократія закінчується там де починається українське питання. Показовим тут є писання історика, родом з Петербурга,Ульянова (1904-1985), який будучи репресованим у 1936-1941 рр., у повоєнні роки опинився в США. В своїй розвідці опублікованій у 1966 р. в Нью-Йорку він традиційно вважає, що українську ідею було нав’язано ззовні, зокрема поляками, які намагалися: “Посеять рознь между южной и северной Русью…
Поляки взяли на себя роль акушерки при родах украинского национализма и нянки при его воспитании.”22 Він також зазначає, що: “Национальная доктрина «Украинского Пьемонта» ясна: быть украинцем, значить быть антирусским.”23 Автор переконаний: ”Формальный украинский национализм победил при поддержке внешних сил и обстоятельств, лежавших за пределами самостийного движения и за пределами украинской жизни вообще. В мировой войне – соборная Украина, Галиция, Буковина, Карпатская Русь. Хрущов – Крым. Если при Брежневе отдадут Кавказ, то географический сон Рудницкого сбудется наяву.”24
В СССР (країні «дружби народів») на побутовому рівні вбачався постійний антагонізм. Згадує відомий лікар-нефролог, академік, голова Всесвітнього українського лікарського товариства Любомир Пиріг, який в 1948 р. поступив на навчання до Львівського медичного інституту: “Росіяни як почули, що деякі викладачі ведуть заняття українською мовою, здивувалися і навіть обурилися. Чого? Чому домагаються російської? Це так само, якби ми в Московському медінституті вимагали викладання українською.”25 Згодом живучи і працюючи у Києві принципово розмовляв українською. Одного разу парторг кафедри А. К. Шеїна висказала вголос думки усіх російських шовіністів: “До каких пор вы на этом своем языке будете разговаривать! Хватит этаво национализма! О таких как вы уже шла речь на заседании партбюро института.”26 Л. Пиріг, доктор медичних наук, змушений був покинути викладання в медінституті та перейти на роботу в науково-дослідницький заклад.
Така собі Фьодорова у м. Калуші Івано-Франківської області відверто говорила: ”Нас прислали специально сюда, чтобы мы вас учили русскому языку и чтобы вы, дурне хохлы, на нас работали”27. Інший колонізатор в час розпаду СССР і підйому національної стихії в Україні спересердя мовив: “… если бы в свое время Сталин – скотина не присоединил Западную Украину, всего того, что сейчас творится, не было бы.”28 Сучасні росіяни змушені визнати завдяки чому існував їхній імпершовінізм: “С потерей Русской (!) Украины и Белоруссии мы лишились притока хорошей арийской крови.”29 Лише за роки панування совєтської влади чисельність українського населення було фактично переполовинене: голодомори, розстріли, депортації, примушування переписуватися на росіян призвело до того, що українці недорахувалися десятки мільйонів своїх громадян.
За всі роки незалежності України Росія веде неприкритий наступ заполонивши інформаційний простір нашої держави, їхній капітал контролює стратегічно важливі об’єкти української економічно-господарської та банківської діяльності, завдяки активній праці ворожої агентури уся внутрішня і зовнішня політика все більше прив’язується до російської. Все це в повній мірі несе загрозу державній незалежності України та її національній безпеці. У 2007 р. було вкинуто російською стороною поняття «Русский мир». Президент РФ Владімір Путін заявив: “Русский мир может и должен обьеденить всех, кому дорого русское слово и русская культура, где бы они не жили, в России или за ее пределами…” О. Батанова підтверджує: ”Растет ожидание того, что использование гуманитарного потенциала «русского мира» может помочь в упрочении этнокультурной самобытности российского суперэтноса и сохранении российского геополитического и культурного пространства.”30
Москва бажає «ощасливити» всі інші народи, та встановити над ними російське панування. На перший погляд просування ідеї т. зв. «русского мира» має на меті «захист російськомовного населення». Тільки не відомо від кого? Та від чого? Насправді Росія не здатна здійснити поступ у всіх сферах суспільного життя відстаючи від інших держав не лише Европи, але й Азії. Тому у своїй безсилості протистояти розвитку світових цивілізаційних процесів, бажає понизити до свого рівня духовної застиглості, політичної аморфності, моральної деградації та соціальної безперспективності інші народи, насамперед український. Адже російськомовні українці не мали можливості говорити українською мовою в силу сформованої мовно-психологічної ситуації і «тиску» мовного середовища, у якому вони жили, вчилися і працювали і яке було сформоване за часів політики русифікації, яка насильно забороняла вживання рідної мови. На жаль за чверть століття урядові чинники так і не спромоглися навести лад у цьому основоположному для національного державотворення питанні. Зрештою і всі інші сфери життя в Україні не пройшли необхідної кардинальної реформації.
