Війну 21 століття не виграють засобами століття 19-го. Війна з Росією – це не війна за території та не війна за максимальне знищення живої сили противника. Це не лінійна окопна війна. Це тотальна війна, що триває по всіх напрямках, а ключова лінія зіткнення пролягає у мізках кожної людини. Тож виграти цю війну – це виграти світоглядову війну. В усіх її складових, як засобах ведення війни, так і змісту, ключова мета якого – зберегти чи знищити ідентичність противника. Виграти війну технічну – кібервійну, інформаційну та війну ідентичностей.
Для прикладу важливості цього типу війни, його маленької технічної частини є історія про те, як в анексії США Іраку у 2003 році вирішальну роль зіграв принтер Epson, розміщений у бункері командування іракської армії. Саме через «жучок», розташований у ньому, у відповідний момент американські спецслужби «погасили» систему командування іракською ППО. І більшість засобів ППО просто не спрацювали у момент, коли розпочалася повітряна атака. Кібервійна стала новим видом сучасної війни. Однак це лише технічна сторона інформаційної війни першого покоління.
А світ вже по повній освоїв її нову більш витончену фазу. Інформаційна війна першого покоління передбачала всього лиш вогневе придушення (у воєнний час) елементів інфраструктури державного та військового управління; ведення радіоелектронної боротьби; одержання розвідувальної інформації шляхом перехоплення й розшифровки інформаційних потоків; здійснення несанкціонованого доступу до інформаційних ресурсів з наступною їх фальсифікацією чи викраденням; масове подання в інформаційних каналах супротивника чи глобальних мережах дезінформації для впливу на осіб, які приймають рішення; одержання інформації від перехоплення відкритих джерел інформації.
Новітня інформаційна війна – це війна передусім світоглядова. Війна за мізки і душі людей. Війна, де блокпости РПЦ (замасковані під УПЦ МП) є більш небезпечними за «сєпарські» фортифікації на Сході, де ЗМІ, контрольовані олігархами та Кремлем, наносять більше шкоди, ніж обстріли «Ґрадами».
Мета цієї фази інформаційної війни спрямована не стільки на зовнішнє руйнування каналів комунікації та отримання інформації, як на перепрограмування дій політичних верхівок і перепрошивку масової свідомості. Кожен з противників намагається фокусувати усю войовничу енергію суспільства на образ зовнішнього ворога і навпаки – спрямувати суспільство противника на внутрішню війну всіх з усіма, взаємопоборення, міжусобну ентропію суспільної енергії та переведення її у фазу розчарування та зневіреності.
Реалізація цієї мети супроводжується створенням атмосфери бездуховності й аморальності, негативного ставлення до культурної спадщини противника; маніпулювання суспільною свідомістю соціальних груп населення країни з метою створення політичної напруженості та хаосу; дестабілізацією політичних відносин між партіями, об’єднаннями й рухами з метою провокації конфліктів, розпалення недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції і навіть громадянської війни; зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління, інспірація помилкових управлінських рішень; дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їхнього авторитету, дискредитація органів управління; підрив міжнародного авторитету держави, його співробітництва з іншими країнами; нанесення збитку життєво важливим інтересам держави в політичній, економічній, оборонній та інших сферах.
Зрештою Москва завжди мала у своєму арсеналі світоглядову війну як ключовий ресурс боротьби з Україною. Москва, приміром, у пропаганді ніколи «не воювала» і не «приєднувала» до України. Вона вдає, що захищає «братній слов’янський народ», надає йому «гуманітарну допомогу», а той у свою чергу прагне возз’єднатися з єдинокровним братом. Москва, «прасуючи» Донбас реактивною артилерією та повністю знищивши там інфраструктуру та промисловий потенціал, досить успішно формує в уяві своїх громадян та на Заході образ захисника прав регіону з особливим статусом. Агресор вперто вдає з себе захисника, вбивця – миротворця. І це працює…
Зрештою, «успішна» анексія Криму і менш успішна, але не менш руйнівна агресія на Донбасі теж стали наслідком попереднього цілеспрямованого інформаційного бомбардування громадян України та фактично тотальної окупації інформаційного простору.
