Спосіб існування держави, який полягає у постійному поширенні простору, називають імперією. Вона розповзається, як пляма з колись малопомітного центру, поглинаючи сусідні території.
Її носії завойовують чужі землі, певні власної вищості над їх мешканцями. Відчуття цієї вищості, імперська пиха, яка виливається у віру в глобальну місію переробити цілий світ по своєму, надихає будівничих імперії.
Російський імперіалізм інший. Тому, що він про завоювання не лише територій, але й людей, що їх населяють. «Ми забираємо вашу землю, не тому, що ми сильніші, цивілізованіші, живемо краще, а тому що ви – це ми, а значить ваші землі завжди були нашими».
Те, що хтось із завойованих стає частиною імперської верхівки, долучається до її поширення є не запереченням імперськості Росії, а її суттю. Бо усі ці безбородьки ніколи не були якимось «іншими», вони завжди були як «ми», лиш через чиїсь «інтриги» забули про це. Інші, не такі талановиті, теж можуть і мають долучитися до цього «ми», хай не до верхівки, а просто маси, великої, страшної. Але й так зможуть відчути силу приналежності до чогось грізного.
«Стань як ми, відчуй задоволення від того як нас бояться в світі», – цим спокушає завойованих імперія. «Стань знов сильним і грізним!».
Тому російський імперіалізм – це не «завоювання», а «повернення». Тому йому так важливо апелювати до минулого, яке має пояснити – «тут завжди були і будемо ми».
Володимир В’ятрович
