Сергій Пархоменко
(виступ на V Бандерівських читаннях)
Долучення до існуючих геополітичних союзів або створення паралельних? Пошук третього шляху, позаблоковість (неприєднання, нейтралітет, ізоляціонізм) чи членство в НАТО? Постійно орієнтуватися на сильних, чи стати сильнішими самим? Це питання не перший рік стоїть перед керівниками нашої держави. Та, на жаль, навіть за нової влади Україна не показала себе сильним гравцем на міжнародній арені… І тим не менш, прогнози щодо глобальних викликів та розвиток подій у найближчому майбутньому не залишають нам вибору: або ми станемо сильною, самодостатньою державою, або ризикуємо зникнути з геополітичної мапи.
Не вірно було б думати лише про короткострокові, поточні задачі – держава, що не вміє мислити стратегічно, не здатна адекватно реагувати на загрози і виклики. А їх може виникнути (та й уже виникло) чимало:
– Російська агресія, яка для РФ вочевидь спричинить розпад неоімперії, ймовірна поява на її уламках агресивних терористичних державних або квазідержавних утворень;
– Світовий тероризм у всіх його проявах – від кіберзагроз до збройного терору;
– Виснаження природних ресурсів Землі та боротьба за них;
– Міграційні процеси;
– Цивілізаційні конфлікти, наприклад, християнство – іслам, Китай – Західний світ і т.д., спричинені демографічними, політичними, економічними чинниками.
Чи може України за нинішніх обставин самостійно опиратися цим загрозам, опиратися процесам глобалізації, створенню загальносвітового ринку тощо? Питання не риторичне, відповідь на нього ми знаємо, адже кожен день спостерігаємо ситуацію, коли інституційну слабкість держави компенсує лише самовідданість вояків на фронті…
Оборонні стратегії
В історичному контексті Україна протягом більшості періодів своєї історії мусила шукати військових та політичних союзників. Від Хмельницького до Виговського, Дорошенка і Мазепи, від Грушевського, Скоропадського і Петлюри до Турчинова і Порошенка ситуація незмінно повторювалася – наші керманичі мусили просити в якоїсь сторони допомоги, адже змоги захистити Україну самотужки у них не було. Лише ОУН, УПА, УГВР і АБН покладалися передусім на власні сили, при цьому зуміли акумулювати зусилля інших поневолених народів в рамках власне української боротьби й не бути в ролі прохачів. Боротьбу ці формації вели в умовах бездержавності, в умовах вкрай складних, набагато складніших, ніж сьогодні, коли практично кожен сусід України виступав у ролі загарбника…
В нинішній час, абстрагуючись чомусь саме від цього досвіду у декого з сучасних громадсько-політичних діячів виникають ідеї повести Україну шляхом таких позаблокових по факту держав як Швейцарія, Ізраїль, Швеція, Фінляндія тощо. Але варто досить критично подивитися на те, чи варто застосувати їх досвід для України. Наприклад, Швейцарія: нейтральна, що, до речі, не має реальних міжнародних гарантій свого нейтралітету, переважно гірська країна-скарбничка. До застосування можна взяти лише принцип підготовки резервістів, коли військові резерву протягом 1-2 діб розгортаються у повноцінну армію (щоправда, чи ще вийде це на практиці). І тут нам доречніший приклад Естонії, країни НАТО, що також межує з Росією, де регулярно проходять збори резерву, в яких бере участь більшість чоловічого населення країни.
Або Ізраїль – обов’язковий призов загальний призов як для чоловіків, так і для жінок викликаний не лише обмеженим людським ресурсом країни, наявністю у його складі «держави в державі» – Палестинської автономії, але й зокрема тим, що Ізраїль не входить до складу жодного військово-політичного союзу. Чи варто нам рівнятися на досвід Ізраїлю? Якщо у складі України буде Донбас з «особливим статусом», то тоді так, можна казати про «ізраїльський варіант». Але наявність в складі України своєї «Палестини» категорично суперечить нашим національним інтересам, в тому немає жодних сумнівів.
Не підходить нам ні шведський, ні фінський, ні австрійський сценарій з їх нейтральним статусом – за нейтралітет доведеться навіть у невоєнних умовах платити мінімум стільки ж, скільки витрачаємо на оборону зараз, перебуваючи в стані війни. Для прикладу: цьогоріч з Держбюджету на потреби національної безпеки та оборони передбачено 5,7 млрд. доларів . Тоді як Швеція станом на 2014 рік (!) витрачала на оборону 6,5 млрд. І це – країна, що не перебуває в стані війни! Такі ж обсяги фінансування оборонних витрат, як і Україна, має ще менша за Швецію Фінляндія.
