Ігор Лосєв
Агресивна російська держава у цій війні проти України використовує постійну готовність російського суспільства до нападу на інші країни. Росіян тримають у мобілізаційній готовності. У них іде повсякчасна військова пропаганда, Росія – це мілітарне суспільство. На жаль, майже всі роки незалежності ми, українці, прожили в умовах абсолютного панування ідеології пацифізму, чомусь будучи впевненими, що якщо ми не хочемо ні проти кого воювати, то і проти нас ніхто не хоче.
То була національна стратегічна помилка. Нам варто було жити за давньою римською приказкою: «Хочеш миру – готуйся до війни». А наша політична еліта воліла не бачити реальних загроз Україні.
Навіть після 2014 року, коли РФ окупувала Крим і Донбас, деякі наші громадяни жартували над попередженнями про подальше просування військ агресора у глибину території України такими словами: «А то Путін нападе?». Мовляв, нічого не буде, це просто нас лякають. Хоча на той час Путін уже напав і захопив значну частину нашої землі.
Крім того, весь час незалежності в Україні як поміж політиків, так і поміж простих людей панували проросійські настрої і проросійські ілюзії. Чимало наших громадян вірили російським демократам, «демократичній» Росії. А автор цих рядків ще на початку 90-х років минулого століття писав, що у ставленні до України принципових відмінностей між російським демократом і російським фашистом немає. Вони відрізняються лише методами реалізації спільної для них мети: ліквідації Української Самостійної Соборної Держави. Фашисти пропонують це робити жорстоко, по-звірячому, з масовими вбивствами, кровопролиттям, а демократи хочуть це зробити менш жорстоко, ліберальніше. Але ідеал у них спільний: світ без України.
Багато років після проголошення незалежності наші люди сповідували наївні думки про людяний, добрий, товариський російський народ, щиро вважаючи, що там, на Росії, лише політики є негідниками, а народ – чудовий, дружній нам. Наш простолюд не знав, а інтелектуали йому не пояснювали, що росіяни мають у світі дуже погану і цілком заслужену репутацію. Чому, наприклад, великий швейцарський психолог Карл Густав Юнг сказав про них: «У душі росіянина, на відміну від європейця, живе хитра, злісна тварина»?
А слова Пушкіна про росіян: «Народ байдужий до найменшого обов’язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, який не визнає людської гідності, який цілком не визнає ані вільної людини, ні вільної думки».
Питання тут навіть не у характері влади, а в деяких специфічних рисах цієї нації, росіян, що постійно приводять до влади тиранів і диктаторів, усіляких кривавих злочинців на кшталт Івана Лютого, Петра І, Леніна, Сталіна, а тепер Путіна.
Люди цієї нації відверто, навіть з насолодою, пишуть і розповідають, як вони будуть нищити Українську державу, руйнувати українську націю, як будуть вбивати національно свідомих українців, а решту відправляти до концтаборів. Отже справа не в Путіні, а в «хорошому, доброму» російському народові, який підтримує свого вождя в його найбільш огидних діях.
Деякі російські ліберали, що нині мешкають за межами Росії, стверджують, що російський народ не підтримує Путіна, але боїться про це сказати, бо кинуть до в’язниці, випишуть багатотисячні штрафи і т.д. Чому ж тоді росіяни в Німеччині, Франції та інших державах Європи, де їм ніщо не загрожує, де немає ФСБ, російських судів і т.д. виходять на масові демонстрації на підтримку Путіна? На це питання російські демократи відповісти не можуть.
Деякі російські автори пояснюють ці особливості російського народу. Наприклад, Александр Солженіцин, який у молоді роки був політичним в’язнем СССР, а наприкінці життя подружився з «вертухаєм» Путіним і цим зіпсував собі некролог. Але інколи у Солженіцина траплялися моменти істини і він писав правду, ось таку, приміром:
«Немає в цьому світі дрібнішої, сволочнішої і хамовитішої особи, ніж кацап.
Народжений в нацистській країні, відгодований пропагандою нацизму – цей покидьок ніколи не стане Людиною. Його країна не має друзів – або холуї, або вороги. Його країна здатна тільки погрожувати, принижувати і вбивати. І за збереження цього стану Росії пересічний кацап готовий пожертвувати власним життям, життями своїх батьків і дітей, якістю життя власного народу. Воістину: канапи – звірі. Люті, кровожерливі, але… смертні». Що стосується цього факту, то нам його щодня підтверджують на фронті солдати і офіцери Сил оборони України. На сьогодні вже понад 350 тисяч кацапських агресорів гниють в українській землі.
Час визволення всіх українських територій неодмінно настане.
