Війна – це ще й руйнування міфів. Окрім усього іншого, а то й насамперед. Принаймні нинішня українське протистояння кацапській навалі стало саме таким. Міфи стрясаються, як земля під час бомбардування, беруться тріщинами й розвіваються на порох. Часом дивуючи не лише світ, а й самих українців.
Ну, з міфом про непереможність «рускава солдата» ще куди не йшло. В ньому можна було засумніватися й раніше. Повітря з надувного «альоші» сочилося здавна, а після Чечні почало вириватися з наростаючим свистом. Альошу, правда, трохи підлатали з початком другого тисячоліття. І хоч більше третини оборонного бюджету пішло в тінь, на яхти і генеральські вілли, ракет великого діаметру наклепали достатньо. Тож колективний російський погляд заплив мілітаристською пихою з новою силою. «А с кєм там ваєвать, в Українє?» – пам’ятаю зверхній скрив одного російського шоу-літератора в перші дні агресії на Донбасі, в 2014. «Више бандеравскіє знамьона, ага» – намагався блазнювати він же напередодні «спецоперації»-2022. Відповіді дала об’єктивна реальність. Military-колос виявився на глиняних ніжках і в розтоптаних кирзачах. Якого цілком можна бити, що й роблять ЗСУ. Думаю, літературно-пропагандистська лисина вже не поблискує на Донбасі чи де інде, навіть заради піару.
А чому ж сталися такі метаморфози з «непереможною» армією і «кращим у світі» бійцем? Бо чи не вперше там немає українців. Є окремі персонажі, але вже не масово, не за призовом. І це одна з головних причин просідання. Можна скільки завгодно розповідати анекдоти про тупих, прижимистих хохлів, про запопадливих офіцериків, захланних прапорщиків і злодійкуватих каптьорщиків, про служак старшин-сержантів-єфрейторів. Але їх не стало – і лишилася нечорноземна жалюгідність, інтелектуально-психологічна супісь. «Ми – нація не войовнича, але вояцька» – писав свого часу Стус. І цю правду, із зачудуванням і подивом відкриває і світ, і навіть самі українці. А кацапи хай і далі залишаються з міфом. У пастці міфу, а точніше, шаржу, який самі ж старанно плекають ось уже кілька століть. Так-так, тупий, опецькуватий, хитрий українець. Вічний зрадник, запроданець і боягуз. Поліцай з сивушною пляшкою, заткнутою качаном. Так-так. А ваші батальйонні групи винищують інопланетяни. Збивають літаки і палять танки, кількість яких уже співставна з парком армії пристойної європейської країни. Хоча, мабуть, то все анімація, створена як не в Голівуді, то в Пентагоні.
Насамкінець, міф великої російської культури, а відтак – загадкової російської душі. Обрушення сіє велике єсть, а тому над ним стоїть чи не найгустіша пелена диму, пилу й нестерпного смороду. Суть цієї багатовікової облуди геніально явлена в простенькій карикатурі, баченій в стрічці ФБ. Імперська птаха, замість орлиних голів прикрашена толстоєвською бородатою парочкою, зависає над розбомбленим українським містом. І сучить кінцівками в балетних пачках. «Слєзінкі» не видно, вона, мабуть, загубилася в письменницьких бородах. Точніше, її направду ніколи й не було. Як і «всємірнай атзивчивасті, всєчєлавєчнасті» і цілої купи іншої обманної лабуди. Пил і темрява. З якої хіба стирчить гулагівська дротина.
Павло Вольвач
