29 років Незалежності України – це великий термін для однієї людини та вкрай мізерний для існування цілої української нації. Та можна з упевненістю сказати, що цей час – один з найкращих за всю нашу історію. Так, триває війна з російським агресором, але ми не втратили свободу, можемо жити у власній країні та боронити її. Так, культурний та інформаційний простір досі знаходяться багато в чому в рядянсько-російській парадигмі, але українську мову, національну культуру ніхто вже не забороняє і не утискає. І ми шануємо борців за Незалежність – справжніх українських Героїв, а наші діти вчать в школі правдиву історію. І, як співається у відомій пісні Тараса Чубая, – восени ми розбіжимося по містам, які ще досі русифіковані, але вже декомунізовані.
Так, існують великі економічні проблеми в державі, але у кожного є що їсти, а вирощений українцями хліб не забирають насильницьким шляхом, прирікаючи на голодну смерть.
Так, у владних кабінетах засіли денаціоналізовані манкурти та блазні, але за цей час встигло вирости нове покоління Незалежності та сформуватися нова українська національна еліта. І заходи 24 серпня в Києві чітко показали цю принципову ціннісну різницю між сьогоднішньою владою в державі та відродженою Нацією. Бо між цими провладними Могилевськими, Потапами, Сердючками з її зайчиком та Поляковими з її «шльопками» з одного боку та українськими ветеранами війни, волонтерами, національними політичними діячами з іншого стоїть потужна ідеологічна стіна.
А масова реакція людей на такі різні за своїми сенсами заходами чітко показала на чиєму боці правда і народна підтримка. Бо нехай сьогоднішня влада блюзнірська і нікчемна, нехай вона сьогодні взагалі не відчуває запитів суспільства та не розуміє викликів – ця влада вкрай тимчасова.
А Україна буде жити! І українці будуть панувати на своїй землі! І на День Незалежності ми всі отримали чергове цьому підтвердження.
На відміну від багатьох інших країн зі схожою долею, ми не «скотилися» в авторитаризм чи божевільну автократію. У злагоді, любові та боротьбі ми будуємо свою державу – з власними помилками, але й з власними здобутками. Наприклад, сусідній Білорусі ще доведеться проходити ті етапи дорослішання, які пройшла Україна. А рано чи пізно «імперія зла» опиниться на смітнику історії. Це все попереду, але великий шлях починається з одного маленького кроку, який треба не побоятися зробити. І цей перший крок наразі робить сусідня країна, яка в перспективі точно може стати нашим союзником, прокидаючись від багаторічного сну «стабільного авторитаризму».
Зараз з усіх кутків чутно здивування від людей, які знаходилися в омані російської пропаганди. Вони не розуміють, чому і для чого виходять люди на вулиці у Білорусі? А ще багато пишуть: «Вас обдурять! Буде як в Україні».
Я знайшов відповідь на їх репліки. Питання зовсім не в тому, що після Революції не здійсняться одразу мрії кожного. Питання полягає в тому, що народ таким чином зберігає право і можливість обирати зовсім інших представників. І обирати їх мирним правовим шляхом. В цьому і є суть конституювання влади народом – тільки так народ стає суб’єктом влади, стає державотворчою нацією, а не безликою юрбою.
