Олег Баган
5-го травня відбулися президентські вибори в Північній Македонії, на яких впевнену перемогу здобув Стево Пендаровський, кандидат від об’єднаних демократичних сил, політик прозахідний, зорієнтований на швидке зближення країни із ЄС та НАТО. Здавалося б, ці вибори у маленькій балканській державі (2 млн. мешканців на 23 тис. кв. км. площі) нічого не означають для глобальних геополітичних тенденцій в Європі і світі, однак ні, саме ця подія прозвучала як така, що кардинально змінює ситуацію в цілому макрорегіоні. Перемога С.Пендаровського, якого наполегливо підтримує успішний прем’єр-міністр Македонії Зоран Заєв, означає дуже багато: новий президент виражає настрої проєвропейських середовищ, виступає за остаточне офіційне перейменування країни з Македонії на Північну Македонію, за прискорений вступ до ЄС і НАТО. Саме довкола цієї проблеми – перейменування держави – палали пристрасті й точилися суперечки впродовж останніх двох десятиліть, суть яких зводилася до головної проблеми: чи потягнеться до Заходу оновлена Північна Македонія, а чи в гордій самозакоханості вона й далі буде виділятися як «неприєднана» держава на Балканах під назвою Македонія.
Як відомо, головним зацікавленим в тому, аби країни Балканського півострова не рухалися до Заходу, була Москва. Саме її агентів впливу можна запідозрити в агітації в контексті ультрапатріотичної риторики за те, аби ця постюгославська країна зберігала офіційну назву «Македонія» всупереч тому, що на це не погоджувалася сусідня Греція, оскільки в її межах є своя Македонія (її центр – місто Салоніки), тобто історична частина відомої з античних часів Македонії, царі якої стали завойовниками Еллади, а потім – і цілого Близького Сходу. Хоча назва «Північна Македонія» випливає логічно сама собою: якщо подивитися на карту, то очевидно, що нова республіка займає якраз північну територію історичної Македонії. Саме Афіни блокували на цій підставі вступ Македонії до ЄС і НАТО, тому що, закономірно, остерігалися можливих претензій незалежної Македонії на свої етнічні землі на підставі номінативної подібності. Лише минулого року внаслідок складних переговорів між Грецією та Македонією було досягнуто домовленості про перейменування країни на «Північна Македонія» і це зняло всі застереження з боку Греції, відкрило дорогу македонцям на Захід. Офіційно угоду про зближення і співпрацю двох держав після перейменування Македонії підписали З.Заєв і прем’єр-міністр Греції Алексис Ципрас.
Проти перейменування країни виступали доволі чисельні македонські середовища різного ідеологічного спрямування, на які й оперлася Гордана Силяновська-Давкова – другий кандидат в президенти, яка стала суперницею С.Пендаровського, але програла. Цей табір опирався переважно на національні гордощі македонців, блокуючи перейменування, по-суті, абсурдно, без серйозної мотивації, оскільки державницька традиція Македонії має недавню історію – з періоду соціалістичної Югославії, в якій вперше в своїй історії македонці отримали визнання як нація. Тобто назва «Македонія» не має тривалої політико-ідеологічної адаптації ні в самій Македонії, ні в світі, боротьба за неї виглядала радше, як самодурство, аніж як національне самомствердження.
Балкани є зоною особливої уваги з боку Російської імперії ось уже три століття. Ще за Петра І Московія почала агресивно просуватися до Чорного моря, мріючи збудувати довкола нього велике православне царство. Константинополь (Стамбул) став заповітною мрією російських імперців як можлива майбутня столиця якогось велетенського державного утворення, яким би керували російські царі. У період правління Катерини ІІ розроблялися конкретні плани відвоювання всього Балканського півострова в Отоманської імперії і створення в його східній частині двох православних держав – Дакії (територія нинішньої Румунії) і Візантії (території нинішньої Болгарії і Греції). Цим планам не судилося збутися через низку військових поразок Росії у протистоянні з Османською державою, через впливи Британської імперії, загалом Заходу, і через визвольний націоналізм балканських народів, насамперед румунів і болгарів, які зуміли розгледіти в російській імперсько-православній ідеології звичайний брутальний гегемонізм та бажання до загарбання чужих земель. Протягом ХІХ ст. на Балканах точилися численні війни, з яких врешті народилися незалежні Греція, Сербія, Румунія, Болгарія та Албанія. Цей націоналізм малих народів дратував Росію, але вона не змогла нічого вдіяти з ним. Навіть більше: румуни, які зіткнулися зі зрадами росіян, коли ті відмовлялися їх підтримати у війнах з ненависною Турецькою імперією попри свою зовнішню крикливу риторику як «визволителів християн із мусульманського іга», коли ті взялися завзято асимілювати самих румунів у захопленій від 1812 р. Бесарабії (нинішній Молдавії), стали на виразно антиросійські позиції; а болгари як не як, але воювали у двох Світових війнах ХХ ст. в протиросійських коаліціях (!). Інакше кажучи, зуби російського імперіалізму клацнули на Балканах, але впіймали дуже мало.
