До 100-річчя від дня народження
Професор Лев Роман Ребет – науковець і теоретик нації
В одній із своїх праць Лев Роман Ребет (1912-1957) – видатний український політичний діяч, доктор права, професор Українського Вільного Університету, теоретик нації, редактор і публіцист, який народився в місті Стрию на Львівщині 3 березня 1912 року, – написав направду пророчі для нашої нації слова: “Український народ, будучи у Східній Европі народом з найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може і повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місце тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська – біла і червона – імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є пустим звуком…”/
Основними працями Л.Ребета є такі:
1.”Порівняльна метода в науці права” (Мюнхен, 1947, докторська дисертація);
2.”Держава і нація” (Мюнхен, 1949, габілітаційна праця);
3.”Формування української нації” (Мюнхен, 1951. Видавництво “Сучасна Україна”);
4.”Походження українців, росіян і білорусів в світлі сучасних совєтських теорій (Мюнхен, 1955).
5.”Теорія нації” (Мюнхен, 1955. Видавництво “Сучасна Україна”);
6.”Світла і тіні ОУН” (Мюнхен, 1964. Видавництво “Український самостійник”).
Однією з найбільш цікавих і досі невивчених праць д-ра Ребета є його габілітаційна праця “Держава і нація”, деякі розділи з якої були використані ним при написанні книги “Теорія нації”. Сама ж праця залишилася ненадрукованою.
В своїй ґабілітаційній праці Ребет систематично зґясував відношення між державою та нацією, намагаючись довести необхідність викладу явища нації в межах науки про державу, Однак, головною темою розгляду є рівнобіжність і у великій ступені тотожність між явищами держави та нації. Тому що явище нації в цілості належить до ділянки соціології та соціяльної психології, рівнобіжний розгляд держави і нації можливий лише тоді, коли державу необхідно розглядати не лише як явище права, але також як проблему соціологічного і психологічного порядку, бо лише тоді явище нації буде модна сповна і рівнобіжно з’ясувати. З другого боку, не слід резиґнувати з аналізу сутності нації і держави з юридичного боку. Розв”язку метологічних труднощів Ребет намагався знайти в погодженні соціологічного і юридичного становища в науці про держву та спровадженні метод до спільного знаменника.
Тому, що наука про державу має тенденцію бути головним або виключним чином чи щонайменше юридичною, д-р Ребет почав з самого початку ставити собі за мету поєднати її з наукою про націю, що по своїй природі є соціологічно-психологічною наукою. Передусім йому вдалося явище права, з якого виходять майже усі юридичні державні теорії, з соціологією. Провідною думкою автора праці була та, що права є одним із проявів соціяльної енерґії. Воно, крім об’єктивних своїх форм, є ще й твором соціяльної психології. Право це один засіб об’єктивізації внутрішнього життя, нарівні з мовою, релігією і цілою культурою. Саме це життя розвивається і існує шляхом передачі, в чому головна заслуга традиції і кронсерватизму. В той спосіб право це сціпеніле в інституціях фактичний ровиток, що соцілогічно оцінюючи, об’єктивізує волюспівжиття даної суспільності. З психологічного становища воно виводиться з людського нахилу повторяти знані та близькі погляди розвитку, які набирають значення об’єктивного права тоді, коли дістають схвалення громадської думки. Сила – це додатковий елемент в переводженні права, головною ґарантією якого є соціяльна функція. Нормативна сила права в тому, що воно, як суспільно-психологічна сила має перевагу над індивідуальними поштовхами розвитку. Психологічний примус, що спричиняє усі соціяльні зв’язки, сильніший від правних санкцій, які в обличчі тієї невидимої, але не менш реальної сили, є лише додатковим чинником. “З’ясовуючи права з соціологічного й психологічного погляду, як абстракцію загально одобреного фактичного розвитку по лінії пануючи правних ідей, які для сповнення своєї нормативної функції забезпечені ще додатково силовими засобами, – знаходимося, – на думку Ребета, – несподівано в середині, – за опінією декого для соціології, зовсім недоступної, юридичної твердині”. Саме така дефініція права покривається зі загально прийнятим в наці права означенням звичаєвого права. Однак, також встановлене законодавцем право базується так само на вище з’ясованих Ребетом елементах з тою різницею, що замість стихійної правотворчості цілою соціяльною групою, право встановлює окремий законодавчий орган, що по законній інституалізації соціального життя з функції виробився в інституцію. Всупереч нормологічній школі суть права не вичерпується його нормативністю, лише його треба шукати в суспільній структурі та ідеях того соціяльного з’єднання, якому дане право служить.
