Тут питають щодо революції, чи вона вже програла і чи можна її оплакувати.
По-перше, ми в ній живемо. 1990-2004-2014 це один революційний процес, під час якого вирішуються задачі, які неможливо вирішити одномоментно. Революційні зриви тільки змінюють курс, а далі мають відбуватись поступові еволюційні зміни.
По-друге, крайній революційний зрив мав перед себе чіткі задачі – повернення курсу євроінтеграції, захист національної ідентичності, скинення диктаторського режиму. Всі ці задачі об’єктивно виконані.
По-третє, розчарування виникає через необґрунтовані очікування. В якийсь момент здалося, що от зараз країна моментально зміниться, зникне корупція, підніметься економіка, всі погані люди будуть покарані а при владі стануть кришталево чесні добрі люди.
Так не буває. Точніше, буває, але для матеріалізації цієї мрії потрібна існувати критична кількість кришталево чесних добрих людей, готових замінити отих поганих людей при владі. Конкретно в нашому краю з цим вийшов напряг. Люди ніби і були, але повелися на демотиваційний всепропальний агітпроп (який запускався риговськими джерелами із зрозумілою метою – подивіться на результати), хтось розчарувався і впав у відчай, хтось відмовився від активної участі, хтось не пішов голосувати.
Що з цим робити ? Не вестися на симулякри, типу назв партій, яких насправді у нас нема, а є різні угрупування навколо тих чи інших впливових осіб. Не боятися так званих “олігархів” і бандитів. Всі вони, як не прикро, люди, зі своїми слабостями та страхами. Роби що повинен і будь, що буде.
Павло Гомонай, редактор мілітарного журналу “Миротворець”, Ужгород
