30 червня виповнюється 75 років від дня проголошення Акту відновлення української держави. Виникає питання: чому тоді, в умовах війни одразу з двома агресорами, ОУН не відмовилася від ідеї будувати державу – будь-що, не зважаючи на обставини, не відмовляючись від своїх цілей – а в 1991-у так звана «українська еліта» радше готова була здихатися незалежності і повернути Україну в статус фактичної колонії?
Якщо розібратися по суті, не лише Москва в будь-який спосіб гальмувала наше державне будівництво.
Взяти хоча б Донбас. Чи маємо право заявляти, що всі мешканці цього регіону є антиукраїнськи налаштованими за своєю суттю? Аналізуючи це питання, можна зважати на те, що в Україні виросло постгеноцидне суспільство, що ми не позбавилися колоніального гніту Кремля і т.д. Але замисліться хоч на хвилину: хто заважав Києву будувати з Донбасом діалог, укладати з ним суспільний договір? Точніше, договір з ним все таки уклали, але не напряму – з донеччанами та луганчанами, а з «прокладками» типу Ахметова, Януковича, Королевської, Бойка. Умова цього так званого «договору» з боку Києва була наступна: тримайте Донбас в орбіті Києва і не забувайте з нами ділитися, а мешканцям пропонуйте хоч кримінальний «рай», хоч «русскій мір», хоч дідька в табакерці. Аби лише грошики на Грушевського та Банкову текли!
Не задумувалися, чому за всі роки Незалежності галичан постійно залякували «донецькими», а донеччан «бандерівцями»? Бо «українська» лише з назви, а насправді – неосовкова еліта панічно боялася діалогу між сходом і заходом, бо в цьому випадку патріотичний захід і підприємницький схід могли знайти спільну мову і «знести» цю прогнилу еліту геть!
Повертаючись до державного будівництва, перейду на термінологію автолюбителів, і зазначу, що весь це час наші політики будували «Запорожець» – дітище радянського автопрому, героя багатьох анекдотів, які в тому числі поширювали негативні стереотипи щодо України і всього, що з нею пов’язане. Так от, в 1991-2009 рр. держава скидалася на «класичний» «Запорожець», в 2010-2013 рр. ми вже мали гібрид «Запора» і російської «Лади Каліни». В 2014 р. так звана «нова» українська еліта вирішила відтюнінгувати «горбатого» на європейський манер: «пофарбувати» в модний темно-синій колір, поставити шкіряне кермо, повісти за скло прапорець Євросоюзу, а на капот причепити значок «Мерседеса».
Та від того «Запорожець» «Мерсом» не став. Держава не стала навіть візуально скидатися на європейську. За винятком декомунізації, в країні не відбулося ЖОДНОЇ радикальної, ЖОДНОЇ структурної реформи. Лише «ямкові ремонти» і зовнішнє «ретушування». Розрекламована «реформа Національної поліції» поповнила українські силові органи новою патрульною службою, але керівництво поліції та методи роботи лишилися в кращому випадку на рівні 2005-2009 років. За інші реформи я взагалі мовчу – їх просто немає. Є тільки профанація, імітація й ілюзія. І чому вони не відбуваються – цілком зрозуміло: нинішній владі НЕ ПОТРІБНІ радикальні зміни! Нинішня влада – це ті самі люди, або родичі тих, хто керував країною до 2014 року, за винятком пари десятків народних депутатів, пари сотень депутатів місцевих рад і 2-3 міністрів.
На жаль, не маю сумнівів: ми не побачимо ні гучних судових справ, ані притягнення до відповідальності тих, хто розстрілював Майдан і розв’язував війну на Донбасі. Бо команда «нового» Президента ще в 2014 році домовилася з групою «старих» олігархів про те, що Порошенко стане головою держави в обмін на свободу і недоторканість статків тих людей, що розкрадали Україну протягом 20 років. Авторові цих рядків також зрозуміло, що наказ вбивати людей на Майдані давали не лише Янукович чи Захарченко з Якименком, але й ті люди, ВДУМАЙТЕСЯ, які зараз перебувають в Україні на свободі і навіть є чинними депутатами парламенту!
То чи може держава, якою керують люди з НЕДЕРЖАВНИЦЬКИМ мисленням, власне претендувати на роль держави? Навіть за формальними ознаками Україна починає втрачати цей статус. Фактично, ми так і не набули статусу суб’єкта міжнародних відносин. Всі рішення нашій владі диктувалися ззовні. І не варто в цьому звинувачувати Брюссель, Берлін чи Вашингтон. Волі, аби відстоювати свої інтереси, не було і немає саме в українських політиків.
Ми плачемо: от, не дають нам безвізовий режим з ЄС, от, не беруть нас в НАТО, от, бойовики порушують режим припинення вогню… Але подумаймо: може це тому, що ми самі не готові більш активно і жорстко захищати національні інтереси? Взяти хоча б перемовини у форматі «нормандської четвірки». Невже Порошенку так важко поставити хоча б одну умову перед нашими «західними партнерами»?
Невже не можна було після загострення ситуації в зоні АТО сказати Заходу: перемир’я не діє, і ми маємо право відкривати вогонь у відповідь всіма засобами ураження, бо це наша земля, і це наша війна. Ви проти? Ну тоді дайте нам летальне озброєння! Або пропонує Берлін свій сценарій «мирного вирішення» конфлікту. Не питання. Тільки в обмін на це вимагаємо: безвізовий режим не раніше серпня 2016 р., ПДЧ в НАТО не пізніше 2022 року, а статус кандидата в члени ЄС – не пізніше 2015-го… Але позиція провладної команди наступна: поки світ дає нам кредити, ми готові засунути свою позицію куди подалі…
А внутрішня політика? Невже у когось дійсно залишилися ілюзії, що можна збудувати справді успішну країну, не ув’язнивши тих, хто чинив злочини проти держави протягом 25 років, не ліквідувавши хоча б 70% відсотків чиновницького апарату, замінивши його комп’ютерами, не зменшивши податки, не ввівши страхову медицину…? Популісти бояться, що більшість населення буде проти? Проти будуть. Але лише ті, хто ностальгує за «совком», ті, хто звик жити на подачки від держави, ті, хто є минулим, що тягне країну до прірви…
Одним словом, як «Запорожець» не ремонтуй, термін його експлуатації збігає. Часу лишилося критично мало. Тому або ми будуємо європейську державу з усіма витікаючими обставинами, або на наступній «ямці» наш «горбатий» остаточно заглухне. І тоді виходом буде лише «третій Майдан» у формі військового перевороту і ще декілька років кривавої війни. А там невідомо, яка держава залишиться в спадок нашим дітям…
І щоб ми не прирікали себе ще на 50 років боротьби за існування нас як нації і за існування нашої держави як суверенної, просто уважно, вдумливо і спокійно проаналізуємо ситуацію довкола подій кінця червня 1941 р. І ми знайдемо відповідь. Та спочатку просто нарешті припинімо брехати собі й закривати очі на очевидне – для побудови сучасної України потрібен здоровий націоналізм, а не бездуховний, безідейний «неосовок».
Сергій Багряний, Українська Інформаційна Служба
