Станіслав ФЕДОРЧУК
Наприкінці березня 2016 року Донецький інститут інформації оприлюднив власний аналітичний звіт, присвячений проблемі відновлення телемовлення на окупованій території. Як свідчать автори звіту, другий рік російської окупації не став роком відновлення мовлення українських телеканалів на окупованій території Донеччини. Частина обізнаних з проблемою фахівців може зазначити, що всьому провиною є відсутність власної телевізійної вежі, яка б дозволила поновити мовлення на всю територію, однак, проблема виглядає набагато системнішою.
Колабораційні медіа
З часу окупації Донецька та інших міст області відбулося захоплення телевізійних студій та виробничих потужностей більшості місцевих телеканалів. Попри те, що значна кількість представників медіа виїхала, остерігаючись переслідувань та через неможливість здійснювати подальшу роботу, знайшлися й ті, хто став голосом окупаційної влади, створюючи контент не тільки для телевізійного мовлення, а й для соціальних мереж.
Т.зв. «Народна рада» «Донецької народної республіки» (фактично, окупаційний орган РФ на Донеччині), прийняла відповідний нормативний документ «Про засоби масової інформації», в якому декларувалася «відсутність цензури та неприпустимість її введення». Натомість, вже наступна стаття цього «закону» красномовно скасовує проголошену свободу від цензури – «Неприпустимість зловживання свободою масової інформації», згідно норм цієї статті, діяльність будь-яких медіа може бути припинена за низкою припущень з боку влади. Засновниками медіа може бути виключно окупаційна адміністрація, станом на даний момент на окупованій території Донеччини діють 8 телеканалів, з яких 6 «засновані» «Міністерством інформації».
Обіцяна можливість створювати приватні телеканали починається з січня 2017 року. Однак, ми переконані, що жодних вільних або альтернативних медіа на окупованих територіях аж ніяк не з’явиться.
Базовими телеканалами окупаційної влади є чотири: «Перший республіканський», «ЮНІОН», «Новоросія» та «ОПЛОТ». Навіть враховуючи той факт, що вони слугують насамперед знаряддям пропаганди, їм вдається успішно використовувати вкрадену матеріальну базу та техніку для створення відповідного контенту. Крім того, вони створюють програми та ток-шоу, які позиціонуються як аналітичні, з запрошенням відповідних гостей до студії. Саме ці програми є основою для поширення антиукраїнської пропаганди серед населення окупованих територій та слугують для реклами окупаційного режиму.
Враховуючи технічні можливості окупантів, які контролюють телевізійну вежу в Петровському районі міста Донецька, мовлення сягає не тільки на окуповану частину Донеччини, а й частково можливе на вільних територіях. Сигнал колабораціоністських каналів можливо ловити у Красноармійську, Слов’янську та інших містах області, які розташовані достатньо далеко від обласного центру.
Медіа на вільній території Донеччини
Одним єдиним телеканалом, який не вдалося захопити російським окупантам та їх поплічникам на Донеччині, став ТРК «Донбас», який перебуває у власності Рината Ахметова. Однак, якщо звернути увагу на контент, який пропонує телеканал, то він викликає як мінімум розчарування – там годі почути інформацію, яка мала б хоч якийсь оціночний характер. Попри те, що чимало уваги віддається проблемам визволених від окупантів територій, головна увага каналу – це реклама гуманітарної місії Рината Ахметова «Допоможемо» та цілком амбівалентна оцінка подій, пов’язаних з російсько-українською війною та наслідками окупації. Аналітичного продукту, який би повідомляв мешканцям Донеччини про реальну ситуацію, пояснював причини та наслідки окупації, а тим більше сприяв формуванню громадянської позиції, немає. І це виглядає як цілеспрямована облудна «пацифістична» позиція власника телеканалу.
Мовлення Донецької обласної державної телерадіокомпанії перебуває в стані відновлення, мовник, який перенесений до Краматорська, не має досі ані власних виробничих потужностей (студій, техніки) ані мережі на території Донецької області, ані в Києві. Частково заповнення ефіру «До Тебе» (нова назва мовника) відбувається за рахунок контенту, який надають «Громадське Телебачення Донбасу» та «Радіо Свобода».