Проте Росія все ж прийшла на Балкани, але вже не як «православна сестра», а як «передова соціалістична країна світу». Сталося це після 1945 р., коли завдяки безпосередній підтримці Москви до влади в Румунії, Болгарії, Югославії та Албанії прийшли місцеві комуністи (Греція уникнула цього «щастя» завдяки прискореній інтервенції союзників – американців та англійців у 1944 р.). Хоча ці соціалістичні сателіти не завжди були вірнопідданими і слухняними (всі, окрім Болгарії, по-різному бунтували і віддалялися), все ж це тішило амбіції Москви, що її «близькі друзі та однодумці» контролюють заповітний географічний простір, який наближав Росію до великої мрії – мрії про відвойований Константинополь як серце православної цивілізації.
Після 1990 р., коли в Середньо-Східній Європі почали падати один за одним насаджені Москвою комуністичні режими, Росія по-справжньому міцно змогла вчепитися тільки за Сербію. Слободан Мілошевич, останній керівник соціалістичної Югославії, зумів розпалити традиційний сербський шовінізм та гегемонізм і розв’язав війни проти трьох колишніх югославських республік, які тепер проголосили свою незалежність: Словенії, Хорватії та Боснії і Герцеговини. Москва морально підтримала цю агресивність, пропагандивно виправдовуючи сербів тим, що це нібито «хорватські, словенські і боснійські націоналісти напали на добродушних і миролюбних сербів». У цих трьох війнах серби зуміли досягнути результату тільки в Боснії, захопивши близько 1/3 її території, на основі чого була створена конфедерація Боснії і Герцоговини, в якій є три окремі політичні суб’єкти: боснійсько-мусульманський, хорватський і сербський.
Паралельно Сербія вимушена була погодитися на суверенітет Македонії, оскільки остерігалася сусідньої Болгарії, країни, яка є етнічно, історично, культурно, геостратегічно пов’язаною із Македонією. До слова, етногенез македонської нації є доволі складним і заплутаним. Історично сучасна територія Македонії була серцевиною буття прадавнього македонського етносу, який, очевидно належав до тракійського суперетносу, що в доісторичні часи розселився був від Карпат і Південного Дніпра до Адріатики. Власне, македонці були споріднені із іллірійцями, що проживали на теренах, які потім в основному збіглися із кордонами Югославії. Правда, існує й інша версія етногенезу македонців, за якою вони були одним із еллінських (грецьких) народів, який поступово цілком був поглинутий еллінською цивілізацією. Інакше кажучи, цар давньої Македонії Філіп і його знаменитий син Александр Великий (ІV ст. до н.е.) думали і уявляли себе єдинокровними з рештою еллінського народу.
У VІ ст. на територію сучасної Македонії прийшли слов’яни із півночі, з території сучасної України, які доволі легко асимілювали те місиво народів на Балканах, яке залишилося після розпаду Римської імперії і розмовляло переважно давньогрецькою мовою. Надалі Македонія була складовою Болгарського царства (VІІ ст.) – наймогутнішої держави на Балканах поза Візантійською імперією. Тому сучасні македонська мова, культура, ментальність тісно вплетені в болгарські мову, культуру і ментальність (у самій Болгарії домінує думка, що македонської мови й нації не існує, що це лише діалект і частина болгарського світу). Від XIV ст. землі Македонії увійшли до Сербського царства, яке набирало сили, згодом були завойовані османами. Формування македонської національної свідомості почалося тільки від ХІХ ст., коли сама Болгарська держава занепала під ударами турків, а її народ був підданий жорстокій асиміляції. В кінці століття македонська інтелігенція на чолі з Г.Пулевським почала агітацію за формування окремої від болгарів македонської ідентичності та кодифікацію македонської мови. Під час Балканських воєн у 1912 – 1913 рр. саме землі Македонії стали «яблуком розбрату» між Болгарією, Сербією і Грецією, що надовго посварило ці три країни. Більшість земель Македонії були розділені між Сербією і Грецією. У 1941 – 1944 рр. Болгарія як союзниця Німеччини повернула собі терени Македонії.