На Майдані український народ домігся можливості міняти владу мирним шляхом. І саме тому постмайданівська влада у 2019 році забезпечила можливість проведення прозорих демократичних виборів, визнала їх результати та публічно пішла в опозицію. Так само було і після Революції 2004 року. В інших випадках можливість демократичного обрання та конституційну суб’єктивність народу в Україні доводилося б знову виборювати жертвами та кров’ю. Але те, що відрізняє Білорусь від України – це більш тривалий шлях власного національного усвідомлення. Бо революційні події відбуваються там зараз в ракурсі класів, а не нації. Наче це 80-ті роки минулого століття. На авансцену останні тижні виходять робітничий клас, інтелігенція та армія. Відсутні геополітичні вимоги щодо розбудови незалежної Білорусі – руху на Схід в Кремль чи на Захід в Європу? Відсутні й національні вимоги – я не чув, щоб хтось масово і системно ставив питання відродження білоруської мови чи культурної ідентичності. Це ще все у них попереду, але я бажаю білорусам пройти цей шлях швидше за нас та меншою кров’ю. А українцям, які продовжують вірити у «стабільного Бацьку Лукашенка» я хочу нагадати, що найкращий та найнатуральніший білоруський пломбір виробляється в Україні, в українському місті Дніпро. Тому цінуйте те, що маєте. Але наразі жодні чесні результати «виборів» в Білорусі встановити неможливо. А тому політична криза та масові протести будуть тільки поглиблюватись. І треба шукати вихід. Він є тільки один – оголошення нових президентських та парламентських виборів. Але ж і ми, і самі білоруси чудово розуміємо, що за влади Лукашенка забезпечити демократичність виборчого процесу є неможливим без об’єктивних та незалежних спостерігачів. І це означає, що для забезпечення прозорого волевиявлення білорусів та захисту цього волевиявлення необхідна міжнародна участь. Бо скільки б білоруси не намагалися протиставити власний протест українським Майданам (роки багаторічного впливу різних Скабєєвих з РосТВ на мізки безслідно не проходять), кому, як не українцям, чудово зрозумілі процеси, що відбуваються в сусідній державі. На жаль, ризик появи нової «чорної діри» на нашому кордоні дуже великий – російський агресор чекає нагоди створити нову точку дестабілізації. А саме тому нам сидіти, склавши руки, не можна, бо просто небезпечно. І допоки прес-служба Зеленського генерує, наче нейромережа, незрозумілі тексти, необхідно здійснювати конкретні кроки, які повинні сприяти вирішенню політичного конфлікту у сусідній державі.
Українська влада у контакті із партнерами по Люблінському трикутнику повинна призначити Спеціального представника щодо Білорусі, який має активно сприяти врегулюванню ситуації та підтвердити стратегічну роль нашої держави в регіоні. Також необхідно організувати контакти представників ЄС із МЗС Білорусі для з’ясування та розв’язання проблемних питань, пов’язаних із політичною кризою у Білорусі. Нагадую, що довжина кордону з Білоруссю понад тисячу кілометрів і наявні там російські бази – очевидна загроза для нашої держави. Але Банкова системно мовчить або вкрай мляво реагує на події. Бо рожева мрія Зеленського – мати власну недорадянську державу, про яку він слухав казки у школі Кривого Рогу. Таку собі обгортку від Радянського Союзу, зі смачним (бо вибору нема) морозивом, ковбасою за 2.20 (при зарплаті у 120 р.) та безмежною любов’ю до вождів. І через брак освіти чи небажання власного розвитку він не розуміє, що під обгорткою такої системи приховані мільйонні жертви та скалічені життя. Бо йому подобається Лукашенко і він навіть намагався на початку президентства скопіювати його риси. Він демонстративно зустрічався з прем’єр-міністром та на камеру сварив його, виганяв представників місцевого самоврядування у Борисполі, обіцяючи передзвонити Баканову про «розбійника». А потім Зеленський почав копіювати найгірші практики північного сусіда – переслідування опозиції, представників ветеранського та волонтерського руху. Зеленський скоротив фінансування медицини, але збільшив витрати на правоохоронні органи. Дійшло навіть до того, що з державного фонду боротьби з коронавірусом фінансувалися поліція, прикордонна служба, ремонти доріг, але жодна гривня не була використана на придбання апаратів штучної вентиляції легень.
Так само у 90-ті починав Лукашенко – створював радянську обгортку за допомогою міліції, знищував опозицію та вільну журналістику.
Єдине, в чому прорахувався Зеленський – українці не будуть терпіти. І як би він не копіював Путіна, Лукашенка чи навіть Мао Цзедуна, він все одно буде лише смішною їх пародією. І громадські заходи до Дня Незалежності в Києві та по всій Україні чітко це показали – нинішня влада все більше стає випадковим непорозумінням на фоні зростаючого національного відродження українців.
Ігор Артюшенко