Аналізуючи психологічні та соціологічні основи держави, Лев Ребет твердить, що держава – це соціяльна воля, свідомість та мета, однак психологічні елементи не вичерпують суті держави. Основою кожної держави “є якесь одне етнічне ядро, якась спільнота, колись плем’я, тепер – нація”. Воля народу, що через його політичну активність виступає як нація, леґітимує державу. Однак, процедура її виявлення є недосконалою і воля ця побіч всіх прийомів не дає без сумніву встановити, що і є причиною недосконалості демократичної системи. Поряд з цим, автор “Держави і нації” досить детально розмірковує над спільними кореням, подібностями та різницями і співвідношенням між державою і нацією, представляючи в деяких випадках державу, як зовнішню форму нації, а націю – як внутрішній зміст держави, як також з’ясовує націотворчу роль держави. Подекуди Ребет при виясненні первісності та ролі обох понять, дещо перебільшує значення нації в проблемі держави.
У свої праці “Формування української нації” Лев Ребет детально розглядає причини упадку, господарської та культурної ізоляції української спільноти за часів Орди, причини роздріблення князівств та значення Галицько-Волинської держави для продовження державного життя українського народу, неґативні впливи за часів литовської та польської окупацій українських земель. Ребет небезпідставно вважав, що на перший план у процесі відродження українського народу за часів займанщини висувалась релігія і православна віра, які протиставилися католицизму, златинщенню і ополяченню та стали носіями української традиції та патріотизму. Саме нижчі верстви – міщанство, частина дрібної шляхти та ремісники – виявились носіями народности. Однак, тільки незалежна українська військова козацька сила стала тією військово-організаційною централею, яка швидко набирала прикмет національної держави, а в добу Богдана Хмельницького завдяки військовим та політичним успіхам козаків постала одна із наймогутніших на той час українська держава, яка відіграла визначну націотворчу роль і впродовж кілької років в її рамках “кристалізувалась українська спільнота, зближаючися до вищого типу – до нації”, в якій політичним основним підметом було козацтво.
В часі наступного упадку україно-руської спільноти, коли Московщиною було перебрано навіть прадавню назву України – Русь, певна одностайність української мови, релігії та побуту виявилася основоположною для дальшої кристалізації української спільноти, активна асиміляційна діяльність московської імперії виявилась безсилою перед стихійною внутрішньою еволюцією українців. Проявом національної окремішності українців став спочатку фолькльор, а згодом і українська література, яка в ході масових просвітньо-національних акцій громад та братств у ХІХ ст. привела до появи української національної ідеології, що в свою чергу стала основною опорою української свідомості та важливішим чинником у практично-політичній площині та початку ХХ століття, коли на арену політичної боротьби вийшли українські партії та громадські організації.
Лев Ребет писав: “Тепер українська нація – це духова, культурна і політична спільнота, і тому повноякісна і повновартісна нація з повною скалею об’єктивних і суб’єктивних ознак, яка, не дивлячись на своє поневолення і всупереч перепонам, розгортає всю можливу життьову енергію”.
Проф.Ребет зазначав: “Нація – це (побіч релігії) найвищий тип спільноти і тому, що охоплює своїм впливом ціле життя людини, разом з тим це найбільш тотальне з”єднання. Від релігії нація різниться тим, що, – будучи деякою мірою разом з нею культом (традиційних вартостей), вірою (віковічність нації) і змаганням до безсмертности (безупинне чергування поколінь), – вона має головним завданням мирські справи, тоді як головний інтерес релігії спрямований на той світ. Знову ж від кровних спільнот (родини, роду, племени) нація різниться тим, що головними вузлами споріднення виступають психологічні і соціологічні чинники, які, довівши народ – під яким треба розуміти певні культурно-психологічну єдність, що в цілості не виступає ще як політичний підмет – до масової політичної активности, складаються на суть нації”.
