З часу здобуття Україною незалежності Росія не лишає спроб повернути нашу державу під свій вплив. Це зумовлено кількома причинами.
Перша – фантомні болі Росії щодо могутньої імперії, міф про яку культивується вже кілька століть. У розумінні тамтешнього істеблішменту імперія неповноцінна без України. Наша територія, де зародилася Київська Русь, у свідомості росіян є невід’ємною частиною Росії.
Друга – геополітична. Оскільки і Крим, і вся територія України у великій грі РФ мають важливе військове значення форпосту для протидії Заходу.
Третя причина постійної російської агресії, явної чи прихованої, – страх, що Україна, поєднана багатьма родинними, економічними, політичними зв’язками з РФ, може зробити прорив у напрямку Заходу, показати прогрес, а це негативно вплине на ситуацію в самій Росії, оскільки громадяни побачать, що можна жити в цивілізованому, демократичному, багатому суспільстві.
Саме тому, відколи до влади прийшов Янукович, усі дії Росії були спрямовані на окупацію основних економічних засобів, інформаційного простору, знищення або переорієнтацію силового блоку, ліквідацію середнього класу як носія прогресивних ідей. Янукович був інструментом у цій політиці перетворення України на колонію.
Саме в момент перемоги Революції гідності Путін відчув загрозу остаточної втрати України, коли суспільство вийшло проти диктатури, скинуло злочинний режим та заявило про незворотність євроатлантичної інтеграції. Відповідно і анексія Криму, і війна на Донбасі – це захисна війна російського президента за свою владу й за цінності євразійської цивілізації, яку він уособлює: деспотію, тиранію, тоталітаризм, рабську свідомість.
Путін вважав, що операція «русская вєсна» зруйнує та роздробить Україну. Значна частина території держави мала увійти до складу РФ або утворення «Новоросія», а решта – перетворитися на буферну зону. Однак цього не сталося. Завдяки світовій спільноті, санкціям, застосованим Заходом, і передусім опору громадянського суспільства та діям українських спецслужб. Путін зрозумів, що прямою воєнною агресією Україну йому не подолати.
Саме тому російський президент та його оточення обрали новий шлях колонізації України. Він полягає в глобальній дестабілізації ситуації всередині нашої держави через дискредитацію влади за допомогою конфліктних ситуацій і скандалів, блокування роботи парламенту, можливо, масові протести.
Інструментами цієї дестабілізації є підконтрольні проросійським олігархам медіа, корумповані політики, які перебувають у лавах як реваншистської, так і «демократичної» опозиції.
Також по всій території України триває підготовка майданчиків для розпаду держави: робляться спроби створити так звані регіони особливого статусу та псевдотериторіальні громади. Окрім того, російські олігархи, які контролюють природні монополії, можуть використовувати свої сили й засоби, зокрема в тарифній політиці, у політиці соціальних зобов’язань, для створення соціального бунту.
Соціальна нестабільність, «антикорупційні» скандали, протестна активність, діяльність напівсепаратистських об’єднань, нерішучість влади можуть збігтися в одну пікову точку, і тоді буде складно втримати державу.
Головне завдання Росії – знищити вертикаль української влади, породивши цілковиту недовіру до неї. Після цього Україна, згідно з планами РФ, почне розпадатися на різні штучні утворення і, головне, у Києві до влади прийде політик, із яким Кремль зможе досягти компромісу. Прийнятними для Російської Федерації в такій схемі є представники реваншистських сил та популістської опозиції. Якщо взяти заяви цих двох політичних сил щодо ситуації в країні, то вони практично тотожні, синхронні й транслюються тими самими телеканалами в той самий час. Так, вони містять дещо іншу конотацію, адже спрямовані на різні суспільні верстви, але мета в них одна.
Окремо хочу згадати ситуацію навколо мінських угод. Мінський процес має багато суперечностей, але дає змогу Україні реформуватися й створити плацдарм для звільнення українських земель, реалізувати цілі Революції Гідності. Це передишка між боями. Проблема полягає в тому, що перемовини ведуться за зачиненими дверима. І це породжує різні інтерпретації результатів, що, своєю чергою, сіє недовіру до української влади. Активно вкидається тема зради чи здачі території України Петром Порошенком.
Вимоги деяких представників ЄС щодо необхідності прямого діалогу з представниками терористичних угруповань «ДНР-ЛНР», спочатку проведення виборів, а потім повернення контролю над кордоном створюють напруження серед патріотично налаштованих громадян, військовослужбовців, учасників Революції Гідності. Цим користується Кремль. Він діє згідно зі своєю головною ідеологічною концептуальною парадигмою гібридної війни – сіяння будь-якого невдоволення.
Якщо спостерігати за точками загострення ситуації всередині самої України, можна відзначити певні циклічність та синхронність соціальних протестів, політичної кризи, інформаційних вкидань, антикорупційних скандалів та загострення на фронті. Це вже сталося п’ять разів за останні два роки. Очевидно, такого слід чекати й у 2017-му.
Щоб зупинити реалізацію цього плану дестабілізації, українській владі необхідно:
1. Відновити діалог із народом. Насамперед з активною його частиною, яка брала участь у Євромайдані та АТО, з тими, хто справою довів свою відданість незалежності та демократії. Їм мають бути відкриті шлюзи у владні кабінети. Якщо владі вдасться перетягти на свій бік цю ініціативну меншість, позитивні зміни будуть незворотними й два наступні пункти будуть виконані на 100%.
2. Жорстко очистити економічний, політичний та інформаційний простір від агентів впливу Росії. Без знищення олігархічної проросійської мафії, яка маніпулює політичними процесами в Україні, говорити про прогрес і реформи наївно.
3. Незважаючи на суспільний тиск, продовжити курс непопулярних, але необхідних Україні реформ: це і страхова медицина, і реформа судочинства, і подальша децентралізація, і реформа нафтогазової галузі, і пенсійна реформа. Влада не повинна орієнтуватися на рейтинги та крики популістів на олігархічних каналах.
У боротьбі з Кремлем Україні необхідна всебічна підтримка Заходу. Ми очікуємо, що наші партнери визначать правильні пріоритети щодо України. Наша держава є щитом і списом цивілізованого світу. Треба робити все, щоб щит був міцним, а спис – гострим. Тому насамперед слід не прислухатися до маргінальних популістів, які тішать слух деяких європейських чиновників темою антикорупційної діяльності, а зосередитися на основах, на яких триматиметься ця оборона Заходу. Права людини, транспарентність, прозорість, рівні можливості та свобода слова – все це для нас святі та важливі цінності, але часто ними маніпулюють проросійські олігархи, не даючи змоги українській владі очистити інформаційний простір, націоналізувати власність вкраденого представниками режиму Януковича, конфіскувати їхнє майно, кошти, посадити в тюрми тих, хто розколює нашу державу.
Графік реформ повинен бути побудований саме з урахуванням усіх згаданих вище факторів.
Андрій Левус
