Олександр Сич
(виступ на V Бандерівських читаннях)
Аналізуючи становище України в сучасному світі, більшість західних та вітчизняних політологів сходяться на тому, що вона є країною нереалізованих геополітичних можливостей. Чи не найкрасномовнішим у цьому сенсі є твердження відомого американського політолога Збігнєва Бжезінського. З одного боку він оцінює факт створення незалежної Української держави як третю за значимістю подію ХХ століття після розпаду Габсбургської імперії та розколу світу на протилежні політичні системи після Другої світової війни. Але з іншого, вважаючи Україну геополітичним центром Центральної та Східної Європи, в той же час відводить їй роль «буферної зони», яку західні країни і зокрема США мають використати у якості інструмента впливу на Росію задля її демократичної і європейської трансформації.
Зручне географічне положення України на порубіжжі Європи та Євразії є «палицею з двома кінцями» – його повноцінне використання могло б перетворити Україну на впливового геополітичного гравця, а змарнування цих переваг відкидає її на периферію геополітичного процесу та перетворює на об’єкт впливу світових лідерів. Влучним з цього приводу є твердження українського науковця Миколи Михальченка: «Країни без власного проекту майбутнього стають майданчиком, ресурсом для розгортання проектів інших країн». Аналогічно до свого американського колеги він вважає нинішню Україну лімітрофом («санітарним кордоном») для Росії та Європи.
З уваги на сказане актуальним постає питання дослідження причин такого геополітичного становища України. Оскільки сучасні політичні процеси в Європі ознаменовані тенденцією посилення правих рухів і саме під їхнім впливом сусідні країни все частіше висловлюють претензії до України, то автор пропонує здійснити такий аналіз через призму зовнішньополітичної доктрини ОУН, основні положення якої і до сьогодні притаманні ідеологічно-програмовим засадам українського націоналістичного руху.
Вважаємо, що основи зовнішньополітичної доктрини ОУН були напрацьовані переважно в період перебування її структур на території України, а вже в період еміграційної діяльності лишень удосконалені та розвинуті. А тому головна увага у цій статті зосереджена на аналізі програмних документів саме цього періоду. При цьому окремо виділяємо принципи, як вихідні положення такої доктрини, та концепції, як вироблені системні підходи до вирішення окремих зовнішньополітичних проблем.
Перший із таких принципів можна сформулювати як «повноцінна суб’єктність у міжнародних відносинах». Адже відколи Вестфальський мирний договір 1648 р. поклав кінець Тридцятилітній війні у Європі і санкціонував розпад Священної Римської імперії, відтоді суб’єктом міжнародної політики стає нація-держава, призначенням якої є захист національних інтересів.
Саме ідея побудови такої держави і була політичним ідеалом та програмною ціллю ОУН. Тож закономірно, що теза «належного використання міжнародних взаємовідносин для осягнення суб’єктивної ролі України в міжнародній політиці» прозвучала вже у постановах І Великого збору (ВЗ) ОУН в 1929 р.
Цей принцип є важливим для розуміння і нинішнього геополітичного становища України. Протягом всього періоду Незалежності вона так і не набула повноцінної суб’єктності у міжнародних відносинах і натомість весь цей час була об’єктом впливу інших держав та значною мірою перебувала під їхнім зовнішнім управлінням. З цього приводу обурювався навіть Бжезінський: «У мене викликає подив, що іноземний посол – я підкреслюю, іноземний посол, – проводить в Україні прес-конференцію для того, щоб схвалити рішення щодо змін в українському уряді, начебто це його справа – визначати, що має і чого не має робити керівництво Української держави».
Очевидно, можна констатувати, що 2014 р. відбулася генеральна зміна суб’єкта такого управління із Росії на США та ЄС. Але й сьогодні не менш принизливими для керівництва Української держави є вимоги до її Президента, Верховної Ради та Уряду з боку цих країн та міжнародних донорських організацій щодо ведення кадрової політики, прийняття законопроектів, введення до керівного складу державних установ, організацій та підприємств пропонованих ними осіб тощо.