Росія перемогла холодну фазу війни з Україною впродовж 1991-2004 років, потім неочікувано зазнала шаленого опору впродовж зими – літа 2014-го на рівні партизанського спротиву значної частини суспільства, перегрупувалася і знову перейшла в агресивний і місцями досить успішний наступ, що триває й до цих пір, а останнім її проявом є скорочення впродовж останнього кварталу українського контенту на телебаченні на 15% (і це в умовах перемир’я і режиму тиші).
Отож, хто, за що і якими засобами веде проти нас агресію і як нам їй опиратися? Росія вперто намагається сформувати думку, що українці – це частина російського народу, Україна – це природна геополітична сфера впливу Москви, а українська держава – це класична не життєздатна недодержава.
Росія використовує усі ресурси і засоби і, на жаль, практично не знаходить опору з боку держави та офіційної влади. Приміром, за більш ніж півтора роки війни Україна навіть не вимкнула російський сегмент інтернету. Як засоби впливу і збору інформації і далі діють соціальні мережі, поштові сервери, антивірусні програми, контрольовані ФСБ, які вже давно заборонені навіть у країнах ЄС.
Російські агенти впливу та канали інформації активно намагаються створювати потрібну інформаційну картинку в очах вищого державного керівництва, замкнувши його на своїх каналах інформації та щільного кола радників – агентів ворожої держави.
Російська мова як основний інструмент світоглядного впливу панує в коридорах влади, спецслужб, армії. Концепт, створений у надрах ФСБ – так званих «вишеватніків» – людей, яких ніхто реально не бачив (бо не буває українського патріота, що дотримується мови і звичаю і є антидержавником чи пасивно споглядає за ситуацією в державі), але про яких впевнено говорять – одна з найуспішніших спецоперацій Кремля. Виявляється, хто береже свою мову, звичаї, традиції – той зразок негативної поведінки апріорі, а «іван, не помнящий родства», штучно витворений насильницькою денаціоналізацією та русифікацією «русскоговарящий украінєц» – це ідеал громадянина.
А відтак ця схиблена логіка вперто з піною у рота доводить, що війну ідентичностей можна виграти відмовившись від своєї ідентичності та активно демонструючи своє «русскомірство». І в розрізі цієї логіки тисячолітня боротьба нації за збереження ідентичності: за мову, віру, звичаї – це не просто не потрібна втрата енергії, а й шкідливе «вишеватнічєство».
Спроба активно впливати на мізки та рішення вищого керівництва держави з боку «Білокам’яної» спостерігалася спочатку війни. Дзвінки Жиріновського керівництву України та російських «саслуживцев» українським офіцерам воякам, мали на меті затягнути і виграти час, коли рішення потрібно ухвалювати миттєво, залякати та дезорієнтувати супротивника.
Зараз противник перейшов до більш витончених стратегій, мета яких – створення інформаційної стіни навколо керівництва держави, яка утруднює комунікацію з українцями та отримання зворотного зв’язку.
Ще один стратегічний напрямок атаки – переспрямувати енергію українського суспільства і влади на взаємопоборення та внутрішню війну. Активно запускається думка, що головна загроза для нинішнього керівництва держави не Росія, з якою можна і треба за порадою західних партнерів домовитися, а пасіонарна частина українського суспільства: атошники, майданівці, громадські активісти, націоналісти, що продовжують вимагати реалізації завдань Революції Гідності та нарощують протестну хвилю. Мета цієї спецоперації: зіштовхнути лобами основну опору держави – активну частину нації з керівництвом держави. Проте насправді не через активістів, а через зрадників та мародерів при владі Росія реалізовує цю стратегію. Саме небажання комунікувати з власним народом, отримувати зворотній зв’язок створює непотрібну лінію напруги.
Проте найскладнішою проблемою інформаційної війни залишається невиробленість стратегії відвоювання як мізків українських громадян, що заблукали в болотяних вогнях російської пропаганди, так зрештою і «русскіх», яких Путін жене на війну з усім світом.
