Коли на початках Майдану, восени 2013 року доводилося пояснювати європейським журналістам, які приїхали висвітлювати незвичайне для них явище, що за репресіями проти майданівців стоїть агентура ФСБ в Україні, вони, незважаючи на аргументи та логіку подій, однаково ставились недовірливо до такого пояснення.
Врешті, більшість українців, які приймали участь у цих подіях, так само скептично ставилися до фактів дієвого ангажування російських спецслужб в українські події. Мотивація такого підходу проста: “навіщо їм загострювати ситуацію? Адже якби не було загострення – їхній ставленик Янукович вгамував би ситуацію, народ би розійшовся, і ніякого Майдану би не було”. Треба було анексії Криму та війни на Донбасі, щоб втручання Росії у розвиток подій на Майдані стало очевидним. Однак і зараз, незважаючи на безуспішність спроб вгамувати Росію шляхом переговорів, багато політиків живе надією, що у Кремля настане прозріння безнадійності конфлікту з усім світом, і війна за помахом чарівної палички закінчиться.
Не закінчиться. Те, що відбувається на Сході України – реалізація плану дій, який в Росії розробляли від закінчення повторного голосування другого туру виборів Президента України 26 грудня 2004 року. Вже через два дні „головний політтехнолог Росії” на цих виборах, Глєб Павловський скликав прес-конференцію в Інтерфаксі, і пояснив, що те, чим він займався в Україні – майбутня політика Росії: „мы перешли к той политике, которой мы будем в дальнейшем придерживаться постоянно, то есть политике заявления своих ценностей и своих интересов в политическом пространстве постсоветских государств…”. Незважаючи на поразку, Павловський ствердив: „Я абсолютно уверен, что мы не уменьшим присутствие и участие в политике тех стран, где размещены наши интересы. Участие в Украине и Абхазии было только первой ласточкой, с моей точки зрения. Это участие частично неудачно, особенно по стилистике и инструментальному обеспечению. Инструменты будут созданы, стилистика будет выполнена”.
До розробки інструментів приступили одразу ж. Вже 29 грудня в „Русском Журнале” (це один з проектів Глєба Павловського) з’явилась публікація співробітника Центру україністики і білорусистики Московського держуніверситету Олега Неменського „”Недоукраинцы” или новый народ? Альтернативы самоопределения Юго-Востока Украины.” Головною причиною поразки проекту Януковича в 2004 році автор вважає відсутність ідеології: “…есть нелюбовь к “западенцам”, есть местные экономические интересы, но нет своей идеи, своего взгляда на будущее”. І в іншому місці: „И прежние, и нынешние соцопросы свидетельствуют, что местные жители себя русскими уже не считают – они называют себя либо теми же украинцами, либо, например, казаками, “донбасскими”, “харьковскими” и т.п.” Про “русскій мір” тоді ще не говорили, але автор дає напрямок майбутніх робіт: „Малороссийский проект имеет огромные шансы на успех, но потребует столь же большой работы русскоязычных интеллектуалов по его оформлению. Экономических и политических предпосылок для того, чтобы его взяла на вооружение и властная элита Юго-Востока Украины, тоже не мало.”
Треба розуміти, що в питаннях України, незважаючи на суперечки між собою, російські політичні технологи єдині. У той час опонентом Глєба Павловського був добре відомий зараз в Україні завдяки низці антипутінських статей Станіслав Бєлковський. Так от 20 грудня на сайті Агенства политических новостей (це проект „Института национальной стратегии” Станіслава Бєлковського) Аркадій Малєр запропонував свої „Семь шагов к империи”. Другим кроком є створення партії російського впливу в Україні на базі прихильників Януковича: „Россия уже сейчас должна начать основательное формирование этого единого промосковского движения, которое при случае может составить необходимую массовку для серии пророссийских «бархатных революций». Кроме местного актива имеет смысл использовать российские ресурсы (от «медвежат» до молодежного отделения «Родины» и НБП). В вопросе о возвращении русских территорий все внутренние конфликты снимаются, иначе в чем смысл всех этих патриотических структур?”.