В часі, що передували 1955 рокові, коли побачила світ фундаментальна праця Лева Ребета “Теорія нації”, з’явилось чимало його дописів в “Українському самостійнику” та “Сучасній Україні”, а також була написана його ніби передмовна і прикладна праця “Походження українців, росіян і білорусів в світлі сучасних совєтських теорій”, яка разом з габілітаційною працею “Держава і нація”(1949) та твором “Формування української нації”(1951) творили своєрідне тло для теоретичних міркувань автора. Усі ці праці не є рівноцінними. Але ж у цьому визначенні багато є речей доволі відносних і небездискусійних. Ймовірно, що тут за критерій слід брати лише різні рівні знаності, доступності та популярності цих праць у читача та дослідника, бо більшість з творів Ребета до цього часу залишаються неопублікованими, не кажучи вже про їх навіть і поверхневий аналіз
Суть нації вияснює соціяльна психологія, згідно з якою нація – це форма збірної суґестії, що по своїй природі не інша від суґестії, якій піддається будь-який натовп чи маса, з тією різницею, що сугестія, яка остаточно організує націю, в протилежність до хвилевої сугестії натовпу, тривка (від колиски до гробової дошки), і вона виховується не принагідно, а всіма шарами соціяльного життя та тлі тривких, традиційних, поколіннями дідичених вартостей. Це – разом з ритмом поколінь, створює своєрідну систему безсмертности, здібної переборювати обмеженість часу і простору…
… Нація бо як спільнота має найбільшу інтенсивність впливу, і людина належить до неї усім своїм єством і всіма сторінками свого життя.
З цієї причини нації це тривкі форми людського життя, і історично витворена соціяльна і соціяльно-психологічна структура кожної нації має безпосереднє відношення до структури держави, в якій віддзеркалюється її характер. Держави бо існують в засаді як національні держави, а держава і нація пов’язані між собою так, як пов’язана форма із змістом…”.
З історичної перспективи Ребет досить вичерпуюче пояснює еволюцію термінів “народ” і “нація”, які деколи здавалися ніби синонімами, а деколи їх можна було навіть протиславляти одне одному. Тому явище “нація” досить скомліковане і залежне від різних факторів, особливу роль автор праці приділяє аналізові розбиття влади на світську і духовну та досліджує їхнє взаємне протистояння впродовж багатьох століть. Він особливо підкреслює, що “в тіні” боротьби тих двої універсальних влад творилися зародки “націй”. Але про це мова докладно йтиме нижче.
Як у в будь-якій теорії, логічний зміст побудови та підходів до вивчення проблеми нації в теорії Лева Ребета є максимально виразним. Можливо тому, що свої теоретичні узагальнення Ребет починає із термінологічних визначень і етимологічних досліджень, відтак з аналізу історичного походження слова “нація”, бо, на його думку, і самій історії слова “нація” лежить частинно й історія змісту цього поняття. Ребет стверджує, що “слово “нація” етимологічно значить родження, отже властиво значить те саме, що рід, народ, тобто первісно означає спільноту кровного походження”. В широкому розумінні слово “нація” перейшло з латинської до романських мов, а далі до сучасних німецької та французької мови, але подекуди асме слово застосовується в доволі несподіваних зворотах, як, наприклалд, “нація поетів”, чи “нація монахів”, нації гугенотів, католиків чи альбіносів (Вольтер), або ж “нація новелістів” (Монтеск’є). За старих часів зустрічається інколи несподіване вживання слова “нація”, подекуди, зокрема, в євангелійських чи біблейських писаннях це слово застосовується для означення “поганського народу”. У значенні земляцтва слово “нація” вживалось у ранньому італійському періоді, наприклад, в мові Данте.
Ребет детально вивчив та подав широкій науковій громадськості 1950-их років еволюцію самого поняття слово “нація”, починаючи з старих часів, в період середньовічччя і закінчуючи новими часами. В різні часи і в різних країнах “націями” називали корпорації чужеземних студентів, купецькі союзи, парламентські фракції, а пізніше – географічні групи; однак, бачимо, що в той час етнічна приналежність не була, як видно, вирішальною, а скоріше стихійним, аніж політичним фактором. Кристалізація понять”нація” і “народ” відбулися за нових часів.
Лев Ребет підкреслює, що “нації – це твори історії. Офорлялись вони упродовж довгих сторіч, одначе остаточно оформились вони у своєрідних культурних, цивілізаційних та господарських відносинах, питомих новітній добі”. Нації як новітнє явище, мабуть, не слід переносити на давні часи, бо старовинні народи були передусім фізичними народами, виросли із безпосереднього кровного зв’язку і головним чином опиралися на біологічний ґрунт. “Соціяльні об’єднання” (народи), на думку автора теорії, не дивлячись на високу культуру, не вийшли за рамки насильницьких систем, де тільки панівна частина – еліта – вважалась підметом у державі і була носієм культури.