«Опертя на сили власного народу» – чи не найвідоміший принцип національно-визвольної стратегії та зовнішньополітичної діяльності ОУН. Він одночасно виключав і орієнтацію на чужі сили, а зокрема на історичних ворогів України. Вперше принцип був сформульований на ІІ ВЗ ОУН-б у квітні 1941 р. і потім був присутній у програмних документах всіх її наступних форумів.
На власній практиці ОУН-б переконалася, що відхід від принципу несе за собою великі загрози. Так намагання напередодні Другої світової війни знайти опору в особі Третього Рейху виявилися помилковими вже на самому початку війни – нацисти вороже поставилися до проголошення у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української держави, запроторили провідників Організації до концтабору й розпочали тотальні арешти її провідного активу. Аналогічно і після Другої світової війни не виправдалися сподівання на те, що під час геополітичного протистояння США та СССР західний світ підтримає прагнення України до незалежності. Натомість, він виступив із тактикою стримування совєтської агресії та не мав у перспективних планах розчленування СССР на національні держави, а отже не передбачав існування незалежної України.
Сучасна українська державна верхівка протягом всього періоду Незалежності також регулярно піддавала ризикові державу, порушуючи цей апробований історичною практикою націоналістичний принцип: спочатку орієнтуючись на історичного ворога Росію, а після її агресії проти України – покладаючи виняткові надії лише на зовнішню військово-політичну допомогу Заходу. У зв’язку з цим варто пригадати постанови Другої конференції ОУН-б з квітня 1942 р.: «…Поборюємо всякі ледачі сподівання на чужу допомогу і ласку й виховуємо всенародне прагнення вибороти самостійність і соборність України».
Органічно пов’язаний із ним і принцип світового національного солідаризму. Вперше він був сформульований у «Маніфесті Організації Українських Націоналістів» з грудня 1940 р. Потім його підтвердив ІІ ВЗ ОУН-б, поставивши ціль – «з’єднати всіх українців у одному визвольному фронті».
Ще актуальнішим він стає сьогодні. Адже за різними підрахунками в еміграції перебуває біля 20 млн. українців т.зв. «старої» еміграції. Окрім того, велика кількість українців під тиском складних соціально-економічних обставин продовжує емігрувати з України. Дослідники сходяться на тому, що точних даних про їхню кількість назвати неможливо, але за даними МЗС України тільки в 2017 р. за кордон виїхало 1 млн. її громадян. Ця проблема починає ставати загрозою для національної безпеки. В той же час український Уряд не має системної програми залучення українців-емігрантів до розбудови Української держави – починаючи від відсутності системних культурно-освітніх та інформаційних програм, спрямованих на традиційну українську еміграцію, і завершуючи програмами стримування сучасного процесу еміграції та повернення українців на рідні землі.
Два наступні також сформульовані ще на установчому І ВЗ ОУН. Спочатку делегати Збору наголошують на потребі майбутньої Української держави мати «систему власних мілітарних озброєнь», але вже під час війни приходять до переконання повної мобілізації українського народу для потреб визвольної боротьби. А тому вважаємо доречним сформулювати як принцип мілітарної організації національного організму.
В умовах ведення Українською повстанською армією запеклої двофронтової боротьби проти нацистської Німеччини та більшовицького СССР ІІІ Надзвичайний ВЗ наголошував: «Навіть тисячі найбільш відданих борців не здобудуть України, коли весь народ не прийме участи в боротьбі». Немає жодного сумніву, наскільки це твердження є актуальним і в умовах сьогоднішньої російсько-української війни.
Сучасні українські дослідники геополітики В. Мадіссон та В. Шахов наголошують на аксіоматичній тезі, що «здавна у світі поважають сильних і багатих». Наскільки важливою для держави є мілітарна сила наголошує лідер Сінгапуру Лі Куан Ю. До 1942 р. його країною володіли британці й місцеве населення вважало, що їхнє панування триватиме ще тисячі років. Але «вторгнення японців у Сінгапур стало найбільшим уроком політичного виховання в моєму житті, адже впродовж трьох з половиною років я спостерігав за тим, яке значення має сила і як сила, політика й уряд діють разом», – згадує він.
