Сила кожної нації вимірюється не лише спроможністю збудувати власну державу і здатністю її захистити від зовнішньої агресії та внутрішніх деструктивних чинників, але й умінням відстоювати свої інтереси в світовій політиці та здатністю бути присутнім в світовому інформаційному полі – впливати на геополітичні процеси хоча б в контексті певного регіону.
Так, германська нація фактично витворила дві сучасні держави на карті Європи – Німеччину і Австрію, а також окреслила свою присутність в Швейцарській Конфедерації. В українській історії також був подібний приклад – 100 років тому, в листопадові буремні дні 1917 року, українці створили на теренах колишньої російської імперії аж три державні утворення – власне Українську Народну Республіку, Кубанську Народну Республіку та Далекосхідну республіку Зелений Клин. Так, не всі ці держави були на 100% українськими, населення територій, де постали республіки не мало лише українську ідентичність. Були такі, що вважали себе українцями, були такі, які вважали себе козаками, або й просто «руськими». Та головна суть у тому, що український фактор був у ті часи найпотужнішим, порівняно з фактором інших національностей.
Зараз, на жаль, не йде мова навіть про офіційну дискусію щодо становища українського населення Кубані і Зеленого Клину в новітній російській імперії. Та гірше те, що офіційний Київ все більш і більш розмито бачить технологію повернення окупованих в 2014 році земель – Криму й Донбасу.
Спроби тримати українське питання на перших позиціях порядку денного світової політики також зазнають невдач. Одна з причин – обмежена присутність в інформаційному полі держав Заходу. Лише ЗМІ тих країн, де є потужні українські громади, вряди-годи висвітлюють українське питання. Мова про Австралію, меншим чином – Канаду, США, Британію. Недоброю є ситуація і в сусідніх з Україною державах ЄС. Для прикладу, в Чехії, де українське життя є достатньо організованим, місцеві газети згадують про Україну в контексті протистояння Росії. В Чехії іноді відбуваються й презентації українського культурного життя шляхом запрошення популярних артистів з України. В сусідній же з Україною Словаччині місцеві громади діють кволо, при чому, за сприяння російської агентури, вони систематично подрібнюються на русинів і власне українців. Медійна присутність України в словацькому інформаційному полі є мізерною, хоча й до Росії місцеві ЗМІ ставляться куди більш тверезо, ніж у 2014 році. А в Польщі українська тема піднімається в ЗМІ переважно через істерію довкола трагічних подій на Волині в 1943 р. і рефлексій на ці події з боку польського суспільства…
Проект популяризації України, пафосно презентований Мінстецем, й досі залишається на рівні пауерпоінт-презентації й навряд чи здатний просунути нашу державу краще, ніж горезвісний проект уряду Азарова напередодні Євро-2012…
Тим часом в світі відбуваються процеси, на які Україна має бути готова реагувати. Мова про вибори президента в США, парламентські та президентські вибори у ФРН і Франції. Цілком може бути, що в країнах, які є ключовими союзниками нашої держави, ми отримаємо дуже недружнє до нас керівництво. Чи є розуміння в української влади, як говорити, припустимо, з Трампом, Саркозі чи Штайнмайєром, який в разі поразки партії Меркель не стане глибоко приховувати свої проросійські позиції? Ясно, що рефлексування на зміну влади в країнах-союзниках не буде виходом із ситуації. Про план «Б» треба думати вже зараз. Вихід наразі лише один – відповідно до правового поля України почати готувати й немирний план повернення Донбасу вкупі з рядом жорстких внутрішніх заходів щодо російської агентури та російського бізнесу в Україні.
Звичайно, і на міжнародній арені треба намагатися більш відповідально і щільно працювати з країнами, на які можна спиратися у випадку втрати довіри з боку нових керманичів Німеччини та Франції. Мова передусім, про Великобританію, Канаду, Австралію, не відкидаючи при цьому й такого гравця як Туреччина і не забувати про сусідів – тих же поляків, словаків, угорців. Іншими словами – вирвати ці країни з-під впливу російського лобі…
А тим часом в самій Росії режим остаточно втрачає рештки здорового глузду. Тривають внутрішні зачистки неугодних громадських активістів. Навіть з російськими націоналістичними організаціями путінський режим, схоже, остаточно побив горщики. Видно, економічна ситуація є такою, що ситуація ось-ось може вибухнути. А оскільки процес можуть очолити лише найбільш пасіонарні діячі – не офіційні опозиційні політики-імпотенти, а вуличні активісти, режим перейшов до контрольних зачисток громадського сектору. Чи варто на це реагувати Україні? Безумовно. Бо іншого варіанту просто може не бути – намагання закритися лише у власній шкарлупці й не диктувати умови в країнах-сусідах може обернутися новим витком російської військової агресії.
Сергій Багряний, УІС
