Ми не знаємо, коли і як саме закінчиться сучасний етап боротьби українців із одвічним ворогом за державну самостійність. За саме право існування українців як окремої нації. Можемо лише робити припущення і мусимо докладати надзусиль. Ми не можемо знати, що саме буде написано в мировій угоді (а саме так закінчуються війни). Однак, з огляду на нашу історію, знаємо про недовговічність такої угоди з росіянами. Тож, жодна угода не врятує нас від потенційних майбутніх воєн, бо ж «нам Богом дано стати на грані двох світів». Нація на фронтирі орди породжує героїв, які стають живим щитом цивілізованого світу.
Три роки повномасштабної війни – це час не лише збройному спротиву окупантові. Це також час пошуку рецептів справедливого завершення війни та облаштування повоєнних України та Європи. Найочевидніше, насправді, на поверхні. Шлях до припинення кровопролиття в сучасному й майбутньому – розпад останньої імперії. Дипломатичною мовою це звучить десь наступним чином: «Ми не повинні проводити червоні лінії для себе, ми повинні проводити червоні лінії для Росії і не боятися їх проводити. Україна повинна перемогти, Росія повинна бути переможена. Russia delenda est!» (президент Латвії Едгарс Рінкевичс, 15 березня 2024 року). Національні держави, що постануть на руїнах імперії зла, їхній розвиток та становлення справедливого світопорядку на цій частині євразійського простору – певно, найдієвіший рецепт сталого миру.
Чи виглядає так, що російська колоніальна імперія є сьогодні настільки слабкою, щоби на геополітичній мапі світу з’явилися нові потужні гравці, які шукають собі місце серед вільних і рівних? Будемо відверті – ні. Чи це є привід до того, щоб припинити боротьбу проти імперії? Ні! Коли тривала збройна боротьба підпілля ОУН та відділів УПА, Совєтський Союз (читай – Росія) також здавався непереможним, а українські націоналісти – «лицарями абсурду». Логіка історії розставила усе на свої місця. Можна скільки завгодно звинувачувати борців з імперією у тому, що їхні дії – лиш боротьба з вітряками. А можна долучитися до них і творити історію постімперського світу на широченних просторах.
Нещодавно мені на очі потрапила стаття відомого українського історика Олександра Лисенка з досить прагматичною сьогоденною назвою «“Як нам облаштувати Росію…”, або яким має стати повоєнний світ». Написана три роки тому, невдовзі після початку повномасштабного вторгнення, вона містить досить цікаві думки з приводу того як таки примусити до миру ненависну імперію зла з її людиноненависницькою ідеологією рашизму. Останнє є нічим іншим як ідеологією й практикою, що базується на шовінізмі, презирстві до неросійських народів, імперських амбіціях, зневазі до міжнародного права і загальнолюдських цінностей. Із виявом у воєнно-політичних практиках у вигляді путінізму.
Виходячи з історичних аналогій, палкі прихильники сучасного недофюрера, з часом, мали би прозріти й усвідомити усю злочинність режиму, який вони так палко підтримували. Як це відбулося у повоєнній Німеччині. Однак, у випадку з росіянами, що формують своє уявлення про навколишній світ із «зомбоящика», досить важко передбачити той час, коли на них зійде «озаріння». Коли у них розпочнуться приступи «покаяння» із рванням косовороток на грудях тощо. Лисенко переконаний, що коли це й трапиться – то швидко мине. Історія має немало фактів, які засвідчують що все це – ненадовго і не торкається глибинної ментальності росіян. Закладена на генетичному рівні їхні імперськість, ксенофобія, правовий нігілізм і нічим не підкріплене месіянство у латентній формі продовжать «ятрити рани» й стимулювати реваншизм. Відповідно, досить швидко, обов’язково, знайдеться новий «обраний», який організує і спрямує ці темні сили проти людства.
У своїй статті професор Лисенко більше уваги приділяє проблемі повернення Росії, як держави, до цивілізованого світу: «Рятуючи смертельно хворого “пацієнта”, світовий консиліум має виробити адекватну методику і протокол реанімації Росії та її повернення у міжнародне співтовариство. Цілеспрямований розпад РФ на неконтрольовані множини, який пропонують гарячі голови, спроможний породити інші великі загрози і видається неприйнятним». Дозволю бути собі «гарячою головою» й наполягати на тому, що лише розпад перманентно ворожої нам держави може гарантувати тривалий мир. Останні події ж бо переконливо доводять правоту Провідника ОУН (б) Зеновія Красівського, сказані ним ще 1991 року: «Наш ворог – то є ворог історичний: Росія. Вона завоювала нашу землю, вона на тій землі розпаношилися, забирає від нас мову, освіту – все в нас забрала, знищила. І якщо ми цього не усвідомимо, не організуємось і не дамо відсіч – чуда не буде». Щоб уникнути «великих загроз» треба лишень спричинитися до контрольованості множин.
Професор Лисенко три роки тому висловив свою точку зору з приводу того, як убезпечитися від подальших воєн з Росією. Очевидно, що тут важливу роль відводилося світовій спільноті, яка мала сформувати умови, за яких в Росії мали відбутися відповідні трансформації (відхід від рашизму). Він вважав, що тягар санкцій та репарацій, які повинні були б стати органічною частиною економічних зобов’язань Росії, мав би зробити такі перетворення контрольованими, невідворотними і незворотними. А головне джерело прибутку імперії зла (нафто- і газодолари) мали б бути скеровані не на продукування сучасних видів озброєння, а на репараційні програми та нагальні соціально-економічні потреби Росії.
Загалом, нівелювати перманентні загрози, які йдуть від Москви, мали б системні та тривалі демократизація, демілітаризація (до критичних позначок) і дереваншизація. Далі це б створило передумови для поступового допуску цієї країни у перспективі до глобальних ринків, політичних, культурних, наукових, спортивних та гуманітарних програм.
Рецепт, з одного боку, досить непоганий. І, очевидно, мав би сенс, якби українські війська, що зараз перебувають на території Курщини, заглибилися б ще десь на 600 км північніше Суджі. Але реалії дещо інші. Відповідно, маємо змагати до розпаду «Колоса на глиняних ногах» і всіляко сприяти тим, хто йде поруч.
Звичайно, найбільш сприятливий сценарій для розпаду Росії – «революція згори». Саме тоді, коли місцеві політично-олігархічні керівники у взаємодії з науково-культурною елітою почнуть реалізовувати процеси утворення нових державних організмів. Однак, логічне питання: чи матимуть вони бажання це зробити? Чи все ж таки залишаться у комфортних персонально для себе умовах васальної залежності? Існують вагомі підстави для сумнівів щодо їхньої рішучості. Поруч із тим, «немає нічого нового під сонцем». Там, де не працюють еліти – починається революція знизу.
Українцям випала доля боронити цивілізований світ від мороку. Ми тримаємо пальму першості й готові ділитися досвідом із поневоленими народами. Ми потребуємо допомоги у нашій боротьбі. Але не повчань. Але не замирення із диким звіром.
За нами правда. Отже – ми переможемо!
Юрій Щур