Всупереч такій істині керівництво Української держави весь час її сучасного існування принцип сили віддавало в жертву оманливому принципові світової справедливості, який так настирливо пропагували і пропагують сильні геополітичного світу для своїх слабких візаві. А тому, плануючи її ліквідацію і руйнуючи через агентів впливу найвищого рівня її систему безпеки, московський режим Путіна мав для своїх дій цілком сприятливий ґрунт.
Доцільна союзницька політика – наступний принцип, сформульований постановами Установчого збору ОУН. Визначаючи головним джерелом сили власний народ, ОУН тим не менше ніколи не заперечувала потреби в союзниках, але встановлювала чіткі критерії їх вибору. Перший і головний із них прозвучав у тих же постановах і на розвиток зазначеного принципу: «Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися у визвольній боротьбі на котрогось із історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзницьких зв’язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України».
Отож, цей критерій визначав неможливість укладення союзу із історичними ворогами України і натомість передбачав орієнтацію на їхніх недругів. У зв’язку із цим логічно постає цілком предметне і актуальне для сьогоднішньої української міжнародної політики питання, чи історичні вороги України назавжди залишатимуться такими? На нашу думку, влучно на нього відповів у своїх «Заповідях» Микола Міхновський, визначивши, з одного боку їх перелік, а з іншого і критерій їхньої «ворожості»: «Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас». Формула «поки вони панують над нами і визискують нас» і є таким критерієм.
В процесі подальшого удосконалення принцип набував все об’ємнішого змісту. В умовах Другої світової війни до кола закономірних союзників потрапляють народи, поневолені Росією. Теза розвалу «Московської імперії – СССР» та союзу всіх поневолених нею народів стала головною підставою для появи вже згаданого «Маніфесту» ОУН 1940 року. Протягом всього періоду Другої світової війни ОУН-б систематично і цілеспрямовано працює над удосконаленням тактики здійснення таких союзів. Третя конференція ОУН-б уточнює, що вони можливі «на основі спільних інтересів» і наголошує, що прагне «до ліквідації дрібних неістотних спорів». А після неї і ІІІ НВЗ додатково акцентує на «взаємній повазі і визнанні права на вільне життя». Ці уточнення є актуальними і для розбудови сьогоднішніх взаємин України із сусідніми державами.
Наступний етап удосконалення принципу пов’язаний із еміграційним періодом діяльності ОУН-б. Кінець 60-их – поч. 70-х років ХХ ст. характеризувався розрядкою міжнародної напруженості і переведенням «холодної війни» у русло психологічного протистояння. У зв’язку з цим зазнала змін і визвольна концепція ОУН-б. Зокрема IV ВЗ ОУН, що відбувався весною 1968 р., почав піднімати ідею спільного фронту поневолених Росією народів на рівень глобальної політики. Тоді ж зазвучала теза, що потенційними союзниками України можуть бути і ті державні народи, які відчувають небезпеку з боку Московської імперії та підтримують ідею визволення України і створення нею власної держави. А вже на V ВЗ ОУН-б, що відбувався восени 1974 р., Слава Стецько проголошувала: «Природними союзниками України є не лише поневолені нації, але і ще вільні, які межують з російською тюрмою народів, що загрожує їм безпосередньо».
Отож, у кінцевому підсумку принцип доцільної союзницької політики означає, що до кола союзників України не можуть бути віднесені ті історичні вороги України, які продовжують намагання в тій чи інші формі домінувати над нею, й натомість союзниками можуть бути їхні недруги, а також поневолені Росією народи та народи, які відчувають від неї загрозу. Суттєве уточнення до цього принципу внесене Декларацією ОУН-б з приводу завершення Другої світової війни у Європи: «…Треба мати союзників, але ніколи – імперіялістичних опікунів».
Здійснюючи тезовий огляд основних концепцій зовнішньополітичної доктрини ОУН, перш за все слід відзначити, що вже постанови І ВЗ ОУН концептуально визначають Україну як вирішальний чинник східноєвропейського політичного простору, а наступні організаційні форуми наділяють її окремою місією на Сході Європи, ставлячи існування незалежних національних держав на цьому просторі у залежність від факту існування незалежної України. Як згадувалося на вступі статті, сьогодні більшість політологів також сходяться на тому, що Україна посідає унікальне геополітичне положення.
