Христе, ти меч небесний у плоті нашея ножнах…
Григорій Сковорода «Піснь 19-я. Сад божественних пісней»
На відкритті кімнати-музею Романа Бжеського у Чернігові, один із лідерів сучасної ОУН (б) Андрій Гайдамаха слушно наголосив: «Чернігів має княжу ідентичність, ідентичність доби Гетьманщини і тепер цьому місту слід осягнути свою третю ідентичність – її формували українські інтелектуали початку ХХ століття».
Мова йшла, передусім, про чернігівське коло публіциста Романа Бжеського, до якого належали Аркадій Казка, Василь Еллан-Блакитний, Микола Ковалевський, Микола Шраг – люди першої лави майбутньої Української революції 1917-1921. Був серед них і Євген Онацький.
Постать
Постать Євгена Онацького цього року заслужила на докладну монографію професійного чернігівського історика Тамари Демченко. Вона теж була присутня на урочистій академії на честь Бжеського в мистецькому центрі «Інтермеццо».
Книжка пані Демченко «Здобуття Батьківщини. Життя і творчість Євгена Онацького» розійшлася між чернігівцями, як гарячі пиріжки. Аскетичний тираж – 200 примірників – примусив мене вдатися до помочі історика Віктора Рога, аби й собі вихопити це симпатичне видання (оформлене, між іншим, у стилі Анатоля Петрицького – класика футуризму 1920-их років).
На матовій обкладинці просвічували слова «до Аргентини», «у Вічному місті», «Роттердам», що доречно окреслювало екзотику життя Євгена Онацького. Але «шалена географія» цього українського пілігрима – лише тло, на якому відбувалася виняткова містерія під назвою «здобуття Батьківщини».
Що вдалося авторці? Вдалося розгорнути біографію Онацького від малолітства у Глухові до сивини в Буенос-Айресі, не скачучи з Чехії в Аргентину чи з Риму до Голландії. А такий ризик є у всякого, хто візьметься написати цілісне дослідження про Онацького.
Виняткова ерудиція, вільне володіння текстами Онацького, несподівані додаткові джерела, допомогли Демченко грамотно «упорядкувати» той неймовірний калейдоскоп, яким є діяння цієї людини – він і дипломат, і журналіст, і фольклорист, активіст кількох українських партій та учасник націоналістичного руху, редактор, філолог, енциклопедист, мемуарист, архівіст, релігієзнавець і просто «людина-оркестр» у середовищі кількамільйонної української еміграції.
Щось від Франка, щось від Пилипа Орлика, щось від Григорія Сковороди, а щось і від редактора Британської енциклопедії. Складний, багатоманітний і … ефективний! Що, знов-таки, поєднав у своїй політичній біографії Чернігів Михайла Коцюбинського та Роттердам Провідника ОУН Євгена Коновальця.
Як сфокусуватися? Як не захопитися тут одною іпостассю, щоб «не пішло по швах» таки реально прожите життя?
Передусім, авторка зуміла простежити ґенезу національного характеру Онацького, а в його долі побачити відбитки світоглядних змін цілого покоління українських патріотів Російської імперії.
Чернігів – Гетьманщина
Отой комплімент Андрія Гайдамахи про «третю ідентичність» Чернігова можна було прийняти за пересаду. Бо українці губернського центру початку ХХ століття жили у вкрай змосковщеному середовищі і не могли мати істотних впливів. Але національне становлення Євгена Онацького, за даними Демченко, відбулося таки справді у Чернігові. Саме там він був виліплений на «здобувача Батьківщини», із якоюсь аж вітхозавітною спрагою до України.
Як таке могло бути? Попри «імперський сон» Чернігова, місто залишалося частиною державного й суспільного спадку Війська Запорозького Городового, чи як прийнято тепер казати – Гетьманщини. Порядки і, сказати б, загальний дух Гетьманщини у Чернігівській та Полтавській губернії були напрочуд інерційні. Цьому сприяло задержання у цих землях дії Литовського статуту та, головне, козачого стану – нехай майже всуціль сільського, але 2-мільйонного!
Це було потужне ядро старого гетьманського консерватизму в тілі Імперії. І до цього ядра тяжіло й місцеве міщанство, священство (яке жило за багатьма правилами старої Київської митрополії) і, зрештою, роди «малоросійської шляхти» – ці останні, сказати б, тримали внутрішній контур української державної традиції в Російській імперії аж до 1917 року, заховавшись за гербами дворянських зібрань Чернігівської та Полтавської губерній (мова про усіх цих Милорадовичів, Скоропадських, Лисенків, Лизогубів, Катричів, Галаганів, Тарновських, Закревських та до сотні інших «мазепиних родів»).
