Черговий раунд україно-російської війни вкотре засвідчив слабовиражений характер геополітичного мислення як серед влади, так і широких кіл української інтелігенції. Багатовікова опозиція північно-східного та південно-західного фрагментів Східноєвропейської рівнини зводиться до опозиції злому генію Путіна, який розпочав безглузду кампанію проти “братської України”. Україна ж або виступає демократичною Малоросією – надією російських лібералів, або клієнтом всесильного НАТО і учнем Вашингтона. На жаль, навіть чимало патріотів не бачать Україну в якості суб’єкта світової політики та потужного регіонального гравця, культивуючи комплекс меншовартості. Конфлікти РФ з сусідами розглядаються крізь призму допомоги Україні – що конструктивно, однак лише в короткотермінових міркуваннях. В середній і довгостроковій площині мусимо пропонувати альтернативну модель реорганізації геополітичного простору – інакше це зроблять за нас.
Майже безальтернативним для вітчизняного інтересу виступає проект Балто-Чорноморського альянсу з продовженням на Каспій (на базі груп Вишеграду та ГУАМу, з доєднанням Прибалтики, Румунії та Швеції з півночі й Туреччини з півдня). Це чи не єдиний шлях вберегти суб’єктність центральноєвропейських і довколишніх народів перед лицем московського і європейського (франко-німецького) імперіалізмів, і у відносинах з тими ж США виступати союзником, а не прохачем-маріонеткою. Роль України в структурі БЧА необхідно формативна – тут проходять головні транзити, й саме Київ на теренах екс-СССР складає рівновагу реанімаційним потугам Москви (40 мільйонів проти 140 – на фоні навіть 10 мільйонної Білорусі чи 17-мільйонного Казахстану). Однак історія не завжди детермінована географією. Якщо українські еліти не зможуть чи не захочуть (байдуже) бути ініціаторами та модераторами БЧА, то цю роль освоїть хтось інший (найімовірніше тандем Польщі та Туреччини). Звісно, Україна буде на других чи третіх ролях – завдяки масштабу і розташуванню. Та не вона задаватиме візії майбутнього, й більше поступатиметься власними інтересами.
Націоналісти розуміли це ще в 1930-х. Юрій Липа розгортає балто-чорноморський проект через оптику насамперед позитивного наповнення, що може дати Київ. Не просто знищення Росії та інших загроз – а органічна структуризація простору для завоювання провідних ролей у світі, інтенсифікація торгівельної активності (замикання євразійського транзиту), розвій господарства через кооперацію сусідів. Бачили це і західні мислителі, які писали про ключову роль західного краю Хартленду (хто править ним – той володарює світом). Україна – причорнорморський, південно-степовий, середземноморськи-орієнтований край, неможливий без контролю над копальнями Донбасу, Кримом і Північним Кавказом. Москва – поволзько-балтійський вектор північних лісів, історична колонія німецьких впливів (від Ганзи до Гольштейн-Готорбських). Інтеграція півдня довкола Києва – це смерть московського імперіалізму, передумова відходу Сибіру, визволення фінських народів, казанських татар (які проте економічно будуть зав’язані на Балтику). В подальшому можливе переформатування і включення маленьких держав півночі (від Комі до Інгераманландії) до сфери захисту БЧА. Але для реалізації мрій Липи слід пропонувати розумну стратегію союзникам, вирішувати протиріччя.
В рамках БЧА ключові гравці врівноважені, бо природно спрямовані на експансію в різні напрями. Інтерес України описаний вище (аж до Волги і Брянсько-калузького порубіжжя). Туреччина історично і географічно покликана відновлювати візанійсько-римський, а згодом османський простір східного середземномор’я – аж до Суецу, Тунісу, Іраку та Ємену, з замиренням проблемних арабських країн. Сфера інтересу Польщі – балтійські рубежі (чи не найбільше уваги зосереджено на Білорусі – попри проблемність Лукашенка), Литва і Латвія (давні землі Речі Посполитої) – загалом все, що пливе до Балтійського моря, як і флангові Угорщину і Швецію (за які Варшава, об’єктивно, сильніша в демографічному плані й економіці). Стане польською провінцією й Україна, якщо повернеться до кордонів 1648 року (втративши вугілля Донбасу, метал Січеслава і одеське море – як прагнуть адепти “новоросії” чи “мінських угод” з їх псевдофедералізмом. Та у випадку розвою України можливо поділити сфери впливу.
Однак залишаються проблемні регіони зіткнення інтересів – Балкани і Кавказ. Особлива фрагментизація, етнічна змішаність та релігійна строкатість сприяють багатосторонньому впливу, що може призвести до конфліктів, що упокоять ненароджений Альянс. Балкани вже стали пороховою бочкою Європи, подібна доля можлива і на Кавказі. А тим часом хаосом користуються треті сили (передусім Кремль), підтримуючи своїх сателітів.
У вузьких долинах Кавказу межують острівці українських територій (Кубань), близькі ментально козацькі групи (терські, донські козаки) з одного боку, та фактично турецьке населення Азербайджану з іншого (відірване від Стамбульського поля лише традиційним шиїзмом, що долається ідеями пантюркізму). На півдні живуть православні грузини, на півночі – переважно сунітські кавказькі народи зі строкатими мовами-реліктами. Додають колориту винятки – православні осетини на півночі і турки-мегрели, аджарці-мусульмани на півдні. Далі – монофізитська Вірменія, маленька і унікальна в регіоні (найближчі релігійні брати – аж у далекій Ефіопії), перелякана тюркською загрозою (і спогадами геноциду 1915 р.), й тому безальтернативно проросійська й про іранська.