У цьому ж контексті перебуває і концепція балто-чорноморської осі. Історично вона бере свій початок ще від геополітичної осі «північ-південь», на основі якої князь Ярослав Мудрий намагався розбудовувати державу «від моря до моря». У ХХ ст. концепцію розробляли Степан Рудницький, Михайло Грушевський і, особливо, Юрій Липа, до спадщини якого зазвичай звертаються сповідники ідеології українського націоналізму. Сьогодні вона достатньо чітко виписана у програмних документах сучасних українських націоналістичних організацій, а зокрема ВО «Свобода».
Починаючи від Маніфесту ОУН 1940 р. і потім в програмних документах практично усіх наступних форумів ОУН дуже предметно присутня та детально розробляється концепція розчленування Російської імперії на національні держави. Дещо пізніше вона доповнена принциповим положеннями і про необхідність боротьби з тими російськими антирежимними силами, які виступають за збереження у будь-якій формі Російської імперії.
Концепція залишається актуальною і до сьогодні, оскільки Російська Федерація, зберігши після розпаду СССР внутрішнє імперське ядро, залишається й надалі головним чинником загрози для своїх сусідів. Вбачається, що така загроза може бути ліквідована тільки шляхом реалізації цієї концепції ОУН-б. Тим більше, що для цього завжди були й залишаться реальні підстави. Адже ще в 90-х роках ХХ ст. під час розпаду СССР появилися проекти створення Далекосхідної, Сибірської, Уральської республік, а сьогодні у Москви дуже складними залишаються взаємини з Якутською, Татарською, Башкирською, Чеченською та іншими автономіями.
Концепція Європи вільних національних держав логічно взаємопов’язана із попередньою і її основи також були закладені у Маніфесті ОУН 1940 р., який після розвалу Російської імперії передбачав постання на її руїнах незалежних національних держав. Однак своє повноцінне формулювання вона отримала після початку нацистсько-більшовицької війни і протистояння ОУН з обома агресорами. Тоді ж концепція була доповнена запереченням нацистської теорії «Нової Європи» та отримала своє повноцінне завершення. «…Московсько-большевицькій міжнародній концепції – інтернаціоналу й німецькій концепції т.зв. “Нової Европи” ми протиставляємо міжнародню концепцію справедливої національно-політично-господарської перебудови Европи на засаді вільних національних держав під гаслом – “Свобода народам і людині”», – проголошували постанови Другої конференції ОУН-б.
Як і інші головні елементи зовнішньополітичної доктрини ОУН-б, ця концепція отримала своє підтвердження в програмних документах її подальших організаційних форумів, була доповнена «ідеєю самостійних національних держав європейських народів на їх етнографічних територіях» і з її позиції Організація у своїй післявоєнній Декларації 1945 року критично оцінювала концептуальні засади створення Організації об’єднаних націй (ООН). Зокрема ОУН-б вважала, що передача керівництва ООН в руки великих держав автоматично означає надання їм переваги у міжнародних справах з одночасною «експлуатацією та асиміляцією малих народів» та робила висновок, який сьогодні знаходить своє актуальне підтвердження: «Ми й на хвилину не сумніваємося, що ця організація ролі, яку вона собі декляративно ставить, не сповнить».
В програмних засадах організованих структур сучасного українського націоналізму ця концепція трансформована в концепцію «Європи вільних націй», що являє собою націоналістичну антитезу ліберальній денаціоналізаційній політиці Європейського Союзу.