Очевидно є те, що усілякі перемовини, заключення угод та мирові ініціативи з росіянами є безперспективними. Адже в основу їхньої світоглядової позиції стоїть відомий постулат: “Москва слезам не верит!”, який має продовження: “Москва кровушки жаждет!” Протиставляючи себе розвинутим країнам Росія, через свою агентуру, стремиться поширити серед їхнього громадянства хаос та зневіру. Як написав відомий дослідник політики совєтського керівництва середини ХХ ст. Віктор Суворов (Володимир Рєзун), що кремлівські політики жили за принципом: “Ми не спроможні зробити життя у своїй країні настільки ж достойним, як і у вас, але ми постараємось ваше життя опустити до нашого рівня.”31 Ця фраза в повній мірі відповідає меті нинішнього путінського режиму, який не лише воєнними діями в Грузії 2008 р., Україні 2014-2016 рр., але військовим вторгненням у Сирію у 2015 р. спровокував масову міграцію в европейські країни, чим завдав клопотів та відповідних затрат ЕС.
Таким чином не лише перед українцями, але й усім цивілізованими світом стоїть завдання вистояти і перемогти віковий російський шовінізм. Для того, насамперед нам, потрібно перевести державницьке життя на національні засади, щоб чужинцям не було місця в незалежній процвітаючій Україні, здійснити швидко й радикально реформи усіх сфер функціонування країни, заручившись підтримкою ЕС та НАТО, використавши в повній мірі досвід і підтримку наших західних партнерів.
Resume
Russian armed aggression against Ukraine and Crimea as a result of annexation and occupation of Donbass, showed the essence of today’s rulers of Russia that are not shovinistic desire to rid its imperial and Soviet predecessors on world domination. With the collapse of the USSR Moscow experienced a painful loss of geopolitical power. Today Russia is not able to compete with the US, European Union, China and other developed countries in all spheres of public life. So growing relevant economic and military potential resorted to military adventures, first in Georgia and now Ukraine in order to extend its influence to neighboring sovereign state. The famous phrase that Russian democracy ends where begins Ukrainian question as ever is relevant, well aware that without the human, industrial, natural and communicative potential of Ukraine, the Russians did not manage to overcome the negative processes recession all spheres of economic and business activity, social hopelessness , spiritual and moral degradation.
The whole long history of Russian-Ukrainian relations – a struggle against chauvinism nationalism: the desire of Russians to conquer and assimilate Ukrainian who opposed this perfidious measures to protect their rights to preserve the identity of our country. When the Ukrainian nation was formed as a typical European, not only geographically, but historically, culturally and mentally, the Russians spread on the Eurasian border, absorbed many traits local Finno-Finns and Slavs and alien Horde. Formation of Muscovy held in permanent wars and conquests of other peoples and their lands. Moscow rulers and their people failed to create their own identity, instead of taking everything that could be used in other countries. The decline of the ruling dynasty of Kiev Rurik, weakening the fight against Mongol-Tatars and colonization measures Hungarians, Poles and Lithuanians led to the loss of the once mighty Ukrainian statehood Middle Ages that were used Muscovites who essentially stole and was given a name “Rus” which subsequently has officially until the early eighteenth century. was transformed in the name “Russia”. Russian emblem – the longheaded eagle was borrowed from Byzantium, which fell under the blows of the Turks in Hust., that since Moscow claims to rule the whole Orthodox world. Flag – triple color (a combination of white, blue and red typical of many European countries), and Peter was brought from Holland.
The Russian tsarist government, treacherously seized Ukrainian lands in XVII-XVIII centuries., Always denied identity in Ukrainian distinctiveness. In order taken dozens of decrees and circulars that forbade distribute Ukrainian literature, print literary works from archives and libraries confiscated and destroyed authentic ancient chronicles and acts instead spread fabrications that have jam reliable historical facts. Was eliminated Cossack hetman-structure destroyed Zaporizhzhya Sich national church subordinate to the Moscow Patriarchate, wound imperial territorial-administrative division of the judicial system and so on. Famous Ukrainian religious, educational, cultural and art figures exported to Moscow and St. Petersburg where forced to work for foreigners, while their descendants rosiyschylysya. The tsarist government acted “carrot and stick”: those who resisted were accused of “separatism Mazepa” exporting to Siberia and other zadobryuvaly positions and ranks giving them a title of nobility. All activities of the Russian Tsars were aimed at total assimilation Ukrainian. But they failed, because the activation of cultural-national movement led to the restoration of national statehood in the early twentieth century.
Then the same thing did the Russian Bolsheviks, who seized power on the ruins of empire. They obludlyvo verbally called for “freedom of oppressed peoples!” but in fact carried out mass repression against nationally conscious and socially active representatives of the Ukrainian community. As a result, famines, deportations, physical extermination of the Ukrainian people was only half full. South-eastern regions of Ukraine have undergone total rusian spread, which Moscow wants to use the current distribution through the embodiment of v. BC. “Russian World”.