Державна активність з відновлення українського мовлення на Донеччині
В березні 2016 року виповнився рік з моменту створення Комісії з питань забезпечення стабільного функціонування системи національного телебачення та радіомовлення при Міністерстві інформаційної політики України. Не дивлячись на те, що склад комісії формується з числа представників Міністерства фінансів, Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, СБУ, концерну РРТ та інших установ – комісія не має ані бюджету, ані повноважень, які б могли бути реалізовані у вигляді постанов чи рішень.
В лютому 2016 року концерн РРТ доповідав, що на виконання рішень комісії вже встановлено 12 нових аналогових передавачів, встановлено 1 цифровий передавач, збільшено потужність 3 передавачів у 10 разів, відновлено мовлення програм Донецької обласної телерадіокомпанії.
На запитання, коли буде встановлено відповідну телевізійну вежу, яка дозволить мовити на всю територію Донецької області, представники комісії відповідають достатньо ухильно, однак, за попередніми розрахунками, її поява можлива не раніше 2017 року.
Що робити?
Попри такі, абсолютно невтішні дані про українське мовлення на Донеччині, слід давати собі повноцінний звіт з того, в який спосіб і заради чого варто відновлювати телевізійне мовлення. По-перше, наявність українських телеканалів в аналоговому чи цифровому мовленні аж ніяк не означатиме, що вони почнуть конкурувати з російськими телеканалами або колабораційними місцевими. По-друге, питання полягає в тому, що поширення контенту не обов’язково мусить відбуватися за допомогою телебачення – ресурси соціальних мереж не використовуються з відповідною інтенсивністю з боку державних та недержавних медіа. Попри всю нелюбов до російських соціальних мереж, зокрема до «Однокласників» та «Вконтакте», відсутність роботи там означає свідому втечу з частини інформаційного поля бою. По-третє, через війну чимало місцевих незалежних електронних та друкованих медіа фактично припинили свою діяльність через відсутність фінансової підтримки. Тобто, замість того аби здійснити програму державної підтримки незалежних медіа на Донеччині, було здійснено все, щоб навіть ті нечисельні професійні незалежні медіа припинили свою діяльність або продовжили роботу в дуже малому обсязі.
Зрозуміло, що для бізнесу, який був частково зацікавлений у розміщенні реклами на медіа ресурсах, наразі не є цікавою аудиторія, що перебуває під окупацією, відповідно лишається шлях або державної, або грантової міжнародної підтримки насамперед електронних медіа, які можуть безперешкодно переглядатися на окупованій території. Однак, чи зацікавлена сучасна українська влада у громадянах, які залишилися на окупованій частині Донеччини? Тих, які живуть на вільній її частині?
Ми бачимо, що російський імперіалізм здійснює просування своїх ідей не тільки за допомогою російської зброї та військових. На інформаційному полі триває не менш потужна війна за голови українських громадян, яка закладає антиукраїнські настрої та провокує до участі в колабораціоністських адміністраціях та незаконних формуваннях. Чому на другий рік окупації частини Донеччини та Луганщини дискусія сконцентрована насамперед довкола відновлення українського телевізійного мовлення, а не ефективній протидії російській пропаганді в межах всієї України? Напевно, відповідь на це питання в черговий раз доведеться шукати серед незалежних громадських активістів та волонтерів, але аж ніяк не у Міністерстві інформаційної політики України. Триває війна проти української незалежності, а не за окремі території української держави, тому тільки створення загальноукраїнської інформаційної стратегії може зарадити в цій ситуації.
Ми бачимо, що російський імперіалізм здійснює просування своїх ідей не тільки за допомогою російської зброї та військових. На інформаційному полі триває не менш потужна війна за голови українських громадян, яка закладає антиукраїнські настрої та провокує до участі в колабораціоністських адміністраціях та незаконних формуваннях. Чому на другий рік окупації частини Донеччини та Луганщини дискусія сконцентрована насамперед довкола відновлення українського телевізійного мовлення, а не ефективній протидії російській пропаганді в межах всієї України? Напевно, відповідь на це питання в черговий раз доведеться шукати серед незалежних громадських активістів та волонтерів, але аж ніяк не у Міністерстві інформаційної політики України. Триває війна проти української незалежності, а не за окремі території української держави, тому тільки створення загальноукраїнської інформаційної стратегії може зарадити в цій ситуації.
