Сюрреалістичні картини сучасної України стали невигаданою дійсністю, у яку важко повірити практично усім. Велика прірва, що пролягла між вшануванням 25-тилітньої річниці Незалежності та, скажімо, 20-річчям з часу проголошення Акту 24 серпня 1991 року, змушує українське суспільство розглядати події непрогнозованого сучасного, недалекого минулого і найближчого прийдешнього через зовсім інші призми, аніж, наприклад, п’ять чи десять років тому. Змінилось все: мир заступила війна, цілісність держави розірвано на шматки «анексій», «сірих зон» та «денеерів», десятки тисяч родин покинули рідні домівки, хтось втратив сина, брата, батька або ж друга…
Здавалось би, в такий важкий час не до ювілеїв чи святкувань. Але, на наш погляд, такі рубіжні моменти, як 25 річниця української Незалежності потребують також іншого формату її пошанування: поза концертами і феєрверками – відвертого суспільного діалогу про реалії сьогодення та українські перспективи. То ж спробуємо викласти бодай кілька векторів, в напрямку по яких мала б тривати дискусія на усіх рівнях: від владної верхівки до громадських об’єднань, від засобів масової інформації до соціальних мереж, від центрів національного відродження до військових та волонтерських формувань…
МОЙСЕЙ, ВАШИНГТОН ЧИ БАНДЕРА?
Шлях від України ірредентої (не повністю звільненої) до України-мрії, апріорі, не міг бути простим. Це було зрозуміло ще у перші роки незалежності, коли ми зіткнулись з цілою низкою проблем, до вирішення яких не були готові. Це було відчутно по тому, як системно і безцеремонно «русскій мір» заповзав у всі сфери нашого життя. Це стало очевидним, коли гібридна війна, нарешті, набула своєї відкритої форми.
І впродовж усього нашого 25-літнього шляху найболючішою була відсутність чіткого усвідомлення того, куди конкретно ми рухаємось і на що тратимо зусилля, час та, власне, і своє життя. Скільки було написано програм, політичних декларацій, модерних концепцій та інших прокламацій щодо розвитку держави, але жодна з них так і не стала справжньою «дорожньою картою», не переросла у масштабну національну ідею, навколо якої б змогли об’єднатись усі.
Багато хто, очікуючи на прихід якогось міфічного українського Вашингтона чи Мойсея, який би мав в один момент вирішити усі проблеми, так і не второпав до сьогодні, що очікування – одна з найбільших помилок і чи не найголовніша проблема, яка стоїть на заваді українського поступу. Багато хто не зрозумів, що реінкарнації великих проводирів минулого, в образному значенні, не відбудеться аж доти, поки їхні збірні кращі риси не будуть виплекані у собі, коли настане День українського Преображення, який передуватиме справжньому Дню Незалежності.
Наважимось на сміливе твердження, що ці часи уже дуже близько, а, можливо, ми їх переживаємо уже в цю конкретну мить. Українство, яке гартується протягом останніх двох з половиною років, нарешті, формується як сконсолідована нація. Уже чи не всім зрозуміло – де біле, а де чорне, уже всі, або ж майже всі, знають, де Правда, а де лицемірство, уже всі свідомі того, що розраховувати доводиться, в першу чергу, на власні сили, а не на ефемерну допомогу збоку. В жилах новітніх борців за звільнену і соборну Україну прокидаються гени Бандери, Мазепи, Петлюри і Святослава Хороброго. І саме це дає підстави вірити, що ми, нарешті, ходимо не манівцями, а торуємо свій шлях перемоги!
#ЗРАДА vs #ПЕРЕМОГА
Водночас, мусимо дуже добре усвідомлювати, що перебуваємо лише на початку цього переможного шляху і встелений він не лише надіями і сподіваннями, але й серйозними випробовуваннями. Більше того, не потрібно забувати, що ведемо боротьбу на двох фронтах: зовнішньому – проти кремлівського агресора, і внутрішньому – проти важких суспільних хвороб, а така боротьба є в рази складнішою. Виглядає так, що вимагає вона не лише більше зусиль та самопожертви, але й належної зібраності у помислах, діях, оцінках.
Тому переважати повинні конструктивний і виважений державницький підхід та національний інтерес, які мають стати мірилом усіх процесів: від проведення реформ до ведення мирних переговорів. І в цьому контексті вкрай важливо утримувати здоровий баланс між бажаним та досяжним, тобто не зупинятись на здобутому, але й не форсувати події. Адже часто бачимо, як, з одного боку, за закликами виводити людей на майдани з метою захисту своїх прав, часто-густо стирчать рубінові зірки на погонах ляльководів. Як і з іншої сторони – коли відсутня адекватна реакція на негативні явища, скажімо, у системі влади, правоохоронних органів тощо, яку одразу ж прикривають універсальним «зараз_путін_нападе»… І тоді часто протистояння #зради проти #перемоги перетворюється на загальнонаціональний батл, навколо якого зосереджується суспільна увага, відволікаючи усіх від справжніх нагальних проблем.
Виходом із подібних ситуацій може бути лише успішна і результативна реалізація масштабних національних проектів, спільна праця над якими вноситиме конструктив і здорову конкуренцію.
ДЕСЯТА ТОЧКА ДЕКАЛОГУ
Де ж черпати ідеї для таких проектів? Знову ж таки, ніхто за нас самих цього не зробить, не принесе на рушничку готовий продукт…
Власне, пошук і визначення таких великих українських справ мають відбуватись на публічних горизонтальних майданчиках, проходити, так би мовити, повну суспільну експертизу, а вже потім втілюватися в життя.
А для прикладу можемо запропонувати програму під робочою назвою «Десята точка Декалогу». Адже ж Декалог українського націоналіста – це не лише чіткі правила життя посвячених людей, але й дещо ширший програмовий документ, кожний пункт якого можна адаптовувати до реалій свого часу. А десята точка Декалогу, яка, нагадаємо, звучить: «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави!» є, мабуть, найповнішим завданням, до сповнення якого повинні рухатись українці під сучасну пору. При чому, по всіх напрямках, при чому, як в образному розумінні, так і в прямому сенсі. Всі підстави для реалізації цих напрямків, виходячи із зовнішніх і внутрішніх чинників, на сьогодні, фактично, склалися.
То ж сподіваємось на те, що на старті другої чверті нашого незалежного шляху вистачить політичної волі і суспільної мудрості розпочати новий етап державотворення у напрямку сповнення «Десятої точки Декалогу», яка може сміливо претендувати не лише на присутність у назві урядових програм, а й на базову роль в напрямку реалізації переможної національної ідеї.
Олег Вітвіцький
