Розблокування Верховної Ради: всі на вихідні позиції

Зважаючи на розвиток подій протягом третього тижня блокування Верховної Ради (ВР), відновлення роботи парламенту 22 лютого стало досить неочікуваним поворотом подій, адже ще за день до того депутат від Партії регіонів (ПР) Ярослав Сухий заявив, що керівництво його фракції розпустило депутатів до 5 березня. Можна відшукати кілька ймовірних факторів, які так чи інакше спонукали опозицію нарешті завершити блокаду президії парламенту.

З одного боку, представники ПР демонстрували крайню впертість у небажанні запроваджувати систему голосування «Рада-3», що не лише поставило б їх у скрутне становище стосовно необхідності регулярного збору всіх депутатів у сесійній залі, а й стало б іміджевою поразкою перед головним ініціатором цієї системи – керівником опозиційної фракції «Батьківщина» Арсенієм Яценюком. Відповідно, за таких умов непоступливості опонента опозиційні парламентарі були змушені розглядати й інші способи забезпечення персонального голосування.

З іншого боку, навряд чи кого-небудь задовольняла перспектива позачергових виборів до парламенту, які могли стати наслідком нездатності парламенту зібратися на пленарне засідання протягом 30 днів. Попри те, що представники і більшості, й меншості на словах демонстрували повну готовність до нових парламентських перегонів, ніхто з них, вочевидь, не горів бажанням вкладати велику кількість ресурсів у нові змагання за депутатські мандати менш ніж за півроку після чергових виборів 28 жовтня. Зрештою, навіть у разі небажання президента достроково припиняти повноваження ВР блокування її роботи не могло тривати вічно – особливо у світлі того, що за час роботи нового парламенту його продуктивність і так була вкрай низькою.

Крім того, рішення опозиційних фракцій розблокувати роботу законодавчого органу було зумовлено й наближенням дати проведення саміту Україна–ЄС, який відбудеться 25 лютого. По-перше, опозиціонери, ймовірно, виходили з того, що сам факт непрацюючого парламенту станом на день саміту додасть негативу до іміджу України в очах ЄС. По-друге, як виявилося, розблокування було необхідно і для того, аби ухвалити заяву про прихильність України до євроінтеграційного курсу, хоча в світлі поточного політичного розвитку її значущість для стосунків України з ЄС буде суто символічною.

Як показала поведінка основних політичних гравців, зобразити себе переможцями намагалися обидві сторони парламентського конфлікту. При цьому з боку правлячої команди найбільше дивідендів від розблокування роботи ВР намагався отримати Президент Віктор Янукович. З одного боку, відкриття сесії парламенту відбулося якраз у день проведення так званого «Діалогу з країною» глави держави, під час якої він повідомив про відновлення роботи ВР ще до офіційного ухвалення такого рішення. Цілком очевидно, що такий збіг у часі він використав для того, аби зобразити себе гарантом стабільності в державі, хоч участь президента у парламентських баталіях досі лишилася неясною. З іншого боку, під таким же соусом стабілізацію парламентської роботи, скоріше за все, буде подано й у ході спілкування з європейськими чиновниками 25 лютого. Утім, помітних дивідендів від цього президенту очікувати не варто, адже період, коли ЄС сприймав узгоджену роботу всієї владної машини в Україні як безперечний позитив, завершився ще в 2010 році.

Поза тим, підстави почувати себе задоволеною напередодні саміту Україна–ЄС може мати й опозиція. Дозволивши парламенту запрацювати й ухвалити заяву про відданість європейській інтеграції, опозиція де-факто зняла із себе усю відповідальність за проблеми у стосунках української сторони з європейською. Попри те, що такий акт «умивання рук» також є вельми символічним, 25 лютого і надалі українська влада не матиме навіть формальних підстав виправдовувати своє небажання виконувати рекомендації ЄС позірним саботажем опозиційних сил. Відповідно, вона має бути готовою до того, що всі списи з боку ЄС летітимуть у її бік.

Зрештою, головне питання, яке мало вирішити розблокування президії ВР – особисте голосування всіх депутатів – так і лишилося відкритим. Опозиції не вдалося домогтися впровадження системи «Рада-3», що було їх першочерговою вимогою. Натомість було знову ухвалено зміни до регламенту, які хоч і передбачають певний механізм відповідальності за порушення принципу особистого голосування (чого не було у змінах до регламенту від 6 грудня 2012 року, які приймали з аналогічною метою), однак не гарантують дотримання цих норм з боку правлячої більшості. Відповідно, подальший розвиток боротьби проти «кнопкодавства» залежатиме від поведінки обох сторін.

З боку парламентської більшості головне питання полягає в тому, чи готова вона докладати зусиль для забезпечення особистої присутності всіх своїх депутатів у залі засідань. Якщо так, то у фракції ПР можуть назріти серйозні конфлікти, адже багато впливових депутатів-бізнесменів будуть не в захваті від бажання свого формального керівництва змушувати їх регулярно відвідувати парламент. При цьому дуже важко спрогнозувати, чи наважиться в такому разі керівництво фракції позбавляти «прогульників» мандатів, адже може наткнутися на дуже серйозний опір. Якщо ж ПР і надалі намагатиметься обходити норми щодо персонального голосування, м’яч знов опиниться на території опозиції, яка буде змушена шукати нові шляхи боротьби з цим ганебним явищем.