Концепція «в Європу через Азію» є формулюванням автора, побудованим на аналізі програмних документів ОУН-б періоду 60-80-х років ХХ ст. Тоді зі зміною клімату у міжнародних відносинах відбуваються уточнення і у визвольній концепції ОУН-б. Так, під час ІV ВЗ ОУН, який відбувався весною 1968 р., К. Блакитний, аналізуючи розклад політичних сил у світі, прийшов до висновку, що Західна Європа і США у своїй політичній стратегії не мають планів розчленування СССР на незалежні національні держави. Отож, хоч Україна культурно і належить до західного світу, але вона не може покладатися на його допомогу. А тому автор приходить до висновку, що «саме в Азії українські національно-визвольні змагання можуть мати певну підтримку. Нашим союзником в Азії стає Японія». Від цього часу і аж до розпаду СССР (та й після нього) це положення завжди є неодмінним елементом зовнішньополітичних постанов ОУН-б. Такою ж неодмінною є і теза, що в Східній Азія найнадійнішим союзником України є Японія.
В умовах сьогоднішніх намагань з боку структур Європейського Союзу ізолювати Україну від повноцінних контактів із рештою Європи та неоднозначності інтеграційних процесів в ньому самому ця концепція залишається і надалі актуальною в багатьох аспектах й, перш за все, в геополітичному. Свого часу один із провідних ідеологів ОУН Степан Ленкавський стверджував: «…Азія в українській політиці повинна б зайняти більше місця, як до цього часу їй відводиться, бо в Азії лежить ключ до існування тих або інших світових потуг – як европейських, евразійської (Московської імперії), так і Американського континенту (сьогодні США)». А сьогодні цей висновок авторитетно підтверджує і Бжезінський, привертаючи увагу на «переміщення глобального центру тяжіння до Азії».
Не менш важливим є також і економічний аспект. Західні фінансові організації як правило перед наданням Україні кредитних ресурсів виставляють принизливі політичні умови. В той же час такі ж, а то й значно більші ресурси готові надати східноазійські держави і без будь-яких додаткових політичних умов. Так, наприклад, за останні декілька років Китай став третім за розмірами торговельним партнером України після ЄС та Росії. Тільки в 2017 році двостороння торгівля між нашими країнами зросла на 17 відсотків. Одним словом, якщо Європа не хоче нас пускати у двері, можна, зайшовши в тил, прорвати її фронт, отримавши відповідні ресурси із Азії.
Зрештою, в умовах глобалізаційного нищення національних ідентичностей Східна Азія, за влучним твердженням Лі Куан Ю, в культурно-духовному плані залишається етноцентричним масивом. Й це важливо для Україні на етапі становлення національних основ її державності.
Концепція просторової експансії не належить до категорії найпоширеніших елементів зовнішньополітичної доктрин ОУН-б. В той же час 10-ий пункт «Декалогу українського націоналіста», що від 1929 р. для кожного члена ОУН був непорушним моральним законом, проголошує: «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української держави».
В умовах міжнародного порядку, встановленого Гельсінськими угодами 1975 р., такий підхід ще до недавнього часу вважався неприйнятним настільки, що якийсь час навіть КУН, що був організаційним дітищем ОУН-б, вважав за доцільне у своїх виданнях публікувати Декалог без слова «простору» в його останньому пункті. В той же час слід пам’ятати, що сама ОУН-б критично оцінювала факт підписання Гельсінських угод, як міжнародного акту фіксації російських післявоєнних завоювань у Європі. «Гельсінські домовлення – це вершок капітулянтської політики Заходу перед російськими імперіялістами…», – відзначав у 1981 р. на VI ВЗ у доповіді про міжнародну ситуацію С. Антей.
При цьому також слід пам’ятати, що Фрідріх Ратцель, німецький вчений, автор праці «Політична географія» і засновник науки геополітики, вважав просторову державницьку експансію природним процесом. А сьогодні також і Бжезінський до активних геостратегічних гравців відносить саме ті держави, які мають здатність і волю реалізовувати або здійснювати вплив за межами власних кордонів. Зрештою, і російська військова агресія проти України в 2014 р. оголила повну умовність сучасного світопорядку і домінування права сили над його формально зафіксованими правилами.
На завершення слід констатувати, що ігнорування керівництвом Української держави основних принципів та концептуальних засад зовнішньополітичної доктрини ОУН і призвело до того, що вона сьогодні характеризується як країна нереалізованих геополітичних можливостей та значною мірою перебуває під зовнішнім управлінським впливом лідерів геополітичного процесу.