У факті постання македонської нації ми маємо приклад могутності фактору субстрату: слов’яни в Македонії і Болгарії змішалися з відмінними етнічно суспільними масивами і з часом ці підоснови розкололи єдиний слов’янсько-болгарський етнос. Додатковими факторами відходу македонців-слов’ян від болгарського простору була широка присутність в їхніх межах етнічних албанців і перехід македонської території в різні часи під владу і впливи Сербії. Вирішальним історичним моментом стало перебування Македонії як автономної республіки в складі соціалістичної Югославії (1945-1992 рр.). Саме тоді була остаточно кодифікована македонська мова як відмінна від болгарської, увиразнилися македонська культура й національна свідомість. Тож македонці – це молода нація (правда, тут все залежить від того, як подивитися на її етногенез; в самій Македонії є дуже популярним виводити джерела своєї нації від македонців часів Александра Великого), вони ще переживають період унормування своєї національної самосвідомості.
Бурхливі постюгославські події стимулювали народження ще однієї нації, яку перед тим неохоче визнавали за окрему і повноцінну – чорногорської. Сербський шовінізм, в чомусь дика і самозасліплена зовнішня політика Белграда, який орієнтувався на Москву, налякали еліти маленької Чорногорії (всього 600 тис. населення) і вони поступово націлилися на цілковиту суверенність (союзна держава Сербії і Чорногорії розпалася у 2006 р.), на послідовну західну орієнтацію, на творення окремої чорногорської мови, культури й конфесійності (перед тим мовно, культурно і релігійно чорногорці вважалися органічною складовою єдиної сербської нації). Вольовим провідником руху Чорногорії в бік Заходу став президент Міло Джуканович. Його політика врешті викликала гостре незадоволення в імперських колах Росії та Сербії, тому в останні три роки спецслужби Подгориці (столиця Чорногорії) ліквідували кілька спроб проводити провокаторську роботу проти держави Чорногорія, включно із спробою військового перевороту в країні, в яких були задіяні сербські і російські найманці-агенти. Остання з таких спецоперацій відбулася в Чорногорії останнього тижня, коли були виявлені два російські диверсанти і вислані з країни. Так Росія програла у країні, яка потенційно могла були її найбільшою союзницею («православні ж бо і прихильники всеслов’янського єднання»!).
Упродовж 1990-х й особливо 2000-х і 2010-х років Росія наполегливо просувалася на Балкани через дипломатію, енергетичну політику, через силу капіталу. Так їй вдалося здобути собі впливи в Греції, її мільйонери придбали масу нерухомості й увійшли в середній бізнес Хорватії, Чорногорії, Болгарії та Сербії; їй вдалося схилити керівників балканських країн до підтримки її «Південного потоку» з постачання газу в Європу, а це автоматично узалежнювало весь макрорегіон. Однак під впливом подій в Україні від 2014 р., в яких російський імперіалізм виявив себе дуже переконливо, настрої в усіх державах Балканського півострова, окрім Сербії, поволі помінялися. Румунія почала відкрито говорити на міжнародному рівні про загрози з боку Росії і рішуче запропонувала свої території для створення нових військових баз НАТО; Болгарія, хоч і залежна економічно від співпраці з Росією, зробила низку заяв-застережень щодо «Південного потоку» і загалом щодо посилення геополітичних впливів Москви в Чорноморї; Греція, серйозно налякана тотальною присутністю російських агентів в усіх сферах свого суспільно-політичного життя, демонстративно вислала кількох російських дипломатів і припинила риторику «дружелюбності» щодо Росії (очевидно, роль російських агентів впливу в знаменитих молодіжних вуличних бунтах в Греції останніх років була немалою, як і в економічній кризі цієї країни, через яку та ледь не вийшла з ЄС); Чорногорія просто розгорнула антиросійську пропаганду, відчувши на собі «зуби» і «кігті» російських диверсантів, які планували збройний конфлікт на її території; Хорватія щойно після візиту її президента Колінди Грабар-Кітарович до Азербайджану підписала широку угоду про транспортування азербайджанської нафти в Європу як альтернативу до російських нафто-газових геостратегічних впливів; і ось Македонія розв’язала головну проблему-перешкоду для того, щоб приєднатися до ЄС і НАТО. Відтак на Балканах в Москви залишається тільки один «недійсний» союзник – Сербія, країна, ослаблена економічною ізоляцією, розбита внутрішніми суперечностями (про що засвідчили недавні масові демонстрації за відставку уряду і проти політики особисто президента Александра Вучича), розбалансована двома потужними потоками протилежних масових суспільних орієнтацій: на Захід (попри минулу конфронтацію із цим Заходом) і на самоізоляцію. Тож системна геополітична поразка Росії в макрорегіоні Балкан є очевидною. І роль та вага війни на Донбасі в цьому є неабиякою: кров і мужність українських солдатів сьогодні не тільки боронять українську землю, а й мобілізовують інші народи до протистояння російському імперіалізмові.