Онацький не був козаком, не був він і «малоросійським шляхтичем». Його батько – Дометій – був різночинцем, вчителем, мати – Тетяна Сисоєнко – теж міщанка. Проте вже чернігівське зацікавлення Євгена постаттю Григорія Полетики – це найбільший політичний діяч Гетьманщини кінця 18 століття, справжній конституціоналіст і лідер старшинської опозиції – говорить про вихований смак та відточений зір молодого дослідника. Пізніше студії над історією старшинського роду Політик\Полетик приведуть Онацького до осягнення українського державного кредо – Справедливості.
Вся наступна біографія Онацького буде позначена цією ідеєю Справедливості – поняттям водночас філософським та прикладним, політичним. І звідси дух посвяти – так властивий громадянам тої «невидимої Гетьманщини». А їх плодом були: «Безсумнівний ідеалізм, шляхетність, освіченість, культурність, чого, на жаль, так мало у більшости наших діячів…»
Геть від драгомановщини!
Поразка національно-визвольних змагань 1917-1921 була прямо пов’язана з підривною інтелектуальною діяльністю Михайла Драгоманова серед українських еліт у ХІХ столітті та його проповіддю конечної єдності з «хорошою Московщиною». Може це надто смілива заява, проте на це дає право праця побратима Євгена Онацького – Романа Бжеського «Михайло Драгоманов та його національно-політичні погляди». Бжеський написав її вже у 1980-их роках, на еміграції, коли стала очевидною катастрофа України у ХХ столітті. Терор, голодомори, війни, московщення й отупіння – все це Бжеський аргументовано відносить на карб псевдофілософії Драгоманова, яка загіпнотизувала українців напередодні рішучих подій 1917 року.
Був «драгоманівський гріх» і в Євгена Онацького. Був він активістом українських партій, що проповідували ніщо інше, як «федералізм». Служив тому федералізму вже у час явної агресії «нової Росії», і розірвав із ним важко.
Згодом, у нарисі «Симон Петлюра – чесність з ідеєю», написаному в Буенос-Айресі 1965 року, він ніби накидав свій автопортрет, даючи характеристику Головному Отаману: «Симон Петлюра виховувався в дуже зросійщеному оточенні, в гіпнозі всемогутности російської імперії, в ілюзіях соціалістично-демократичного братерства та споріднености московського й українського народів, що мають, мовляв, тільки скинути спільне ярмо царського режиму, щоб зажити дружньо й мило під спільним дахом (ось він, корінь «драгоманівщини»! – прим. моя). Але коли розвій подій після Революції 1917 року виказав всю облудність цих ілюзій, Симон Петлюра не залишився в полоні доктрини…»
Згодом Онацький все життя боротиметься з демонами москвофільства, які ширяли у різних подобах у всіх без винятку українських середовищах. Бачив цих демонів особливим духовним зором. І саме тому за особливого духовного побратима йому правив Роман Бжеський – може найпроникливіший опонент усіх форм «драгомановщини», яка й досі панує в Україні.
Але коли Онацький став класичний українським націоналістом? Де-факто – ще 1919 року, коли виїхав на дипломатичну службу до Риму. Тоді він шукав викінчений, модерний світогляд українського націоналіста. І знайшов – спочатку листуючись з Олегом Ольжичем у Празі (зрештою, його батько був колегою Онацького по Міністерству закордонних справ УНР та й просто «білопільським земляком»), а згодом захопившись постаттю Євгена Коновальця – провідника УВО, а пізніше ОУН. Про цю ґенезу пані Демченко теж дає багато цікавих деталей.
Італія та Ватикан
Якщо ж міряти Онацького мандрівками, то найзахоплююча – до Італії, зокрема й теократичної держави Ватикан. З розповіді Тамари Демченко дізнаємося деталі виняткової ваги: Онацький стояв при джерелах організації місії УНР при Папському престолі, а її успіх гарантував маловідомий для української публіки персонаж – граф Микола Тишкевич.
