Трохи більше року пройшло, як президент України П.Порошенко підписав закон України про так звану Декомунізацію. З тих пір, відповідно до закону, назви міст і вулиць були змінені і Комуністична партія України була позбавлена можливості брати участь у місцевих виборах і заборонена. Позови Комуністичної партії провалилися і партія звернулася до Європейського суду в Страсбурзі. Процес продовжується.
Незважаючи на відносний спокій, останнім часом в черговий раз з’явилися дві статті, котрі зневажають ці закони, процес, сам Інститут національної пам’яті та його директора. Спочатку було інтерв’ю з істориком Георгієм Касьяновим в «Українській Правді», який порівняв нинішні методи декомунізації з комуністичними. У той час як він не пропонував конкретні приклади незаконної або терористичної діяльності нинішнього уряду України, він заявив: “Два з цих законів спрямовані на витиснення радянського ностальгічного наративу пам’яті, символів цього наративу з публічного простору і його заміщення наративом націоналістичним. Найбільш свіжий і найбільш символічний приклад: у Києві пропонують проспект Ватутіна переменувти на проспект Шухевича, а Московський поспект на проспект Бандери. Це логіка мінус міняємо на плюс, радикально ідеологізована і доволі більшовицька… “.
Касьянов пішов ще далі в своїй обурливій риториці. Він спростував ідею, що Україна протягом своєї історії є жертвою, “окупованою країною”, говорячи, “Україна була одним з будівничих цієї радянської імперії, а також і царської імперії.” Природно, він не надав ніякої фактичної інформації, щоб підтримати цей новий тезис.
Пізніше це інтерв’ю в “Українській Правді” було представлено як нібито новина на сайті правозахисної групи в Харкові Галею Койнаш. Тоді ця стаття з’явилася як частина її думки на інших сайтах. У статті по суті повторюється твердження Касьянова, але пані Койнаш також пропонує деякі старі, нібито новини, що “один з них (“законів”-примітка автора), представлений для оцінки, отримав нищівну критику від Венеціанської комісії Ради Європи” (received a hammering from the Council of Europe’s Venice Commission) та “через шість місяців після вступу в силу був відкинутий Венеціанською комісією … ” (was slammed by the Venice Commission…)
Сказати, що вищесказана стара новина пані Койнаш була, принаймі, запальна– буде применшенням. Венеціанська комісія ні забила, ні розпорощила закон України про Декомунізацію. Насправді, вона заявила, що закон має законні цілі, хоча документ не відповідає європейським законодавчим стандартам.
“Закон є занадто широким за своїм охопленням і вводить санкції, які неспівмірні законній меті. Будь-яка асоціація, яка не відповідає вимогам закону № 317-VIII може бути заборонена, що є проблематичним з точки зору свободи кожної людини асоціації. Особливо в разі, коли мова йде про політичні партії, які відіграють вирішальну роль у забезпеченні плюралізму і належного функціонування демократії … заборона політичних партій від участі у виборах або їх розпущення повинно бути крайнім заходом у виняткових випадках “.
Венеціанська комісія та ОБСЄ / БДІПЛ зробити наступні основні рекомендації: в цілях ясності, закон повинен містити менш великий і вичерпний перелік заборонених символів; поняття «пропаганда» повинно бути чітко визначено, особливо коли воно використовується з метою криміналізації поведінки.
Як Касьянов в своєму інтерв’ю, Койнаш в своїй статті не пропонує жодного прикладу порушення прав людини, або навіть кримінального переслідування, що випливають з цих законів протягом року. Крім звинувачування українців у їх власній окупації, Касьянову вдається засудити всі інститути національної пам’яті. Вони не є винятковими для України. Дивіться інші країни Східної Європи. Койнаш, крім того, зневажила директора Інституту України, посилаючись на нині сумнозвісну статтю такого собі Джоша Коена, але тут же визнає, що “є досить фактичних помилок у статті Коена, щоб послабити його аргументи.”
У спробі пом’якшити звинувачення, Койнаш дійсно визнає, що тепер Україна “насправді є жертвою російської агресії” (мабуть і Касьянов це признає сьогодні) і пропонує внести зміни, вже не скасовуючи це законодавство, які накладають іншу (ніж Совєтську – пр. автора), але в рівній мірі відмінну від “офіційної ідеології”.
На підставі деякої іншої їхньої діяльності можна сподіватися, мабуть, на добру волю з боку Харківської групи, включаючи пані Койнаш. Але тоді навіщо потрібна запальна мова і спотворення фактів? Щодо Касьянова мабуть менше тої доброї волі бо дивні звинувачення доволі образливі, тобто навіть звинувачення жертв у влаштуванні своїх власних трагедій.
Нехай процес йде своїм ходом. Страсбург може поручити Україні підправити своє законодавство. Але до тих пір, як права людини не порушуються і Україна грає за легітимними правилами, а саме: прийняття законодавства в рамках демократичних процесів, (закони про декомунізацію не вимагають публічних дебатів – можна звернутися до Конституції України щодо законодавства, яке вимагає проведення референдуму), дослідження, вивчення інколи невідомого, а іноді просто згадуючи, як трагічну, так і героїчну історію, яку дуже часто перекручували гнобителі, намагання відійти від нацистської і радянської злочинності і поневолення, як і інші європейські країни, які, до речі, далеко не пережили того, що ми українці. Нехай Україна продовжує своє національне будівництво. А люди доброї волі повинні тому сприяти, а не вигадувати порушення людських прав там, де їх немає.
12 червня 2016р. Аскольд С. Лозинський, Нью Йорк
