Це я у відповідь на статтю колишнього директора проекту при Державнім департаменті США , Джоша Когена, що з’явилася у журналі Foreign Policy і лінк був поданий у Kyiv Post. У статті звинуватили в невідповідній поведінці Володимира В’ятровича, директора Інституту національної пам’яті України і частково — колишнього Міністра освіти України Сергія Квіта. Стаття називалася «Історик вибілює минуле України”.
Я юрист за професією і, як такий, схильний до використання найпростіших способів спростування газетних качок Джоша Когена просто спростуванням його джерел. Адже пан Коген не історик і він не обізнаний особливо в періоді Другої світової війни. Він спирається на сумнівні псевдоукраїнські джерела, таких як сумнозвісні Джон Пол Химка і Марко Царинник, обидва з Канади. Найкраще, що можна сказати про Химку це, що він за фахом історик. Царинник навіть не історик
Коген спирається також, хоча поверхово, на трьох інших, так званих експертів, Джеффрі Бирдса, який тут не атакує ОУН-УПА, а лише методологію селективності, якою користується пан В’ятрович, одначе не ідентифікує документів. Коген також посилається на маловідомого українського історика Станіслава Сергієнка, який “грюкнув” В’ятровича за обмеження доступу до архівів, і Джареда Макбрайда, наукового співробітника Меморіального музею Голокосту в США, який в силу свого положення зобов’язаний говорити на тему Голокосту і шукати можливих демонів, які були або не були відповідальними за Голокост. При всій повазі до жертв нацистських звірств, а мій батько був ув’язнений протягом трьох років в сумнозвісному концтаборі Освенцим, але Голокост став набагато більше, ніж трагічним вбивством євреїв під час Другої світової війни. Голокост став промисловістю та постійним закликом до підтримки Ізраїлю і тому вимагає постійного введення в інформаційне поле та регенерації.
Моя проблема з Джошем Когеном в тому, що він кидає “антисемітський” ярлик навколо з такою легковажністю і без будь-яких особистих досліджень або знань, чи підтримки або доказів, і таким чином робить саме звинувачення майже безглуздим. Він також виставляє упередження, коли він нарікає, що В’ятрович, Квіт та інші в Україні беруть участь в “розповіді історії Другої світової війни, яка перебільшує радянські злочини …” Ніхто в історії, за винятком, моливо, Китаю Мао Цзедуна, не вбив більше людей ніж СССР. Навіть нацисти бліднули в порівнянні.
Українська-єврейські відносини були і до цих пір страждають через взаємну неприязнь і звинувачення певних осіб. Немає потреби, щоб приховувати це, але взаємне прощення сьогодні було б гарною ідеєю. Багато українців в Україні не любили євреїв, тому що багато євреїв були орієнтирами для колоніального правління в Україні — Польщі, царської Росії і Радянського Союзу. Насправді євреї становили більшість спецслужб комуністичної партії в Україні, які несли відповідальність за проведення українського Голодомору 1932-33 років, коли близько 7 мільйонів українців померли від голоду.
Під час початкової окупації Західної України від 1939-41 сов’єтами, відбувалися огидні злочини і в багатьох випадках виконавцями також були молоді євреї, які приєдналися в радянські ряди в 1939 р. Тому було цілком логічним, що, коли почалася війна в 1941 році між Німеччиною і СРСР, українське населення Західної України шукали відплати за радянські вбивства, а також можливість проголосити свою свободу в розпалі конфлікту. Зазначу, до вторгнення нацистів в червні 1941 року Організація Українських Націоналістів представила документ до нацистів повідомляючи їм, що якщо вони виступають проти незалежності України українці будуть їх найлютішими ворогами.
Коли нацисти увійшли в місто Львів, були відкриті в’язниці і масові вбивства, скоєні радянськими військами, спецслужбами і їх пособниками були виставлені для публічного огляду. Було б логічним припустити, що вижили деякі члени сімей тих закатованих, і вони почали знищувати тих, хто ніс відповідальніст,ь і залишився у Львові. Оскільки російські сов’єти втекли, тільки їх спільники залишилися. Багато з них, на жаль, були євреями. Була каральна акція. Національність тих, хто прийняв відповідні заходи дуже важко визначити з фотографій, які представляються як наявні докази такими сумнозвісними істориками як Гімка. Були серед них українці. Але важливо відзначити, що в місті Львові в той час українці становили лише невеликий відсоток. Основна частина населення були поляки та євреї. Були поляки і євреї також серед радянських жертв. Точно так само були поляки і євреї серед тих, хто вчинив відплатні заходи.
ОУН або Українська Повстанська Армія не були антисемітами “явно”, як перебільшує пан Коген. Насправді були євреї в обох утвореннях. Мандат ОУН чи УПА не посилався на будь-яку діяльність, щодо євреїв в Україні. Правда, напевне, деякі члени самі по собі діяли проти євреїв, або просто проти ворога, який у даному випадку був євреєм. Інші члени намагалися врятувати євреїв.
Можу припустити, що Джош Коген особисто не обізнаний з історією України під час Другої світової війни. Одначе, він несправедливий в його оцінці цієї історії. Його несправедливість є продуктом свого невігластва. Інститут національної пам’яті України і Міністерство освіти України повинні змагати шукати істину в трагічній історії України, трагічну в основному для українського народу. Інші країни мають інститути національної пам’яті. Їх мета полягає в тому, щоб розкопати і навчити правду про історію свого народу. Ніхто, і, звичайно ж, жоден американець, як пан Коген не має права звинувачувати їх в порушеннях і фальсифікаціях, якщо у нього немає доказів таких. Пан Коген відноситься до кількох осіб, які звинуватили Україну в фальсифікації її історії і наполягає на тому, що вони мають докази цього, але ніхто не ідентифікує, які саме докази, і чи це докази. Я не історик, але як юрист, я знаю, що без ідентифікації доказів немає ніякого діла.
Тому — залишіть нашу історію в спокої. За нас її писали століттями наші вороги. Сьогодні будемо писати свою історію ми українці.
4 травня 2016р., Нью Йорк, Аскольд С. Лозинський