Взагалі, 28 років діяльності Онацького у «Вічному місті» – це невичерпний капітал для українсько-італійських стосунків – нині доволі безбарвних. Будучи в Італії 2014 року на одній із конференцій, мені довелося близько поспілкуватися з «спадкоємцями Онацького» – працівниками нашої сучасної дипломатичної місії. По-перше, ніхто в посольстві не виводить свою історію «від Онацького». Прикро. По-друге, існує якась безглузда відчуженість двох українських посольств, які фактично працюють в одному місті – місія в Італії живе своїм життям, у Ватикані (у складі 7 осіб! Оце б таку розкіш Онацькому у 1920-их роках) – своїм.
Нагадаємо, що наші дипломати у 1920-их роках були у вкрай важких обставинах. Більшості колишніх міністрів УНР взагалі довелося вдатися до непрестижної фізичної праці. Тамара Демченко наводить простий приклад: «О. Удовиченко працював машиністом біля мартенівської печі, а О. Лотоцький – нічним сторожем у Відні». Але вся наша дипломатія була солідарна й жертовна. І саме тому добивалася результатів.
Звісно, Євгенові Онацькому вдалося уникнути долі сталевара чи сторожа. Ба більше, він налагодив постійну співпрацю з провідними газетами Італії, добрався до радіостанцій та поважних політичних салонів. Скрізь його пріоритет – інтереси України.
В цілому, Тамарі Демченко вдалося створити чіткий психологічний портрет Онацького під час роботи в Римі. Вона поєднує щоденникові записи, уривки мемуарів, виданих у різний час (передусім «По похилій площі»), рецензії на монографії. Авторка нетривіально «підсвічує» роль дружини дипломата – Ніни Онацької, яка була де-факто його особистим секретарем і діловодом. А з огляду на деякі зворушливі деталі – образом бездержавної українки, честь якої чоловік мусив боронити будь-що.
І він боронив. Відклавши перо журналіста, брався до владнання політичних справ на континенті, а закінчивши дипломатичну кар’єру – заходився до наукової філологічної праці. І ця лексикографічна праця була масштабу цілого наукового інституту! Результат – підготовка «Українсько-італійського словника». Цей труд він удосконалював на двох континентах – в Європі була укладена основна частина, розширена – в Аргентині. Але видана аж 1977 року – зусиллями греко-католицького митрополита Йосипа Сліпого.
Присмеркові роки
Тамара Демченко змогла стисло й, водночас, посвячено передати атмосферу останніх років Євгена Онацького, проведених в Аргентині. Драма інтелектуала, який виснажив усі свої фізичні сили задля України – у ті часи просто-таки «країни-примари», – нагадує долю Івана Франка 1908-1916 років. Перший – практично осліп на редакторській роботі, другий – спаралізований, далі двиг українську справу вперед.
Авторка щедро позначила напрямки майбутніх досліджень для біографістів Онацького. Серед нечисленних недоліків праці Тамари Демченко хіба місцями невироблений політичний словник, коли йдеться про наріжні речі. Так, у риторичних зворотах про УНР трапляються штампи «молодої республіки», «молодої держави», а в короткому вступі серед імен, якими «може пишатися Чернігівщина», названий … одіозний лєнінський комісар Юрій Коцюбинський.
Проте всі ці казуси можна вважати органічними у контексті персони, про яку йде мова – Євгена Онацького. Ми також, разом із ним, крок за кроком стаємо європейськими націоналістами – громадою з чітким світоглядом і вишуканим політичним словником. Тим більше, вже в Україні видрукувані Віктором Рогом його наріжні політологічні тексти – зокрема у двотомнику «Український націоналізм», а зараз ним готуються до видання статті зі збірки Онацького «Портрети в профіль».
Нові дослідження сюжетів з життя Онацького обов’язково будуть. Серед них найочікуванішою є історія взаємин членів «чернігівського гуртка» – Романа Бжеського та Євгена Онацького. Їх співпраця тривала від початку ХХ століття у Чернігові до самої смерті Онацького 1979 року. Найдрастичнішою може стати подальша дискусія про феномени фашизму в міжвоєнній Європі, концепції тоталітарних держав у викладі Онацького, співвідношення націоналізмів державної та бездержавної нації. Але для цього має бути розширене «смислове тло» української науки про фашизм.
Ну, а підсумком прецікавої монографії Тамари Демченко є факт: Онацький, за 60 років життя в еміграції, таки здобув Батьківщину. Вона, у невимовний, якщо хочете «сковородининський» спосіб, оселилася з ним у серці. Там, на еміграції. У трагічній, і божественній еміграції.
Цей чоловік був щасливий.
Рой Могилко, м. Слинчев Бряг, Болгарія