Ви гадаєте, що російська політична еліта ще тоді не говорила про Новоросію? Ось груднева 2004 року цитата зі статті політичного оглядача „Литературной газеты” Олександра Ципка на сайті Кремль.орг: „Украина – это новое государство, это Новороссия, это земля, на которой находятся все святыни русской истории, это наша культура, это наше культурно-историческое пространство и надо быть полным идиотом, чтобы его бросить и не защищать. Для нас это культурно-историческое российское пространство с точки зрения истории.” (http://www.kreml.org/opinions/71988417).
Отож, і Новоросія, і війна на Сході України з’явилась несподівано лише для людей, які дозволяли себе заколисувати російськими вкидами в український інформаційний простір про “братство народів” та “повагу до вибору українського народу”. Для нас важливо розуміти, як розвивається російська імперська думка, щоб знати, звідки очікувати чергового удару, та зрозуміти, яка стратегія для України є виграшною у цій боротьбі. Сьогодні багато українських політиків плекають надію, що зі зміною персоналій при державному кермі Росії політика Кремля діаметрально зміниться. Це шкідливі ілюзії, відповідь на які дав у 1952 році в статті “З москалями нема спільної мови” Степан Бандера: “Мета наших визвольних змагань – повне унезалежнення від Москви через побудову Суверенної Соборної Української Держави, – не може бути нічим підмінена. Сама зміна режиму й устрою Росії, при будь-якому узалежненні від неї України, не є ані суттю, ані етапом українського визволення. Сучасна визвольна боротьба українського народу з большевицькою Москвою є одночасно боротьбою з імперіялізмом московської нації взагалі, так, як большевизм є формою і витвором цього імперіялізму.”
При цьому Бандера дає історичну оцінку різним періодам визвольних змагань, і робить висновок про те, що завжди “…ворогом був не тільки даний режим – царський, чи большевицький, не тільки державна і суспільна система, а сама московська нація, навіжена бісами імперіялізму, жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і всмоктуванням у себе.”
Чи змінилась російська нація за час, який пройшов від написання статті лідера ОУН? Чи є всередині російської нації поважні політичні рухи, які говорять про необхідність припинити інтервенцію на Донбасі та повернути Україні Крим? Таких немає, а тому ілюзія про замирення з імперською Росією є шкідливим міфом, який може призвести до повторення трагедії, подібної до падіння УНР. Офіційна Москва про далекосяжні імперські плани помовчує, щоб не позбавляти себе маневру у гібридній війні, а голошення ініціатив війни залишає “добровольцям”. Що ж, “добровольці” знають, за що воюють. Сьогодні борці за Новоросію ідейно згуртовані навколо сайту “Спутник и погром” (назва рельєфно відображає ідеали середовища), і в статті “Братские народы не нужны” популярно пояснює цілі війни: “Нация – это не клуб самых умных, самых красивых, самых хороших, нация – это объединение десятков миллионов людей ради политической субъектности и политического господства. «Собрать всю власть и все деньги и отдать русским» – вот к чему сводятся наши длинные умные академические тексты. Простая программа, понятная всем.”
Хтось скаже, що це маргінали. Та ні, це навіжений імперськими бісами мейнстрім новоросійського волонтерства, який по всій Росії організовує добровольців на війну, збирає кошти на їх спорядження, і про людське око є в “опозиції” до Путіна, котрий ешелонами заводить для них на Донбас танки і гаубиці. Майбутнє, яке вони будують – “от Камчатки до Варшавы должна быть только одна нация – русские (вы при этом можете быть русским украинского происхождения, русским белорусского происхождения и даже русским еврейского происхождения), а все остальные национальные идентичности должны быть стерты посредством культурной и социальной политики. Один язык – русский. Одна культура – русская. Одна нация – русская. И никаких нерусских идентичностей.” Про що тут може Україна домовлятися шляхом переговорів? Який компроміс можна знайти між життям нації та національною смертю? Ця війна може закінчитися лише коли будуть знищені “нерусские идентичности”, або ж, навпаки, Росія позбудеться імперських бісів у своєму менталітеті. У першому випадку не буде українців (і багатьох інших народів), у другому – росіяни будуть, але не буде Російської імперії. Якщо ми маємо волю до національного життя – то мусимо боротися під гаслом “Смерть імперії!”. І менше слухати розпачливі вигуки “політичних експертів”, що розпад імперії загрожує дестабілізації на 1/7 частині земної суші. Бо найбільшим дестабілізатором у сьогоднішньому світі є Росія з її імперськими замашками. Так переможемо!