When the Russian Tsars opposed mostly Ukrainian cultural and national movement, the Russian Bolshevism opposed to Ukrainian nationalist liberation movement (OUN and UPA), which operated under the slogan “Freedom to the people, the freedom of man!”. Through confrontation Ukrainian nationalism – Russian chauvinism we were able to survive in the age of people struggle for freedom and independence. Today also hope to help the international community is finally understand that Russia is a threat to the entire civilized world should therefore leave the geopolitical map rozpavshys (some predict researchers) for 60 individual countries.
1 Цегельський Л. “Русь – Україна і Московщина – Росія”. Історико-політична розвідка. – Львів: Апріорі, 2007; Штепа П. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість. – Скор. вид. – Л.: Вид-во «За вільну Україну», 1995; Демкович-Добрянський М. Україна і Росія. – Львів – Краків – Париж: Видавнича спілка «Просвіта», 1993; Гунчак Т. Російський імперіалізм / Пер. з англ. Тараса Цимбала. – К. :Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2010.
2 Рябчук М. Російський стереотип українця: від імперської уяви до постімперської реальности. // Критика. – 2015. – Ч. 9-10. – С. 9.
3 Цит. за: Рог В. Українофобія. П’ята колона та її ляльководи (Збірник статей). – Київ: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2008. – С. 52.
4 Банах В. М. Російська суспільно-політична думка 1990-х років: ідеї та напрями. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Львів, 2011. – С. 12.
5 Цит за: Рог В. Українофобія… – С. 79.
6 Тлумачний словник української мови: близько 7000 слів. / За ред. Д. Г. Гринчишина. 3-тє вид. перероб. і доповн. – К. : Освіта, 1999. – С. 155.
7 Високий Замок. – 1999. – 2 серпня. – С. 3
8 Цит. за: Сергійчук В. Український Крим. Видання друге, доповнене. – Вишгород, 2013. ПП Сергійчук М. І. – С. 5.
9 Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів: Видавництво «Світ», 1991. – С. 8-9.
10 Український історичний журнал. – 2001. – № 3. – С. 38.
11 Там само . – С. 41.
12 Дашкевич Я. Московія не Русь, а країна Моксель. // Наша Батьківщина. – 2014 р. – 12 листопада. – С. 10.
13 Зборовський А. Росії як не імперії ніколи не існувало. // Українське Слово. – 2012 р. – № 5. – С. 5.
14 Брехуненко В. , Ковальчук В. , Ковальчук М. , Корнієнко В. «Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ-ХХІ ст. – Київ, 2016. – С. 27.
15 Донцов Д. Дух Росії. / пер. з нім. Вишинського В. , Зимомрі І. – К.: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2011. – С. 7.
16 Цит. за: Шаповал Ю. І. Торкнутися історії. – Київ – Дніпропетровськ: Парламентське видавництво “Ліра”, “Ткума”, 2013. – С. 85.
17 Цит. за: Свіржецький К. Мови в Україні: відродити українську – захистити російську. – Запоріжжя: Дике поле, 2008. – С. 33-34.
18 Кюстін, Адольфе де. Правда про Росію: пер. з фр. /Адольф де Кюстін; опрац. О. Мерчанський; передм. Д. Донцова; післямова М. Слабошпицького. – К.: Ярославів Вал, Укр. письменник, 2009. – С. 7-8
19 Західня Україна під большевиками: ІХ. 1939 – УІ. 1941: зб.; за ред. Мілени Рудницької // Наукове товариство ім. Шевченка в Америці. – Нью-Йорк, 1958. – С. 95.
20 ЦДАГОУ – Ф. 57. – Оп. 4. – Спр. 370. – Арк. 9.
21 Там само. – Арк. 14-, 15-15зв., 41.
22 Н.И. Ульянов. Происхождение украинского сепаратизма. Москва: Издательство “ИНДРИК”, 1996. – С. 7-8.
23 Там само. – С. 234.
24 Там само. – С. 268-269
25 Пиріг Л. А. Було колись… – К.: Світ Успіху, 2013. – С. 139.
26 Там само. – С. 237.
27 Погрібний А. Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба… – К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2000. – С. 48.
28 Там само. – С. 65.
29 Там само. – С. 47.
30 Турченко Ф., Турченко Г. Проект “Новороссия” і новітня російсько-українська війна. – К.: Інститут історії України НАН України, 2015. – С. 7.
31 Суворов В. Кузькіна мать /Віктор Суворов. – К.: Гамазин, 2012. ( Серія «Нетабачна історія») – С. 279.