Тарас Колісник, журналіст, м. Київ
В анексованому Криму чимало росіян почуваються чужинцями без шансів отримати громадянство.
Російські паспорти кримчанам почали видавати буквально через кілька днів після березневого так званого «референдуму». Але досі залишилося чимало тих, кому така «цінність» не дісталася. До них додається багато громадян, котрі вирішили переселитися туди з огляду на походження, на родинні зв’язки та на пропаганду ліпших умов і можливостей для життя.
Ось дві історії про те, в яких обставинах опинилися реальні люди, чиї імена тут називаються справжніми.
Валерій Кутьїн, мешканець Севастополя, громадянство отримав відразу після анексії. Але сім’ї його дочки це не світить. За його словами, вона з чоловіком переїхала до батька з м. Енергодара Запорізької області. Причина переїзду була одна – уникнути призову до Збройних Сил України. У Севастополі вони жили до 2008 року, тут отримали вищу освіту – донька стала економістом, зять – спеціалістом з атомної енергетики. І в Енергодарі вони були добре влаштовані, мали роботу, житло. Очевидно, до переїзду назад в Крим вони гадки не мали, як буде їх приймати Росія, які створить труднощі. Тому заздалегідь не консультувалися про можливі наслідки.
Оформлення російського громадянства пов’язане з бюрократичною тяганиною, потребує певного часу. А у січні цього року у них народжується дитина – тож, виникла потреба оформляти її громадянство. Але тепер представництво Федеральної міграційної служби Росії каже, що не може цього зробити, оскільки батьки дитини наразі вважаються іноземцями. Можна уявити собі емоції людей, коли у цій службі їм повідомили, що єдиний вихід за російським законодавством – це привезти документ з України, за яким Україна не надасть новонародженій своє громадянство! Ось В. Кутьїн далі й каже, що зять не може поїхати в Україну за таким документом, бо там його чекає «кримінальне переслідування» за ухил від мобілізації. Зробити офіційний запит з Криму неможливо, бо діє український закон про окуповані території, за яким ні на які запити відповіді не передбачаються, а документи, видані на цій території, вважаються недійсними, – бідкається чоловік. У тому числі й свідоцтво про народження внучки, видане тут у цей період, не буде визнано документом. Тепер на дитину неможливо оформити поліс обов’язкового медичного страхування, жодна поліклініка не може зареєструвати маля для планових оглядів чи на випадок захворювання – воно без будь-якого громадянства взагалі!
Люди звертаються в центральний орган ФМС РФ – звідти приходить відписка про перенаправлення звернення до Севастопольського відділення. Вони до представництва президента – поки чекають відповіді звідси…
А тим часом в Криму наплодилося фірм, які обіцяють за 950 доларів оформити свідоцтво про народження у Херсонській області України. Якщо вдатися до них і отримати такий липовий документ, то тепер на бідолашне немовля треба буде подавати документи на оформлення громадянства Росії і терпіти складну процедуру цього процесу. Нема гарантії, що виникнуть ще якісь обставини та вимоги, котрі буде важко або неможливо подолати.
Ось такі російські «обійми».
Ось така і логіка чимало кого з кримчан. Адже таких історій сотні, як стверджують російські ЗМІ. В усьому, мовляв, винувата Україна. І тим, що не визнає Крим російським, і тим, що в неї АТО, через що вона змушена мобілізовувати кого належить. При цьому ніхто не хоче визнавати, що всюди (і в Росії нині – теж) ухил від мобілізації – це злочин. Отже зять В.Кутьїна фактично не є таким собі біженцем, а просто злочинцем, який ховається від правосуддя за межами держави, де він порушив закон. Тестем, який, очевидно, пам’ятає мораль радянської доби, мала б пригадатися норма, за якою для кожного юнака було ганебним ховатися від армії. Ще «добре», що того зятя не розшукують як злочинця через Інтерпол. Тоді вже хоч на вулицю не виходь, хоч у підвал сховайся.
Ось і причалили люди до «рідної гавані». Безправні самі, з невизнаваною ніким щойно народженою дитинкою, з усіма страхами перед законами, з почуттям дезертирської неповноцінності, з неможливістю працевлаштуватися. Вони тепер – у чужій державі, а не в рідному Севастополі.
Василю Андрійовичу Надобних 85 років, він відставний майор радянської армії, у якій майже 30 років прослужив у Середній Азії. У 1979-му переїхав до Луганська, де згодом, у 1991 р., і зустрів розпад Радянського Союзу. Так він справді не зі своєї волі став громадянином України. На початку липня 2014 року, коли Луганськ стали обстрілювати, внук Артем, що проживав тут з ним, прийняв рішення разом з дідом бігти від війни. Куди бігти? Природно, що до родичів. Василь Андрійович відправився до Сімферополя до рідної дочки – Любові Василівни. Думав, що зможе влаштуватися на новому місці. Можна буде оформити громадянство, отримати пенсію. Сподівався на це і онук Артем.
Проте тут до них віднеслися як до іноземців: вставайте в чергу на оформлення документів, проходьте всі стадії. Можливо, через кілька років і зможете підтвердити, що володієте російською мовою, дійсно хочете жити в Росії. Онук Артем поїхав влаштовуватися на «материк», в РФ. А Василь Андрійович залишився разом з донькою Любов’ю Василівною Калінчевою. За її розповіддю, батькові дали дозвіл на тимчасове проживання. Це само по собі звучить дивно і безжалісно, адже людина народилася в Росії. Батько вже дуже старий, відправити його назад до Луганська вона не може – нікому буде його доглядати. Тепер для підтвердження права на проживання треба кожні три місяці проходити лікарів, здавати аналіз на ВІЛ, відвідувати шкірвендиспансер. А тут ще й Василь Андрійович недавно захворів, йому важко взагалі з дому вийти, а доводиться таскатися по лікарях.
Найгірше в цій ситуації те, що для нього неможливо оформити пенсію. У самої Любові Василівни пенсія 8900 рублів (приблизно 115 дол. або 3000 грн.), а їй 65 років, вона хворіє діабетом, їй належить дотримуватися дієти, що тепер стало теж неможливим.
Виходить, людина прослужила все життя країні, яку вважала батьківщиною, а тепер практично не має у ній ніяких прав. І чиновники нічим допомогти не можуть – кажуть, такі закони.
Росія «повертала» територію, але вона не гарантувала ніякого захисту від свавілля своїх законів маленьким громадянам і толерантного правового притулку для тих, хто вирішив переїхати сюди як на батьківщину чи як у той «російський рай». Як почуватися на цій «повернутій» території таким людям та й самим «паспортизованим» землякам, родичам? Коли в одній домівці одні – повноправні громадяни, другі – чужинці.
За матеріалами російського (антиукраїнського) видання «Свободная пресса» http://svpressa.ru/society/article/142779/ .
P.S. Тим часом, як повідомляє український політолог Тарас Березовець http://www.informator.news/blog/rossyjskye-smy-otchayalys-zamanyt-rossyyan-v-smy/ , російські ЗМІ запустили масовану кампанію з заманювання росіян на окупований півострів під слоганом «Крим ваш». Ролик транслюється по багатьох федеральних каналах. Типова і давно відома асиміляційна практика окупантів – якнайшвидше і найбільше заселити окуповану територію своїми громадянами, щоб завтра і вони, і сама держава-окупант мали підстави всюди верещати – наше, наше! Що чекає людей тут, яке відчуття ошуканості, багато хто не знає.
Авторський проект «Росія у власному дзеркалі»
