Друзі, останнім часом я рідко тут з’являюся і мало пишу. Нема ні часу, ні сил. Вже два з половиною місяці не була вдома. Я на війні.
Стільки всього треба було б зараз розказувати, пояснювати – а в мене і руки, і мізки від клавіатури відвикли. Може, колись, як все буде добре, напишу спогади. А зараз писати дуже важко. Тож даруйте за відсутність стилю
Іноді я беру до рук камеру і потім викладаю відео. Одразу ж прибувають сотні абсолютно однакових проплачених “ватних” коментарів – мовляв, це постановка і голімий фейк Наші хлопці, які це читають, дратуються: мовляв, вас би туди, знавці диванні – туди, де по тобі фігачать з важких кулеметів. Щоб кулі біля вух свистіли (“Якщо ти почув, як свиснула куля – все в порядку, вона не твоя” – кажуть тут).
Я не вимикаю коментування – хай “вата” безкоштовно накручує рейтинги, хоч якась з неї користь
Стан нашої армії – жахливий. Ви це й без мене знаєте. На цілком реальну проблему із забезпеченням накладається ще гірша – за деякими винятками, воювати хочуть лише добровольці. А в них проблема з озброєнням, у багатьох – з бойовою підготовкою.
Є лише два способи зробити так, щоб люди воювали. Перший – озброїти і підготувати добровольців. Другий – відправити на війну примусово мобілізованих, які воювати не хочуть. Але тоді, вибачте мене, потрібні військові трибунали, розстріли за боягузство і загородзагони. Оскільки сучасна Україна другого варіанту дозволити собі завідомо не може, залишається або терміново озброювати добровольців, або здаватися. Бо ніхто інший воювати за нас не буде.
Добровольчий український корпус Правого сектора народжувався у тривалому, виснажливому протистоянні зі своїми ж. Влада зробила все, щоб не допустити озброєння бійців ПС і потрапляння їх на передову. А люди, зціпивши зуби, озброювались всіма правдами і неправдами і рвалися у бій. Врешті-решт кількість перейшла у якість. В одному місці зібралася достатня кількість добровольців зі зброєю у руках. І пішли воювати.
Більшість – це, звичайно, недосвідчені, необстріляні хлопці. Їх намагаються “обстріляти”, привчити до бойових ситуацій – щоб вони звикли чути свист куль і зрозуміли, що необхідно слухатись командирів. Людина, яка, приміром, півтора кілометри бігла, пригинаючись і відстрілюючись, а по ній стріляли з хат з відстані 40 метрів, повертається трохи інакшою, ніж була до цього.
Крім цих молодих хлопців, які на питання “Ти де-небудь служив чи воював?” наївно відповідають “На Майдані”, є й профі, справжні самородки – прекрасні розвідники, сапери, снайпери. Позаминулої ночі Ш., талант від Бога, підповз впритул до ворожого блокпоста, зняв координати і передав військовим. Один постріл “Граду” знищив одиницю ворожої бронетехніки і 12 одиниць живої сили.
Дмитро Ярош, лідер ПС, бере участь у бойових операціях в якості звичайного бійця. Весь час, поки триває війна, він регулярно з невеликою групою робив вилазки на територію противника, в тому числі під час виборчої кампанії. Знало про це лише найближче оточення. “Воювати треба, а не піаритись”, – так він каже.
Стосунки з військовими – найкращі, регулярно проводяться спільні операції. Генерали у Києві – ідіоти, які нічого не розуміють, а на місцях командують класні мужики, які вже дихати не можуть від тих генералів. Був у нас розвідувально-диверсійний рейд на територію противника. Пішки поночі перейшли лінію фронту і зробили засідку – у 15 км від Донецька. Але дорогою, якою мали їхати “сепаратисти”, несподівано поїхали три наші БМП – такий зухвалий рейд по селах, показати, хто в домі хазяїн. Коли протягом двох діб вони з’явилися втретє, стало цілком очевидним, що там, де катається наша броня, невеличкі групи “сепарів” не підуть. Тоді я підняла над головою синьо-жовтий прапор і пішла здаватися Військові евакуювали нас звідти на броні, привезли у своє розташування, ми там перезнайомились і подружилися з усіма бійцями і командирами. Відтоді – тісна співпраця і спільні бойові операції. Їм пофігу, хто ми і як називаємося, головне – що хочемо і вміємо воювати.
Війна – не така, як у книжках і фільмах. У ній значно більше бруду. На війні цілком може статися, що одна й та сама людина за день заробить собі і на орден, і на розстріл. (Не дадуть, звісно, ні того, ані іншого, але суть ви зрозуміли). У ніч після першого великого бою (який був першим для більшості хлопців) кілька людей розслабились і дозволили собі порушення дисципліни. Були, звісно, покарані, дехто найстрашнішою мірою – відправкою в тил.
Що цікаво – от ватники постійно пишуть “нацисти” – а тут, у Правому секторі, взагалі жодних розмов на національні теми. У складі Добровольчого корпусу ПС воюють грузини, росіяни, в тому числі з Росії, і навіть один єврей-рабин (до речі, відчайдушно сміливий хлопець). Після Майдану і цієї війни в головах у дуже багатьох стався перелам. Простіше кажучи, за що воюємо? “За Батьківщину”, “За свою землю” – те саме скаже і зазомбований путінськими ЗМІ “сепаратист” з Донбасу. Люди розділилися зараз – не за національністю, чи місцем проживання, чи навіть політичними поглядами – а за однією-єдиною ознакою: чи є для них цінністю держава Україна, чи є вони підданими України? Той, хто, не замислюючись, відповідає “так” – ніколи не стане співчувати Гіркіну іже з ним. Це навіть не націоналізм – це державництво. Ми – державники.
Ті ж, для кого Україна не є самоцінною, запросто повторюють нав’язувану путінською гебельсівщиною пургу про “укрокарателів”, які обстрілюють “градами” мирні населені пункти.
Усі міста і села створювались для того, щоб у них мирно жити. Усі церкви будувалися для того, щоб у них молитися Богу. Але якщо з церковної дзвіниці фігачить кулемет, то це вже не храм Божий, а ворожий опорник, який має бути знищений. Те саме з населеними пунктами. За сьогоднішні обстріли міст і сіл несуть спільну відповідальність мешканці цих міст, які вчасно не вигнали озброєних людей, поки їх ще було мало, і українська влада, яка вчасно не озброїла добровольців, щоб вони мінімальною кров’ю зачистили бандитів, поки їх ще було мало. А зараз хоч усім добровольцям автомати роздай – що з тими автоматами зробиш проти танків і “градів”? Дочекалися, поки їх з Росії завезли стільки, що їх вже, мабуть, більше, ніж в усій українській армії, і кричать тепер “рятуйте”
Мирних, звісно, шкода – але війна є війна. Вони мають втікати – отак, майже ні з чим, ставити в полі намети і в тих наметах жити, бо поки дочекаєшся допомоги від крадіїв-чиновників, тебе десять разів уб’ють. Головне – кожну хвилину треба розуміти, що чим швидше буде покінчено з ворожою агресією – тим менше крові проллється. В тому числі крові мирних. А для цього треба озброїти добровольців. Свідомо, розуміючи, що вони, на відміну від примусово мобілізованих, не зупиняться там і тоді, коли схоче влада, не здадуть зброю і не підуть по домівках, а скажуть, приміром: “Ми ще не відвоювали Крим”.
