«Якби Пікассо нині жив, то замість картини «Герніка» він написав би „Алеппо”. Так само як місто Герніка у 1937 році і Варшава у 1944 році сирійське місто стало символом жорстокості війни, у якій гине здебільшого мирне населення», — пише Яцек Павліцький на шпальтах Newsweek. За чотири роки смерть в Алеппо стала звичайним явищем. Фронт проходить крізь будинки, вулиці, підвали. Гинуть старі, молоді та діти. Незадовго до анонсованого минулого тижня Росією «гуманітарного припинення вогню» у авіанальотах в одній із дільниць Алеппо загинула 20-особова родина. Під завалами перестали битися серця дев’яти дітей — у тому числі двох піврічних малюків. Відколи війська режиму Асада за підтримки Росії штурмують контрольовану повстанцями східну частину Алеппо, загинули 110 дітей. В Сирії точиться не тільки регулярна, там і цинічна пропагандистська війна. У соціальних мережах активно діють тролі не тільки Асада, але і Путіна. Попри прохання мирного населення про допомогу, сподівання на втручання Заходу залишаються примарними. Обама, Олланд і Тереза Мей не надішлють до Сирії військ, аби зупинити різню мирного населення, вони не будуть ризикувати протистоянням з Росією, а крім того ще свіжі спогади про фатальне закінчення втручань у конфлікти в Афганістані, Іраку та Лівії. Битва за Алеппо — це війна в Сирії у мініатюрі — кривава, заплутана та надзвичайно запекла. Війна триває вже чотири роки і вона пройшла крізь усі етапи: від партизанських перестрілок крізь війну на виснаження і до окупації. Для сирійських повстанців Алеппо — це «мати усіх битв» і «сирійський Сталінград» . Для Башара аль-Асада — ключ від збереження влади. Для Путіна — важлива розмінна монета у перемовинах із Заходом про санкції, Україну та економічну співпрацю. Проблема у тому, що заручником цієї гри є мирне населення. В Алеппо вже загинули щонайменше 15 тис. осіб, більше, ніж у Сараєво під час облоги у 1990-их роках. Алеппо нині є тінню того, чим було раніше. На світлинах із супутника видно, що зруйновано 80% історичного старого міста, 1,5 млн мешканців живуть у західній частині міста, контрольованій режимом. Хоча там теж гинуть цивільні, але у східній частині Алеппо ситуація значно гірша, оскільки режим Асада разом із росіянами застосовують там не тільки традиційну зброю, але і надзвичайно підступні та смертоносні для населення термобаричні бомби, що знищують бункери. Останні скидають не тільки на блокпости повстанців, але також на підземні школи та укриття. Британське видання «The Guardian» нещодавно написало, що такої лютої атаки не місто не було з часів знищення Варшави у 1944 році нацистами. Битва за Алеппо стає все кривавішою. Російські літаки цілять у школи та лікарні. «Росія і режим хочуть вичавити життя з Алеппо», — говорить голова місії Лікарів без кордонів в Сирії Карлос Франциско. Як би не завершилася битва за Алеппо, з етичної точки зору Захід вже її програв, — вважає автор.