Саме модерну державу Лев Ребет вважав базою явища нації у Західній Европі і його твердження буди надійно обґрунтовані. Цей постулят є засадничим у поглядах Ребета на явище нації. Дійсно, саме в модерній державі доходить до синтези самодіяльності громадських і теритріальних організацій з плановістю та цілевістю держави, що надає сучасним формам співджиття особливого характеру. Держава виходить з-під впливу церкви, проходить уніфікація адміністрації та усунення територіального розддрібнення, пожвавлюються внутрішні зв’язки між населенням. Але такий процес надто повільний, боротьба за емапсипацію держави від церкви велася обережно, бо церква була могутньою і не раз тріюмфувала у цій боротьбі. Нова філософія підвищила державу державу до статусу самостійного підмета, а підмурівком у посиленні позицій держави у змаганні з церквою стало право, зокрема право природи, під знаком якого ровивалася філософська думка новішої епохи.
В абсолютистських державах носієм державної суверенности і осередком державної політики був володар, як єдина існуюча в той час державно-правна інституція, однак у всіх випадках центральна влада сприяла процесові етнічної уніфікації. Володар, використовуючи можливості своєї адміністрації, війська, фінансової системи згуртовував навколо себе країну і населення, ставав насієм загального інтересу, добробуту і сили держави. Тут Ребет, як кваліфікований правник, зауважує, що разом із загальною централізацією влади прийшла й централізація права – на місце канонічного права прийшло нове унуфіковане право, що дало в наслідку централізацію юрисдикції в руках володаря, від імені якого давали присуди фахові, досвідчені і вишколені судді. Разом з тим, одностайна держава створила й один господарський ринок та централізовану систему національної економіки і фінансів. Дійшло й до створення “однієї літературної мови як живучого лучника всіх громадян”. “Одна мова пособляла централізації державного управління і помагала державі єдністю”, – стверджував Лев Ребет. До цього слід додати такі важливі фактори, як централізація влади, забезпечення прав одиниці, незалежне судівництво та вільна преса, які стали фундаментом модерної держави в Европі і піднесли питання національної ідеології.
Окремим чинником росту нації став, на думку Лева Ребета, ріст сили громадянства поза державою як, наприклад, у розвитку особистої ініціятиви поодиноких підприємців чи у гуртуванні інтеліґенції та міщанства вільних міст у плані задоволення своїх потреб і захисту прав. Абсолютна держава виховала свідомість не тільки державної, а й національної приналежності у громадян і прийшов час, коли панування володаря мало бути заступлене пануванням права.
Основоположно ідеєю соціяльного життя за теорією нації Лева Ребета стала ідея народного суверенітету. У цьому положення його теорії в деякій мірі перегукувались з концепцією Руссо про соціяльний договір, яку він висловив у своїй однойменній праці та творах “Еміль” і “Розважання про уряд Польщі”. Думається, що й досі є доволі дискусійними питання про внутрішню вартість людини, про самобутність її особистості, про вирішальну роль її внутрішнього переконання. Однак, більшість засад концепції Руссо Ребет вважає абстрактними та індивідуалістичними, які не беруть до уваги історичного підходу.
Безперечно, що ідея була основоположною в формуванні сучасної держави і нації – якщо поняття збірної волі, з якої виводиться концепція суверенітету народу, що являє останню леґітимізацію держави, то ідея національного самовизначення є основоположною в теорії нації. До держави прагне кожне національне самовизначення народу. Отже, на думку Ребета, – держава і нація це однаково прояви соціяльної волі. Держава являє собою тверду форму національної ідеї, зовнішньою стороною національної єдності, зв’язаною бузупинно повторюваними індивідуальними актами волі, з яких емпірично складається національна воля. Національність робить державу незмінною, незважаючи на зміни державного ладу, чергування династій, зміни інституцій, еволюції права, пересунення кордонів. Свідомість спільного походження, факт чергування поколінь, традиція спільної долі і воля жити далі в спільноті надають державі тотожності через зміни зовнішніх форм і станів. Без цієї тривкої пов’язаності держава творила б безконечний ланцюг фраґментів, без взаємного пов’язання, без історичності, – погоджується Ребет з тезою німецького вченого Фріца Сандера.
Різниця між нацією і державою полягає в тому, що центр тяжіння нації містить в суб’єктивному і внутрішньому, скільки б нація не об’єктивізувалася. Держава, не дивлячись на всі психологічні, головним чином вольові підстави, пов’язана вирішально із зовнішніми формами і фактами. Нація – це передусім стихія, держава – організація. Держава ніколи не вичерпує змісту нації, що являє собою стихію. Нація як жива сила перебуває понад всякими нормами і формулами. Вона не може бути ні готовою, викінченою, закостенілою, ні адміністративним наказом забороненою чи розв’язаною.
“З уваги на сказане, нація це змагання і спільніть волі. Держава, в якій апарат грає вирішальну ролю, це вже – дія. Різниця між волею нації і держави в тому що воля нації як такої це стихійне змагання, воля держави – організоване діло”, – підкреслює Ребет.