Збройні сили об’єднаної Європи – це не альтернатива НАТО, а фактор підсилення обороноспроможності європейських членів Альянсу. Тим паче, наразі такі сили формуються членами ЄС, отже поки що це формування для нас неактуальне. Тим паче, що формування це ой як далеке від стадії фінального оформлення…
Також Україна навіть гіпотетично не може створити власний окремий військово-політичний блок, куди б входили скільки-небудь потужні у військовому плані держави. Адже всі наші потенційні союзники або вже є членами НАТО, або прагнуть вступити туди, а Вашингтонським договором участь в інших військових блоках, окрім НАТО, його членам заборонена.
Власне альтернативи вступу НАТО на даному етапі – та й в найближчі років 10 – не існує. І врахуймо те, що за умови перемоги над російським агресором, світ отримає державу з найчисельнішою і найбільш боєздатною армією на континенті, яка не може бути поза ключовими геополітичними союзами апріорі: на Заході насправді не тільки говорять, що «Україна не готова», за замовчанням там прекрасно усвідомлюють ризики неприйняття України до клубу найсильніших, тим паче якщо переможемо у війні і власне відбудемося як держава, тому деякі країни й не хочуть посилення нашої держави, адже в іншому випадку провідним державам неодмінно доведеться інтегрувати нас якщо не в ЄС, то точно в НАТО.
Інше питання, що нам треба робити зараз, в короткостроковій перспективі, поки ми не є членами Альянсу? До набуття членства в НАТО ключова задача – посилювати армію, набувати стандарти Альянсу, також можемо укладати двосторонні оборонні договори з такими країнами як США, країни Балтії, а також Грузія, Молдова, Азербайджан – тобто ті країни, які безпосередньо постраждали від російського військового втручання.
Євроінтеграція
Україна визначила для себе шлях європейської інтеграції з метою приєднання до Європейського Союзу, за замовчанням приймаючи правила гри, цінності, моделі поведінки і т.д. Але вже зараз очевидно, що ЄС – не панацея, навіть значна частина європейців скептично налаштована щодо цієї структури. Причин, які говорять на користь інституційної недосконалості Євросоюзу вдосталь:
– Євробюрократія, мультикультуралізм, ультра-лібералізм можуть поховати ЄС в найближчі 20 років;
– Також ЄС не готовий ефективно стримувати сепаратизм в ряді країн, без підтримки Америки Європа поки не здатна самотужки відбивати основні загрози сучасності;
– ЄС вразливий перед міграційними процесами (нелегальна міграція), а найбільш сильні країни члени Євросоюзу типу Німеччини не можуть вічно фінансувати слабші економіки типу грецької…
Призначення України
Тим не менш, в короткостроковій перспективі Україна повинна йти шляхом євроінтеграції, проте не ставити членство в ЄС як самоціль, як варіант – ми цілком можемо добиватися статусу, який у відносинах з ЄС мають Норвегія або Ісландія, по можливості – приєднання до Шенгенської угоди. Приєднання України до Єврозони можливе тільки за умови стійкості євро як валюти.
В середньостроковій перспективі – побудова економічного і політичного союзу на базі тих держав, які не мають амбіцій «старшого брата» по відношенню до України (такими союзниками на даний момент є країни Балтії, Румунія, Грузія, Молдова, можливо, країни Балкан – Хорватія, Болгарія, Македонія, Боснія, Чорногорія, в перспективі – Білорусь, Азербайджан. Участь Словаччини, Угорщини, Польщі, Чехії – вишеградської четвірки – під знаком питання через амбіції Польщі. Країни Скандинавії наразі з ряду причин навряд чи будуть тяжіти до такого союзу, їм логічніше створити своє регіональне об’єднання, якщо до такого дійде справа. Варіант «Межимор’я» у концепції Варшави Україні не підходить через великодержавницькі амбіції сучасних польських еліт.
Пошук «третього шляху» нам не підходить – Україна частина європейського цивілізаційного простору, має діяти в контексті відстоювання ряду фундаментальних для західного світу цінностей – християнських цінностей, свободи, гідності.
Україна має дві стратегічні цілі, якщо, звичайно, ми прагнемо до чогось більшого, ніж бути об’єктом міжнародних відносин:
– Стати руйначем новітньої Російської імперії і виступити прикладом-дороговказом для нових державних утворень, що виникнуть на «уламках імперії».
– Стати потужним регіональним лідером у Східній Європі, провідним центром впливу та важливим «гравцем» у трансатлантичній безпековій системі, яку збудував західний світ, задля досягнення цієї мети нам треба рухатися шляхом європейської і євроатлантичної інтеграції, аби посилити свої позиції, адже член НАТО матиме більше шансів на геополітичне лідерство в регіоні, ніж позаблокова країна.
Відповідь на питання щодо стратегічної ролі нашої держави вже давно дав Декалог українського націоналіста: «Я, дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської навали і поставив на грані двох світів творити нове життя…». Україна має змагати до геополітичного лідерства у східноєвропейському і кавказькому регіонах, впроваджувати Балто-чорноморську доктрину, сформульовану Юрієм Липою. Наша держава, з найбільшою армією в Європі, повинна відігравати ключову роль в діючих геополітичних союзах – Україна є головним форпостом західного світу перед агресивним Сходом.