Над Віслою зникає консенсус. Фільм «Волинь» все жорсткіше критикують. Частині консерваторів він не подобається тому, що не ідеалізував поляків. Критика з боку лівиці значно жорсткіша, бо у ньому поляки зображені жертвами, — пише Пйотр Заремба у виданні wSieci. Оглядач коментує публікацію Якуба Маймурека на порталі OKO.press: « […] зірка журналістської лівиці, який поєднує кінокритику з політичними повчаннями, звинуватив польську правицю у привласненні фільму Смажовського. По-перше, на його думку правиця відходить від ідей Східної Європи Ґєдройця і об’єднується навколо антиукраїнських-гаслами ксьондза Ісаковича-Залєського. По-друге, правиця хотіла видовищного твору про страждання поляків і знайшла їх саме у „Волині”», — пише Заремба. «Але що коїться з моїм колегою з Фейсбука, кришталево чистим прибічником Права і Справедливості, котрий заявив, що не піде на фільм, бо факт поставлення під загрозу відносин з Україною є для нього надто болісним? А що з радником президента проф. Анджеєм Зибертовичом, який під час допрем’єрного показу висловив побоювання, що фільм придасться Путіну як інструмент у гібридні війні? А, зрештою, що з такими людьми як проф. Анджей Новак, Пйотр Сквєцінський або я, котрі фільм пережили і прийняли, але які змогли не поєднувати його висновки із нападами на сьогоднішню Україну? Такі люди в очах Маймурека не існують, бо вони суперечать основним тезам», — відзначає автор. «Невимушеність, з якою ліберальний автор використовує „Волинь” для політичних баталій, свідчить про розгортання одних із найважливіших дебатів останніх років. Під час кінофестивалю у Ґдині Інтернет вибухав захопленими відгуками та коментарями критиків. Дехто назвав його шедевром з художньої точки зору. Але однозвучні думки проф. Анджея Новака та Генрика Вуєца на допрем’єрному показі показали готовність прийняти цей історичний кінопогляд по різні боки ідеологічних барикад», — додає Заремба. Автор описує також коментарі інших авторів лівиці, котрі, на його думку, мають проблеми з оцінкою кінострічки «Волинь». Під назвою «Кіч зла» речники політкоректності пов’язали його з критикою більш раннього репертуару Смажовського як автора жорстоких фільмів, у центрі уваги яких показана зла сторона людської природи. До цього часу подібна критика була винятковим правом частини консервативних кіл», — звертає увагу Заремба у публікації під назвою «Недоречний Волинь».
Як «Волинь» вплине на польсько-українські взаємини, — запитує Зємовіт Щерек у публікації під назвою «З України віє холодом» у виданні Polityka. Коли на польські екрани вийшла «Волинь», жорстокий і прямий фільм, намагаючись якось нюансувати відповідальність, знайомі українці запитували: «навіщо?». Аби посилити і без того зростаючу ворожість до українців? Відповіді треба шукати не так на запитання «навіщо», а «чому». Може здатися, що фільм зробили для того, щоб поляки не мали великі проблеми з цією темою. Зокрема тому, що українці, у тому числі ті, хто дуже добре ставиться до Польщі, найохочіше замітали волинську тему під килим. Ставлення українців до поляків все ж позитивне, то навіщо псувати його викопуванням трупів? «Більшість українців хотіли би уникнути цієї дискусії і спогадів на цю тему. Шкода, що така дискусія не відбулася 10 років тому. Бо зараз наші скелети з шафи приносять насправді вигоду „ватникам”», — каже Щереку Любко Петренко з львівського порталу Zaxid.net. Багато українців стверджують, що зараз невдалий час на польсько-українські розрахунки, бо це гра на руку Росії. Але цей «вдалий» час ніяк не настане, натомість «Кремлю скоріше вигідні українські заперечення і небажання відкрити шафу зі скелетами. Російські тролівські мас-медіа із радістю пишуть про усі сцени польсько-українського конфлікту за Волинь, про скасування показу фільму в Києві, про погрози заборони в’їзду для Смажовського до України, про український культ УПА. Російські ЗМІ проливають над польсько-українськими відносинами крокодилячі сльози і зі вдаваним смутком кладуть їх до могили», — наголошує Щерек. Про ідею «Міжмор’я» Антоні Мацєревича, яку він хоче втілювати разом з Україною та про польсько-українські відносини після «Волині», який, можливо, є грою з вогнем без справного вогнегасника, хоча проблема не тільки у фільмі, а також про те, чому Польща і Україна залишатимуться партнерами, однак лише у сфері риторики, — пише у виданні Щерек.