Україна може проявити суб’єктність, вплинувши на вірменську проблему в конструктивному дусі – хоча це й ризикована політика. З кінця 1990-х у рамках ГУАМ Азербайджан та Грузія зайняли антиросійську позицію, і з коливаннями додержуються дотепер. Однак Москва має військові бази у Вірменії, що дозволяє загрожувати як військовій, так і економічній (передусім транзиту вуглеводнів) безпеці закавказьких країн. Нещодавні хвилювання не змінюють реальності об’єктивного інтересу Єревану. Україна – здавня дружня до вірмен православна держава, що не має спільних кордонів та історичної недовіри, могла би стати гарантією недоторканності Вірменії, посередником у азербайджано-вірменському конфлікті (а фактично вірмено-турецькому з 1878 р.). Це дасть можливість безпосередньо вийти не лише до каспійських торгівельних артерій, а й нарешті реалізувати плани Шовкового шляху без участі Росії, залучивши Іран до співпраці з БЧА. В умовах зменшення американо-іранської напруги та конкуренції на нафтових ринках, дружба Москви і Тегерана стає слабшою. Натомість турецька влада (передусім Ердоган та його оточення), попри захист суннітів в тій самій сирійській кампанії, прагматично ставляться до різносторонньої співпраці з шиїтським Іраном (що останні 5 років менше грає на полі світової ісламської революції та більше стає ворогом Саудівської Аравії – головного конкурента Анкари в сфері історичних турецьких претензій). Створення єдиної осі від Норвезького моря до Перської затоки – гарантія для набуття статусу гравця світового рівня.
Але вже зараз багато що залежить від філігранної політики, яка в руках нинішньої еліти може дати збої і закласти тривалі міни. Один з прикладів – питання взаємного визнання геноцидів. Україна визнала трагедію 1915 року вірменським геноцидом, наслідуючи країни Заходу. Сам по собі цей факт не є приводом для напруження (оскільки і сама Анкара намагається шукати шляхів примирення). Однак надмірне його роздування може стати рушієм охолодження відносин з Туреччиною, а відсутність адекватного вшанування вірменських жертв обмежує засоби впливу на публічну думку в цій кавказькій країні (згадаймо своєрідну опінію політики Ізраїлю, що не визнає Голодомор генцидом на підставі гаданої унікальності Голокосту). На нашу думку, адекватною політикою стало би нейтрально-приязне ставлення до народів Кавказу, зокрема через визнання жертв мусульманських етносів від рук як царської, так і радянської влади. Насамперед йдеться про адиге й абазинців, нащадки яких проживають у Туреччині (як мухаджири-біженці з 19 ст. – а це мільйони людей!). Постанови подібного характеру вже зареєтровані у Верховній Раді, однак поки що відсутня політична воля до їх прийняття. Не можна ні боятись гніву Кремля, ні сліпо йти за тенденціями західних країн (вірменський геноцид популяризований завдяки впливу діаспори у Франції та США, а страждання інших народів – навіть сталінські переселення після Другої світової війни – розглядаються як другорядні через небажання додатково дратувати Росію і відсутність громадського тиску). Київ повинен тверезо оцінювати перспективи власних інтересів, а не накидувати чужу модель, непридатну для нашої мети.
Однак повномасштабна політика для досягнення реального лідерства в регіоні (бодай морального в умовах зруйнованої економіки та гарячої фази війни на Донбасі) малоперспективна без проводу, що думатиме в категоріях націоналізму (вигоди передусім для держави та нації). Компрадорська еліта, що зберегла вплив у постмайданній Україні, перетворила владу в інстурмент здійснення інтересів зовнішніх сил або внутрішніх економічних агентів та/або впливових меншин. У публічній пропаганді ряд кроків відображаються як досягнення національних інтересів, і частково є такими. Однак вони нелогічно поєднуються з протилежними заходами. Цей хаос осмислюється, коли змінити систему координат – за точку відліку має слугувати інтерес збереження контролю за державним апаратом і продовження самозбагачення. Сьогодні НАТО і США підтримують реакцію Анкари проти кремлівських авіаторів – їдемо дружити з Ердоганом. Обіцяють кредити після замирення – їдемо в Мінськ і погоджуємось на федералізаціюю Це лише зародки багатьох політик, які можуть оформитись лише при розумінні далекосяжних перспектив і чіткому курсу. Інакше красиві ідеї залишаться ідеями, не прорісши зерном реальності.
І останнє – суспільства Центральної Європи, Кавказу шукають нової ідеї для внутрішнього розвитку. Певна відсталість від країн Заходу – загальна норма, викликана часто спільними елементами історії (збереження великих імперій до ХХ ст., друге видання кріпосного права і ін.). Очевидно, спільність умов частково детермінує можливості спільного шляху технічної модернізації, подолання суспільних проблем (передусім невірність, корумпованість). Безумовно, кожна нація творить свій власний, автентичний проект. Однак ментальна схожість, спільна історія та географія регіону полегшують справу. Якщо українцям вдасться ліквідувати вади олігархії, побудувати більш справедливу економіку, вирішити ряд застарілих проблем – це стане чи не головним козирем для визнання потреби БЧА. Конкретизація бандерівського гасла “Свобода народам – свобода людині!”, наповнення його суттєвим змістом, подолання як відсталості, так і залежності від коливань світової економіки – завдання українських патріотів на наступні роки. Це і добробут власного народу, і гарний приклад для інших. Бо ж на спільній обороні недовго поспекулюєш – США краще захистить ту ж Латвію, ніж олігархічна та бідна Україна – а після неминучого колапсу РФ відновляться конфлікти за свою долю впливу. Або Україна стане тараном проти Москви, що остатончо збанкрутує і підпаде під владу інших сусідів, коли зникне кремлівська загроза – або побудує привабливу модель для народів регіону. Третього не дано.
Юрій Олійник, аспірант Національного інституту стратегічних досліджень
