Василь Стус під час перебування у радянському концтаборі сказав своєму співкамернику Василю Овсієнку: «Якщо про нас коли-небудь і згадають, то як про людей, які в нелюдських умовах залишились людьми. А про декого десь там маленькими буквами напишуть, що він ще й вірші писав». Михайло Палідович-Карпатський був блискучим журналістом. Степан Бандера – агроном за спеціальністю. Роман Шухевич – успішним бізнесменом, який створив у Галичині першу рекламну фірму. Однак всі ці постаті найперше відомі нам з іншої сторони – це люди, які залишились людьми в нелюдських умовах. Це герої, які були героями не лише у воєнний час.
Сьогодні ми доволі часто чуємо на вулиці фрази на кшталт: «Коли йдемо робити революцію? Йдемо когось вб’ємо і жити всім від цього стане краще». На жаль, наше розуміння героїзму зводиться до якоїсь одномоментної дії.
Здебільшого, для нашої свідомості прояви героїзму можливі лише при якихось екстремальних ситуаціях чи під час війни. Найвищим же проявом є вбивство – як самим бути вбитим, так і когось позбавити життя. Український січовий стрілець Роман Купчинський згадував, як на одному із стрілецьких вишколів влітку 1914 р. один із старшин запитав своїх підлеглих про перший обов’язок вояка. Хтось вийшов вперед і сказав: «Вмерти за свою Батьківщину». Офіцер одразу ж насварив цього вояка і сказав: «Обов’язком українського січового стрільця є те, щоб вороги вмерли за свою Батьківщину».
Тобто концепція героїзму зводиться до самопожертви не шляхом втрати свого життя, а шляхом використовування його. Особливо це актуально у мирний час. Наприклад, Степан Бандера у міжвоєнний період, коли був відносно мирний час, зробив набагато більше для українського визвольного руху, аніж під час Другої світової війни. Практично всю війну він перебував у німецькому ув’язненні (з липня 1941 р. по серпень 1944 р.). Однак у міжвоєнний період він зумів так запустити визвольний рух, що його не зуміли перервати навіть попри відсутність його лідера.
Сьогоднішній час багато у чому нагадує цей міжвоєнний період. Коли Євген Коновалець організовував ОУН він зрозумів одну важливу річ: кожне покоління має шанс змінити ситуацію у якій він перебуває, зробити щось велике у своєму житті. Покоління Української революції 1917-23 рр. втратило шанс залишити на політичній мапі світу Українську державу. Відтак Євген Коновалець велику ставку зробив на виховний процес наступного покоління, передусім через розбудову мережі «Пласту». В ОУН молодь отримала шанс проявитись і набратись досвіду на найвищих щаблях організації. Степан Бандера у 1933 р. у віці 24 р. був призначеним крайовим провідником ОУН на Західноукраїнських землях.
Ситуація із сьогоднішніми поколіннями українців дещо співпадає. Багато хто вже мав можливість змінити ситуацію в Україні, а хтось і два рази: під час проголошення Незалежності у 1991 р. і під час Помаранчевої революції 2004 р. Втрата цих шансів відбулась передусім через розуміння концепції героїзму, як одномоментного явища, про яке йшлось на початку.
Історія – це не лише дати і події, це ще й їхні передумови та наслідки. Прикладом того, як потрібно використовувати свій шанс може слугувати історія Польщі 1989 р., коли до влади прийшла «Солідарність». За 90 днів віце-прем’єру Лєшеку Бальцеровичу вдалось провести економічну реформу, за 180 днів була проведена реформа місцевого самоврядування. «Солідарність» мала ці реформи на руках ще задовго до того, як прийшла до влади.
Сьогоднішнє українське покоління ровесників Незалежності також матиме цей шанс змінити цю країну. Важливим також у цьому питанні стане позиція сьогоднішнього старшого покоління: чи піде воно шляхом Євгена Коновальця і «дасть дорогу молодим»? Наскільки близькими для старших людей стануть слова Степана Бандери: «Немає поганої молоді – є погані виховними»?
Для молодого покоління сьогоднішні процеси можна порівняти із підготовкою до іспита. І це той випадок, коли результат напряму залежить від підготовки. Банально було б говорити, що для позитивного результату потрібно лише вчитись та самовдосконалюватись. Для того, щоб змінити державу – потрібно змінити суспільство, а для того, щоб змінити суспільство – потрібно змінити його цінності. Якщо ми хочемо використати свій шанс ми повинні вже відтепер залишатись людьми у нелюдському суспільстві. Ми повинні засудити корупцію, хабарництво, злочинність – це цінності неуспішних країн. Статистика свідчить: де найвищий рівень корупції – там найнижчий рівень життя. Сьогоднішня Україна яскравий цьому приклад.
Якщо ми хочемо жити у заможній країні і самим бути заможними – ми повинні повернутись до християнських моральних цінностей. Ми повинні говорити правду, стояти на сторожі справедливості, бути відповідальним перед історією, бути безкорисливими. І тоді, «якщо про нас коли-небудь і згадають, то як про людей, які в нелюдських умовах залишились людьми».
Михайло Галущак