На різних прикладах світової історії у своїй праці “Теорія нації” Лев Ребет досить детально визначає інтегруюче значення поодиноких елементів держави для постання і існування нації. Тут важливо було встановити особливості та закономірності цього інтеграційного процесу, а специфіка окремих націй і держав було для Ребета справою другорядною, покликаною лише підтверджувати його висновки. Вже чимало я писав в цій праці про те, що Ребет прискіпливо вивчає впливи різних елементів держави на націотворчі процеси. Це і носії влади – монархи, феодали, інтеліґенція, провідні осіби, а також – території, символіка і державні функції, а ще – окремо – т.зв. людський елемент, раса, родина, покоління. Вистачить тільки пригадати, що ці елементи в теорії нації Лева Ребета є максимально опрацьованими, обґрунтованими і яскраво ілюстованими конкретними прикладами світової та української історії.
Підсумовуючи свої теоретичні дослідження такого складного соціяльного феномену як нація, Лев Ребет торкається ще двох засадничих проблем теорії нації – розглядає націю як спільноту та подає свої міркування щодо перспектив розвитку національних держав. Він, зокрема, зосереджується на власних вихідних позиціях у тому пляні, що національна ідея в европейському просторі стала тоді ідеєю солідарності, підпорядкувавши собі усі соціяльні об’єднання, а також подекуди заступила своїми впливами колись панівні релігійні впливи – секуляризація, демократизація і раціоналізм добре сприяли цим тенденціям. Об’єктивні ознаки нації є не тільки виявом чи зовнішньою ознакою окремішности, як раніше, але й відіграють важливу роль, як база національної свідомості, тобто стосуються внутрішньої будови соціяльно-психологічної енергії мас. Побіч цього, національна держава сама по собі не творить націю, а тільки створює сприятливі умови для кристалізації і розвитку нації. Остаточно: не держава, не культура чи будь-які прикмети нації, а тільки спільні ідеї та вартості – це найбільш суб’єктивний і об’єктивний чинник формування нації. Історично доведено, що народ стає нацією тоді, коли починає трактувати свої традиційні форми існування як універсальні форми людського буття, а історичні твори – політизувати. Політизація внутрішньо-культурних станів доводить до масових історичних процесів, коли із народних спільнот у ХІХ-ХХ ст., побудованих на стихії, почали виростати національні політичні об’єднання. Тут Ребет погоджується з думкою німецького вченого Рейнґальда Хонеффера, а також висновками Володимира Старосольського із його трактату “Держава і політичне право”(1924), що спільне прямування, спільна доля і недоля вивершили перехід спільнот головно культурно-психологічного порядку в організації політичного характеру. Безперечно й те, що нація існує і все наново обновлюється безупиними коловоротом ситуацій, які родять вартості, і вартостей, що стимулюють ситуації.
Дійсно, – ”…ідея, що стала буттям, і буття, що народило ідею, це два основні полюси явища нації…”, – і з цим визначенням Лева Ребета важко не погодитися, бо нація має найбільшу, якщо не тотальну інтенсивність впливу на людське життя та стоїть на вершині піраміди всіх соціальних утворень. За тотальну і тривку приналежність одиниці до нації конкурують лише родина й церква, інколи їхні впливи за володіння людиною не тільки конкурують, а й розмежовуються. Немає сумнівів, – що нація, родина чи церква для людини тільки одна, і, як правило, вона стає членом її вже самим фактом народження та лишається ним до самої смерті.
І наостаннє. Ідея світового устрою і світового порядку може здійснюватися не всупереч ідеї нації, а тільки при умові її повного і справедливого використання. Світова рівновага і мирна співпраця, як бачимо на прикладах сьогодення, може спиратися лише на вільний союз справді вільних народів, ніяка доба не може викорінити почуття батьківшини, рідності, прив’язання до свого оточення, землі, культурита історії. Й досі, вже на початку третього тисячеліття досить переконливо звучить останній постулат із праці Лева Ребета “Теорія нації”, що “народність і нація були й лишилися підставовими формами людського співжиття”.
…Професор д-р Ю.Панейко в статті “Старанна наукова праця” (“Сучасна Україна, ч.17(119), 21.08.1055) писав, що праця Лева Романа Ребета, – є монографічним представленням явища нації, наука про яку повинна, на думку автора, доповнити або заступити потрактований у викладах теорії держави виклад про населення… Вона може бути підручником для всіх тих, що цікавляться державно-політичними і соціологічними проблемами…”.
Олександр Панченко
