Шанси на стабільність в Україні: Донбас, президентські вибори  та роль Росії

Донбас продовжує залишатися найбільш гарячою точкою на карті України. Незважаючи на організацію псевдореферендумів про проголошення Донецької та Луганської  народних республік, це становить собою лише ширму, яка прикриває  загальну мету –  продовжити дестабілізацію та ескалацію напруженості в регіоні.  Підтвердженням цього є  метаморфози, які відбулися з основними вимогами протестувальників: від ідеї федералізації України та статусу другої державної для російської мови – до  проголошення незалежності Донецької та Луганської областей  і їх виходу зі складу України.  Відтак, від вимог, щодо яких був шанс на легальне і компромісне рішення в результаті переговорів,  відбувся перехід до радикальних, незаконних та сепаратистських за своїм змістом  ідей. Компроміс одразу став неможливим, бо очевидно, що одна сторона виходитиме з принципу непорушності кордонів України, а друга – якраз  до цього і прагнутиме.   Отже,  ескалація  ситуації в регіоні, позбавлення центральної влади будь-якого контролю над регіоном та збільшення розбрату  серед місцевих жителів видаються  тактичними цілями, що їх намагаються реалізувати прибічники сепаратистського сценарію. Зважаючи на те, що прихильники виходу областей зі складу України і їх приєднання до сусідньої Росії становлять меншість як в Донецькій (28%), так і Луганській (30%)  областях  порівняно з тими, хто це не підтримує (52% у кожній області),  атмосфера страху, хаосу та  поширення бандитизму  лише сприяє тому, аби  думка більшості була непомітною. Фізичних і технічних можливостей провести псевдореферендуми,  нехай і за  форматом кримського «волевиявлення», на Донбасі не було. Саме тому навіть створення ілюзії  масового голосування не вийшло.

На сьогодні проблема стабільності на Донбасі (а через нього – і в усій Україні) пов’язана вже не з   переговорами щодо  державного устрою та принципів державного управління. Проблемою номер один  є відновлення правопорядку в регіоні, де рух за відокремлення від України на практиці означає масові правопорушення, злочини проти прихильників єдиної України і безкарність.  Саме в цьому – відновленні спокою та правопорядку нині зацікавлена значна частина жителів регіону, яка  або відверто  не підтримувала сепаратистські ідеї, або зі страху трималася осторонь будь-яких активних дій.  Розгул бандитизму  був найбільш поширеною причиною тривоги у Донецькій області (тривогу поділяли 52% місцевих мешканців) і однією з найбільш поширених – у Луганській (30% населення). Окрім цього, для регіону надзвичайно важливим є фактор економічної  стабільності.  Тому  саме це – наведення порядку відповідно до букви закону і визначення економічної перспективи для регіону – є фактично єдиною можливістю  центральної влади відновити контроль над регіоном і виправдати застосування силових дій, що є на сьогодні вже неминучим, на жаль. Початок операції збройних сил і силових структур з відновлення контролю  над Донбасом саме в день проведення псевдореферендуму є болючим, але необхідним елементом відновлення порядку і законності в регіоні. Шанси на це є, але  на сьогодні вони мізерні, тому  якщо Донбас лишиться в складі України, він на довгі роки залишатиметься регіоном  з несприйняттям Києва як ядра легітимної політичної системи, як екзистенційного політичного та ідеологічного ворога, який нібито завадив оманливому «волевиявленню»   мешканців Донбасу.  Цей процес легітимізації  нових політичних реалій в очах жителів Донбасу, які щиро хотіли  позбавитися контролю центральної влади,  проходитиме дуже  проблематично і довго.

Президентські вибори: без Донбасу можливі, але наскільки доцільні?

Вибори президента 25 травня в Україні, звичайно, відбудуться навіть за умови, що  можливості  проводити їх на більшості території Донбасу не буде. Втім,  головним є не технічне питання  «вдасться чи не вдасться провести голосування на Донбасі», а питання доцільності і змістовності таких виборів. Мається на увазі, що цьогорічні президентські вибори виконують особливу роль. По-перше, вони мають легітимізувати новий політичний порядок в Україні, який сформувався після Майдану, втечі Януковича і зміни форми правління. По-друге, вони мали б  виконати роль  консолідації країни, адже  вибори нового глави держави в таких кризових умовах – це платформа, яка має об’єднати  виборців всіх регіонів у  їх прагненні   визначити нового очільника держави. Якщо  в Донецькій і Луганській областях вибори не відбудуться, то  це не завадить визначити їх результат по Україні загалом і  оголосити переможця. Але в таких умовах, ані перша, ані друга ціль цих президентських виборів досягнута не буде. Легітимація нового політичного порядку не буде повною, якщо найбільш проблематична територія держави не брала участі у виборах. Консолідації  навіть на основі самого факту  участі у цих виборах також не відбудеться. Тобто,  без виборів на Донбасі сподіватися на врегулювання та стабілізацію ситуації в Україні загалом  у короткостроковій перспективі не варто. Зрив президентських виборів  на Донбасі був тактичною метою  учасників сепаратистського руху. Проголошення  незалежних республік  і проведення псевдореферендумів – це один з інструментів якраз зриву  виборів голови держави і новий виток у подальшій ескалації ситуації. Можливо, розуміння саме цієї небезпеки і особливої ролі  виборів саме на крайньому Сході і змусило  центральну владу активізувати  антитерористичну операцію і наступ силових структур,  з тим аби не допустити проведення так званого референдуму, навіть якщо він повністю є  нелегальним.

