Ігор ЛОСЄВ
За президентської каденції донецьких Україна стала ідеологічним полігоном Луб’янки та споріднених із нею структур. Важко навіть перерахувати нескінченні антиукраїнські провокації на телеекранах, радіохвилях, газетних шпальтах і різних білбордах.
Асортимент на будь-який смак – від непристойних пропозицій злитися в екстазі з Росією та розчинитися в її нетрях до ідей ліквідації українського національного футбольного чемпіонату. Виникає враження, що проти України ведеться психологічна війна, яка вступила у фазу тотальної. Протистояти цьому було б цілком можливо, якби сусідня держава не приватизувала від 2010 року офіційний Київ, що дедалі більше схожий на місцеву філію центрального московського керівництва.
Українців відкрито агітують на користь національної зради і самоліквідації, достатньо лише поглянути на величезну кількість агіток, починаючи від так званого «Украинского выбора» путінського кума. Причому органи, що повинні захищати суверенітет, незалежність і безпеку України, на все це не реагують, бо зайняті зовсім іншими завданнями.
Тож не дивно, що комісари «Русского міра» дедалі більше нахабніють і хизуються маразматичністю меседжів. Рік тому вони вимагали вибачень від українців за смерть імператора Ніколая ІІ, хоча, як добре відомо, їм варто було б звернутися з цього приводу до Ґєннадія Зюґанова, фюрера Компартії Російської Федерації, адже це саме його ідейні (та організаційні!) попередники за наказом із Москви жорстокого розправилися з родиною Романових. Україна на той момент була незалежною, іноземною для РРФСР державою.
Але й цього пропагандистам «Русского міра» виявилося замало. Трохи перепочивши після встановлення вздовж українських доріг портретів Ніколая ІІ з написом «Прости нас, Государь!», ці діячі пішли далі. На одеській трасі під Києвом на відстані кількох кілометрів від міської смуги з’явився білборд такого змісту: «Григорий Ефимович Распутин. Мученик за Христа и Царя. Оклеветан и умучен… Прости нас, Пророче Божий!» Досі авторові цих рядків здавалося, що він уже звик до цинізму і безсоромності «Русского міра». Проте, хоч би як погано я про них думав, завжди виходить, що думаю значно краще, ніж вони на те заслуговують.
Можна ще якось зрозуміти співчуття до по-звірячому замордованого більшовиками Ніколая Романова та його дітей. Але називати «мучеником за Христа» Ґрішку Распутіна (який цілком виправдовував своє прізвище) – це вже занадто… Ґріґорій Распутін (Косих) був однією з найпохмуріших постатей російської історії початку ХХ століття. Завдяки збігу обставин і певним здібностям медіума зумів проникнути до імператорському дому, де мав величезний психологічний вплив на царя та його дружину. Не соромився широко користуватися можливостями, які давав йому такий вплив. До Распутіна зверталися кар’єристи і пройдисвіти з проханням посприяти, «старець» Ґріґорій на клаптиках паперу з численними помилками писав «рекомендації» високопосадовцям щодо кадрових призначень. Інколи йшлося про міністрів і навіть про прем’єра. З часом жодне важливе рішення в імперії не ухвалювалося без порад Распутіна. Його особисте життя (оргії, розпуста) не дає жодних підстав для заяв про «святість». Навколо нього сформувалося коло істеричних фанаток із вищих кіл російського суспільства. Особливо шкодили авторитету дому Романових чутки про інтимні стосунки Распутіна й імператриці. Дедалі більше російська аристократія доходила висновку: імператорське подружжя стало маріонеткою спритного авантюриста. Справді, мало ще хто так багато посприяв остаточній дискредитації монархії в Росії, як Распутін. Його ненавиділи ліві й праві, монархісти і республіканці, поміщики й демократична інтелігенція. Але найбільше – саме монархісти, бо краще за інших розуміли, яка то морально-політична бомба під 300-річне самодержавство.
Ось чому не есери, не більшовики, не націонал-патріоти імперських народів, а саме представники імперської еліти – князь Юсупов і відомий політик-чорносотенець Пурішкевич – організували замах на Распутіна. А перепрошувати чомусь, за логікою білборда, повинні українці… Чимало православних християн у Росії часів Ніколая ІІ сприймали «окаянного Ґрішку» як уособлення нечистої сили. А ось тепер невідомі активісти «Русского міра» вже називають його «Пророком Божим». Якщо це не богохульство, то що? Цікаво, то ініціатива відомства патріарха Кірілла чи тієї «контори», що на Луб’янській площі? Напевно, незабаром Ґріґорій Єфімовіч Распутін стане новим святим Російської православної церкви. Якщо це все ж таки станеться, доведеться згадати чутки про можливість канонізації Іосіфа Сталіна й Івана Лютого. Між іншим, Сталіна другий радянський патріарх РПЦ (після Сєрґєя Страґородского) Алєксій І (Сіманскій) називав «богоданним вождем». Він мав підстави для певної вдячності, адже 1943 року Сталін зібрав залишки розгромленої Російської православної церкви (саме так вона називалась історично) в особі владик Страґородского, Сіманского і Ярушевіча, фактично відродив РПЦ із попелу й запропонував називати її «Руською»… У повоєнних планах Сталіна нова РПЦ могла істотно допомогти в совєтизації країн із переважно православним населенням (Румунія, Болгарія, Югославія, Греція), а також поборотися з Константинопольським патріархом за першість у православному світі. Цікаво, УПЦ Московського патріархату знає і схвалює реабілітацію Распутіна на дорогах країни? Чи це знову спритність ентузіастів із «чистими руками, холодною головою і гарячим серцем»?
Джерело: http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2687
