Ярослав Сватко
Для порівняння того, що робили Степан Бандера і ОУН загалом, зі сучасними політичними чи громадськими діячами, варто згадати одну з його ранніх акцій, де він, як ми можемо здогадуватися з кола його обов’язків у Краєвому Проводі ОУН, був організатором і координатором. Йдеться про акцію під час виконання страти членів ОУН Біласа і Данилишина. Тоді в багатьох церквах Галичини в час виконання страти двонили дзвони і правилися панахиди. Організувати таку синхронну акцію в суспільстві, де не було мобільних телефонів, фейсбука, було непростим завданням, але не про це йдеться. Як би виглядала така акція в сучасній Україні, у виконанні сучасних політичних керівників і громадських діячів?
Вона могла б бути масштабнішою, її висвітлювали б телеканали, все залежало б від того, скільки б виділили коштів на пропаганду. Однак вся відмінність в тому, що акція Бандери не потребувала коштів. Станичний приходив до пароха і казав: “Отче, завтра пів сьомої ранку вішають наших хлопців, я прошу Вас відслужити панахиду, ось три хлібини.” І парох служив, бо поминальна служба – це його обов’язок. Зараз теж обов’язок, але нема ні в партіях, ні в громадських організаціях станичних, які складали присягу для ідеї боротися за відновлення Української Держави. Тому зараз акція мала би кошторис, з розрахунку, приміром, 200 гривень на умовного “станичного”, і не виключено, що виконавці здали би в касу чеки на хліб, щоб їм повернули кошти. В станичних ОУН було інакше, вони не раз самі приносили в касу гроші від селян, “бо ви, хлопці, наражаєте власне життя за Україну, то ось вам гріш, щоб в суді було на адвоката”.
Жертовність. Це риса, яка відрізняє Бандеру і товаришів від загалу сучасних політичних і громадських діячів. Держава, за яку боровся Бандера, в головній своїй ознаці – “Київ проти Москви” – відбулася, і це дає можливість робити з політики бізнес тим, хто навіть і не думає щось пожертвувати задля цієї держави. Бандера і бандерівці жертвували життя, тут же стоїть питання навіть не матеріяльної пожертви, а навпаки, взяти щось від держави собі, і для цього ідуть в політику. “Громадська діяльність” за кошти ґрантодавця стала трампліном до політичного бізнесу, і тут, хоч навіть як не цитуй Степана Бандеру з політичних трибун, нема ідейного націоналізму, але є ідейна боротьба за грошові знаки.
Джерелом жертовності Бандери і товаришів була віра. Віра в Українську Державу, якої ніхто не міг відчути ні кишенею, ні людськими чи національними правами, всім тим, про що ми зараз чуємо від популістів “мені цього держава не дала або дала замало”. Вони вірили, що державу для українського народу можна здобути, і що це їх місія – змінити суспільство так, щоб створення держави стало невідворотне. Чи багато в сучасній українській політиці людей, які б вірили в свою місію, не пов’язану зі своїм місцем поблизу матеріяльних потоків у державі? На жаль, більше, ніж треба було би. Але це знову ж доказ того, що держава відбулася. Вона цілком матеріяльна. І це підказка, якими мали б бути політики, які живуть з такою ж мотивацією, що й Степан Бандера. Вони б мали змінювати суспільство. Через зміну правил гри, з феодально-совкових, де посада дарується для “кормління” себе, прекрасного, на економічно ефективні, прийняті в провідних країнах. Змінимо – перестанемо говорити, що “це не та держава, за яку боровся Бандера”.
Завдяки своїй вірі та жертовності Степан Бандера належав до людей, які знали про речі, які важливіші від життя. Під час Львівського процесу над ОУН, відповідаючи на звинувачення у нехтуванні цінністю людського життя, він казав: “…міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати.”
Він знав, про що говорить, у нього на очах відбувалося вбивство терористичною державою мільйонів українців, і воно відбувалося тому, що боягузи з Центральної Ради побоялися вчасно створити армію і послати її на війну з ворогом. Вони боялись відповідальності за життя сотень тисяч солдатів, і в результаті нація заплатила мільйонами. Степан Бандера знав, що історія має лише одну валюту, якою нація може заплатити за свою свободу і процвітання – це кров кращих синів і дочок народу, і хто боїться заплатити цією порівняно невеликою кров’ю, платитиме великою, усього народу. Навіть тих, хто міг би й не воювати.
Він справді вірував, та не робив зі своєї віри показуху. Тому розумів сенс свого життя інакше, ніж багато сучасних політиків, зміст життя яких зводиться до вкладення роздерибанених фінансових потоків у нерухомість, автомобілі, коштовності. “Істотною причиною невдачі большевицької інженерії в духовій ділянці є те, що вона натрапила на такі первні в душі людини й народу, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти. Остаточним аргументом большевицької системи, теж у “перевихованні” людей, є смерть, загроза знищення, а далі й безоглядне нищення всіх непокірних і невигідних. Але й цей арґумент не є всесильний.
Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя.”
У цьому посланні – розуміння Степаном Бандерою світу. Це неодмінна умова виконання його місії життя. Це алгоритм дії для тих, хто називає себе бандерівцями. Це констатація факту, що нація завжди потребуватиме для свого існування жертовних людей. Таких, як Степан Бандера.