Але варто зазначити, що  ймовірність  повного відновлення  порядку на території Донбасу  до 25 травня є мізерною, а відтак вірогідний прогноз полягає в тому, що вибори  можуть відбутися лише на лічених  дільницях на Півночі Луганської області (умовно – проукраїнській) і частині Донецької (передовсім – у шахтарських селах і невеликих містечках, бо шахтарі не поділяють  сепаратистських настроїв). Тож президентські вибори практично не мають шансів  бути повноцінними на Донбасі, адже неможливо за 2 тижні ані ліквідувати  всі осередки озброєного сепаратистського опору, ані, тим більше, переконати  ту частину  населення, яка більше не бачить себе в складі України.

Позиція Росії:  чи варто очікувати на зміни?

Специфіка ситуації на Донбасі полягає не тільки в тому, що  рух за федералізацію (начебто) перетворився на озброєний терор двох областей з метою нівелювати будь-який вплив Києва на  регіон, але і в тому, як пересічні  прихильники сепаратистського сценарію  бачать роль Росії у цьому процесі. Зокрема,  населення, що підтримує розкол України, основні свої сподівання покладає на  повторення на Донбасі кримського сценарію – тобто, приєднання регіону до Російської Федерації після  оголошення результатів псевдореферендумів. Саме тому наступним кроком, за замислом сепаратистів, має стати другий референдум – про приєднання самопроголошених народних республік до Росії. Ось тільки реальна позиція Росія та її конкретні кроки  не дають підстав вважати ці сподівання сепаратистів  реалістичними. По-перше, на відміну від ситуації з Кримом, Кремль не давав Донбасу такого чіткого сигналу  про те, що  позитивні результати чи то першого, чи то другого «референдуму»  будуть основою для приєднання цього регіону до Росії. По-друге, на дипломатичному рівні  Кремль  зробив ставку на  відмежування  луганських і донецьких сепаратистів і заперечення будь-якого російського впливу на них. Заклик Володимира Путіна про відкладання дати  референдуму (до якого  на Донбасі не дослухалися) є свідченням того, що Москва прагне показати Заходу:  ми за  мирне врегулювання  кризи на Донбасі,  за  діалог Києва і Донбасу, за чесне волевиявлення в мирних і спокійних умовах і  навіть (вперше!) за проведення президентських виборів. Це означає на практиці, що  після такого політичного реверансу в бік ЄС і США (які готові до застосування третього пакету санкцій щодо Росії), Москва не може в короткостроковій перспективі дозволити собі кардинально змінити позицію і заявити про свою готовність приєднати до Росії Донбас за  прикладом Криму.

У таких мовах найбільш ймовірним для Донбасу постає  такий розвиток подій, за якого  ані перший, ані другий референдуми  не будуть   достатнім аргументом для Росії, аби  змусити її офіційно змінити свою лінію поведінки і розширити свої кордони, включивши Донецьку і Луганську області до свого складу. Отже, найбільш вигідним для Росії, яка намагається дещо «відбілити» свій імідж перед Заходом зараз, був би варіант, коли Донбас «застряг» би між Україною та Росією, як Придністров’я-2014, як «сіра зона», яка контролюється лише тими, хто має зброю в руках, і не боїться жодного покарання за свої дії. Перетворення Донбасу на територію хаосу і беззаконня – це оптимальний варіант для Росії, яка і приєднати Донбас не може слід за Кримом, але не хоче допустити відновлення стабільності в регіоні, а відтак і у всій Україні. Єдиною проблемою у цій нескладній  схемі залишається позиція  щирих прихильників від’єднання Донбасу від України, а також  активних учасників  сепаратистського руху. Перші не бачать очевидних факторів і відмовляються вірити у  невигідність і неможливість будь-яких активних дій  РФ з приєднання Донбасу. Відмовляються визнавати, що відсутність сигналів з боку Кремля в цьому разі чітко означає відсутність намірів приєднувати Донбас. А це свідчить про те, що в разі неспроможності Києва відновити контроль над регіоном, Донбас  залишиться невизнаною сірою зоною, який в кращому разі чекатиме кілька років, допоки або Росія  змінить свою позицію і  дозволить собі анексію ще й Донбасу, або центральна влада в Києві матиме волю і ресурси, щоб повернути Донбас Україні. Друга група (безпосередніх учасників захоплень та інших протиправних дій) прихильників сепаратизму  відмовляється миритися з тим, що Росія не збирається приєднувати Донбас, оскільки за українськими законами  не всі протестувальники  підпадатимуть під амністію,  і багато з них за умови відновлення контролю з Києву над Донбасом будуть нести серйозну кримінальну відповідальність за свої дії. Саме тому ці дві категорії людей активно  поширюють ідею про неминучість доброї волі Росії щодо Донбасу, хоча підстав для таких очікувань немає.