«Відновлені нещодавно суперечки навколо теми Єдвабного та дебатів про різанину на Волині відкрили сумну правду: більшість поляків воліють залишатися сліпими на одне око. Відрізняє нас тільки те, що не хочемо сприймати різні речі», — пише Марек Зайонц у виданні Tygodnik Powszeczhny. Як відзначає автор, українська реакція на декларацію Сейму про геноцид на Волині була очікуваною. Зрештою, як і польська, адже над Віслою відразу почалися лицемірні дебати із зачитуванням моралі. «Ця сторона польсько-польської суперечки, котра зазвичай критикує своїх співвітчизників за небажання сміливо дивитися правді у вічі щодо нашого антисемітизму — жорстко критикувала сеймову ухвалу. Притаманно, що ніхто насправді не мав сумнівів, що різанина відповідає визначенню геноциду, але скарги та заперечення лунали прогнозовано досить тривалий час. Пролунали слова про те, що польсько-українське поєднання можливе через кілька років, але не зараз, коли російський Ганнібал стоїть біля воріт, що українцям складно формувати свою національну ідентичність, іх потрібно пожаліти, про те, аби поляки не були такими зверхніми, адже совість поляків теж не чиста, що ми недоречно розпалюємо суперечку, що замість минулого ми повинні дивитися у майбутнє і т.д. Саме це повторюють над Віслою як мантру у найсвіжіших дискусіях, викликаних фільмом «Волинь». Щоб викрити поверховість мислення, описаного вище, достатньо провести простий експеримент: на місце Волині поставити Єдвабне або погром у Кєльцях. Чи насправді ми б мали мовчати про вбивства єврейських сусідів, бо полякам важко підніматися з колін після десятиріч комуністичної деградації, адже навіщо додавати їм тягар, що ускладнить і без того непросте польсько-єврейське поєднання, бо євреї теж не такі святі, тому що замість минулого ми повинні дивитися у майбутнє і т.д. Ви серйозно?, — питає Зайонц. Заперечити важко: поляки мають багато на совісті щодо українців, можна згадати тільки про знищення церков і міжвоєнний період. Тих темних сторінок не оминає теж сеймова ухвала. З етичною точністю, чого багато хто не очікував від депутатів правиці, у тексті декларації підкреслено, що «не можна замовчувати або релятивізувати польські акції відплати проти українських сіл, у результаті яких також загинуло мирне населення». Але повторю: жоден контекст не виправдовує прибивання немовлят на дошки паркану. Жертвам ніхто не поверне життя. Нам, сучасникам, залишається назвати їхню смерть по іменах. Або зняти шокуючий фільм. Справді чесний, оскільки у такій чутливій темі єдине конкретне звинувачення по суті стосується сцени з освяченням у церкві сокир, майбутніх інструментів злочину. І що цього не найдеш у джерелах. Є у цій критиці про «Волинь» щось інше — чого її автори радше не розуміють. По-перше, це відсутність довіри до співвітчизників, що ті неправильно розуміють стрічку Смажовського та розпалюють жагу помсти щодо українців. Ці побоювання можна сприймати на тому ж рівні, на якому у Польщі нині відроджується примітивний націоналізм, на жаль, з мовчазної згоди правлячої партії. По-друге, у заклинаннях на тему потреби турботи про українців — молодий народ, котрий бореться із путінською агресією — звучить нестерпний патерналізм та відчуття особливої значущості поляків. Переконання, що гордий, але простий український люд не в змозі сприйняти те, що його пращур — боєць УПА, який мужньо бореться за самостійну Україну — міг також здирати шкіру з невинних жінок та дітей. Іншими словами: не може зрозуміти, що історія буває складною. Польщу і поляків не можливо зрозуміти без історії. Це наша сила, котра дозволила пережити найтемніші часи. Але часом це тягар. Як правило, історія сповнює нас гордістю, але трапляється теж, що вона може боліти», — розмірковує автор.
Джерело: prostir.pl, Опрацював Тарас Андрухович
