Вчора в Національному університеті оборони відбулося вельми знакова подія – організований Міноборони круглий стіл з проблематики оборонної реформи в контексті документів оборонного планування. Ми почули терміни, протягом яких військове відомство збирається підготувати основні документи щодо реформування армії та переходу на стандарти НАТО і приступити нарешті до процесу. Як на мене (враховуючи, що мова про реформу зайшла ще восени 2014 роки) плани реформувати МО та ГШ, ін. органи військового управління до кінця 2018 – це, м’яко кажучи, дещо затягнуті терміни.
Але суть не в цьому. Слухаючи доповіді товаришів генералів про плани реформ (перехід органів управління на «J-структуру» НАТО, створення ефективної системи управління ресурсами, набуття силами оборони основних оперативних можливостей та ін.) У мене склалося стійке відчуття дежавю. Бо вся логіка нинішніх реформ чітко відповідає тим планам, які були розроблені в МО рівно десять років (!) тому, коли ми теж «семимильними кроками» йшли в НАТО після Помаранчевої революції.
Напевно, це виправдано, оскільки цілі і завдання – ті ж. Але треба відразу згадати і те, чому процес, який бадьоро почався десять років тому, досить швидко загнувся.
Головна проблема на нашому «шляху в НАТО» складалася (і складається) зовсім не в переході на калібри Альянсу і стандарти шкарпеток-трусів. Це якраз справа неспішна. Але перше, чого чекають від нас в НАТО на шляху реформ – це перехід наших штабів, починаючи з Генштабу, на прийняту в НАТО структуру («J-структура»), оскільки без цього неможливо забезпечити взаємодію наших частин і підрозділів з військами Альянсу. І, як виявилося, для нас ця проблема стала нерозв’язною.
Логіка процесу проста. У НАТО створили оптимальну для управління військами структуру штабів (а війська країн Альянсу, як ми знаємо, воюють в різних точках планети постійно, так що ця структура аж ніяк не висмоктана з пальця). В той час як у нас — громіздка, неповоротка і неефективна постсовкова структура, що ввібрала від «совка» гірші риси. І півтора року війни з РФ не змусили її докорінно змінитися. Перехід на «J-структуру» означає серйозну оптимізацію, вичищення структур-паразитів, скорочення кількості баласту (включаючи кількість заступників начальників) та ін. Загалом, це означає, що сила-силенна наших штабних офіцерів, починаючи з товаришів з великими зірками, або підуть на нижчі посади, або зовсім відправляться «за паркан».
Зрозуміло, що це приваблює далеко не всіх у цих структурах. І тут почався тотальний саботаж, який у результаті й поховав подібну реформу, яка почалася 10 років тому.
Такий же тотальний штабний саботаж абсолютно точно очікує нашу армію і зараз, при нинішній спробі перейти на горезвісні стандарти НАТО.
Також вчора, в бесіді з міністром оборони генералом армії України С. Полтораком, я і поставив йому питання, чи готовий він до цього саботажу. Відповідь мене надихнула – міністр абсолютно чітко усвідомлює цю проблему, і готовий вирішувати її радикальними методами.
Але є ще один момент, що вселяє оптимізм. Десять років тому всі ці проблеми реформ в армії країну не особливо не хвилювали – яка різниця, при якій структурі штабів військові марширують на парадах? Держава і суспільство тоді просто не розуміли, навіщо нам потрібна сучасна ефективна армія. Зараз це розуміння є. І це вселяє надію на успіх у реформуванні.