У 1943-47 роках УПА та ОУН з підпілля змогли виробити концепт протисовєцької боротьби та запропонувати його представникам поневолених націй. Листівки до вояків совєцької армії мовами національних меншин багатьох з них спонукали приєднатися до національно-визвольної боротьби.
На жаль, в умовах існування діючих державних інституцій ні адекватної пропозиції «русскім», ні закликів до окупованих Москвою національних меншин, ні адекватної роботи з українцями на окупованих територіях, ми так і не отримали. Ні буряти, що заблукали в Донецьких степах, не отримали посилу, що мають боротися за свою, окуповану «русскіми», країну, яка володіє найбільшими запасами прісної води у світі (що в умовах вступу в фазу ресурсних війн є надзвичайно цінним ресурсом), ні якутам, які володіють значними запасами діамантів, але яких нещадно грабує Москва, ні комі – представник яких «Моторолла» навіжено захищає «русскій мір», у той час як його колись славний край переживає страшну хвилю денаціоналізації, соціального та економічного визиску, так і не отримали світоглядової протиотрути від кремлівського зомбування.
Та що там етнічні «русскі», до мізків яких Україна так і не спромоглася звернутися за час цієї окупації, та представники національних меншин, які, як виявилося, даремно очікували, що Україна стане флагманом у їх національно-визвольній боротьбі з Москвою, навіть мільйони українців – громадян РФ, що компактно проживають у стратегічно важливих регіонах країни-окупанта, так і не отримали від матірної землі і нації будь-яких пропозицій до дій.
Неможливо виграти інформаційну та світоглядові війну, не перейшовши до контратаки.
Проте поки що атака йде лише у бік України. І вона не отримує належного опору. Тому й успіхи наші нікчемні. Однак щойно Україна спроможеться відкрити вогонь у відповідь – хоча б розпочне реалізацію бандерівського концепту «Свобода народам – свобода людині!», у відповідь на бомбування української свідомості імперськими касетними бомбами простору несвободи запропонує свою тотальну війну кожного за гідність, свободу кожної людини – ситуація на війні різко зміниться. Ця інформаційна контратака може бути схожою на ситуацію під Донецькими аеропортом, коли матеріальну силу елітного російського спецназу зупинила світоглядова сила української нації. Проте світоглядну війну можуть вести люди, які мають органічний, повноцінний і сталий світогляд. А з цим у владних кабінетах, насичених держимордами, колишньою комсою та прямою російською агентурою – серйозні проблеми.
Цю нелінійну персональну війну за мізки та у мізках кожного можна виграти лише ліквідувавши столітній «брак націоналізму у свідомості найширшого загалу нації» (Міхновський). Бо в цій тотальній війні кожен опиняється наодинці з ворогом і веде свою приватну війну за ідентичність. Виграти її неможливо, не реалізувавши перефразоване гасло Хвильового, коли «Геть від Москви!» має сьогодні читатися «Геть від московської мови!».
Перехід кожного громадянина України на українську мову – це не лише позбавлення Путіна ключового інструментарію впливу – це відновлення єдиного природного стану існування європейської держави як держави національної. Мовні кіборги у цій війні мають стати не меншими героями, ніж кіборги донецького аеропорту. Це зрештою розумів і Путін, вибравши за першу жертву цієї війни на Донбасі не елітного українського спецпризначенця, а вбиваючи у квітні 2013 року в Донецьку україномовного корінного мешканця Донецька Дмитра Чернявського.
Мова – це не лише канал ведення світоглядової війни. Це доволі часто і її зміст, а ідеологія – її найпотужніша зброя. Імперську ідею «русскава міра» може зупинити лише реалізація української національної ідеї. Не вірите – почитайте нашу історію. А захоплення красивими і модними ідеями, принесеними з чужого поля, дуже часто веде до національної катастрофи.
Вже з ХХ століття ніхто у світі не воює за території. Ключова війна йде за мізки людей. Світоглядна війна і перемога в ній – вирішальна ціль військових кампаній.
А щоб вести цю війну, потрібно мати мету, цілі і засоби її реалізації…
Юрій СИРОТЮК,
Директор НАЦ «Українські Студії Стратегічних Досліджень»
