Нажаль, наші політики цієї книжки не читали. І навряд чи прочитають. Маю небезпідставну підозру, що абсолютна більшість із них не читають книжок взагалі. Знову ж таки, повторюся, нажаль.
Тримаю в руках досить об’ємний том. Це монографія українського філософа Леоніда Чупрія «Політика національної безпеки української держави в гуманітарній сфері» (Київ, 2015 р.). Властиво це актуальний підручник для депутатів, працівників СБУ, МВС, офіцерів ЗСУ, держслужбовців, фактично для всіх тих, хто приймає і втілює рішення в сфері національної безпеки.
Аксіоматичним є пріоритет безпеки як такої, це як здоров’я для людини чи міцні двері і надійний замок для квартири. Автор це чудово усвідомлює. А ще він (здається один із небагатьох) усвідомлює, що безпека саме в гуманітарній галузі – найпріорітетніша і найнадійніша національна безпека. Це безпека свідомості!
Отже в своїй монографії Леонід Чупрій насамперед аналізує стан та проблеми вітчизняної гуманітарної галузі в контексті забезпечення національної безпеки (зазначимо, що стан незавидний, а проблем – безліч). В цьому розділі науковець зосереджує увагу на необхідності розвитку та популяризації національної культури як ключового націоконсолідуючого інституту, своєрідного фундаменту національно-державної будівлі. Важливими чинниками автор вважає політику національної історичної пам’яті, розвиток освітньо-наукової галузі, інформаційну складову, мовну політику, як чинник формування національної ідентичності, патріотичне виховання.
«Недалекоглядна і безсистемна політика попередньої української влади в гуманітарній, етнонаціональній та інформаційній сфері, а іноді і пряме потурання з боку деяких можновладців щодо поширення ідей «руського міра» призвела до того, що ці шовіністичні ідеї закріпилися в масовій свідомості населення південних і східних регіонів і дозволили здійснити злочинну експансію Криму і поширювати сепаратистські настрої на Сході країни при певній підтримці місцевого населення, яке прагнуло об’єднатися з «великою Росією». Українська культура в цих регіонах належним чином не підтримувалася і не популяризувалася, переважав пострадянський проросійський історичний наратив», – констатує науковець у вступному слові. Це про попередню владу. А що ж влада сучасна? Чи засвоїла уроки з печального досвіду «попередників», чи зробила належні висновки, чи робить впевнені рішучі кроки для протидії московському впливу і московській дезінформації? Якщо ні, то чому? Якщо так, то чи бачимо, або хоча би чи відчуваємо ми результати?
Науковець не лише аналізує стан та окреслює проблеми, але й розробляє в своїй ґрунтовній праці концептуально-інституційні засади політики національної безпеки України в гуманітарній галузі, визначає її теоретико-методологічні підходи та окреслює шляхи оптимізації цієї політики.
«Особливу увагу ми приділяємо саме питанням формування і популяризації національної культури, яку ми розглядаємо в першу чергу як систему цінностей, які лежать в основі розвитку суспільства. Слід зазначити, що саме в традиційній культурі формуються основи національної ідеї як мети стратегічного розвитку суспільства. І якщо цінності традиційної культури не підтримуються, в той час, як деякі політики демонструють і популяризують цінності «руського міра» чи симулякризовані цінності споживацтва і самоствердження – культура гине», – наголошує автор. А коли гине культура, продовжимо ми, то гине й держава, зникає й нація, втрачає національну свідомість та ідентифікацію людина. Бо тоді виникають питання «Навіщо» і «Какая разніца?» А природа не терпить порожнечі. І тоді до «ніхто» і «ніщо» приходить «Русскій мір».
Можливо хтось не повірить, хтось буде сміятися, але я ходжу до бібліотеки, до звичайної районної бібліотеки в звичайному райцентрі Бровари. Ходжу за маршрутом вулиця Постишева, – Герцена, – Кірова. На найкращих, найперших стелажах російські книжки про російський спецназ, міліцію-поліцію, далі знову ж таки переважно російська та радянська література. Видань Історичного клубу «Холодний Яр», Центру досліджень визвольного руху, ВФ «Відродження», «Смолоскипа», УВС, «Нашого формату» виявити не вдалося (хіба окрім тих, які я сам же й подарував).
Нехай вибачать читачі з такий дещо ніби й несподіваний відступ, але нехай він стане ілюстрацією до загальної тематики тексту. Загляньте до газетно-журнально-книжкових розкладок, понатискайте кнопочки на пульті свого телевізора, покрутіть коліщатко на своєму радіоприймачі.
Якось доводилося автотранспортом проїздити Європою через декілька країн. В Болгарії радіо болгарською, вивіски болгарською, видання – болгарською, в Румунії відповідно – Румунською, в Польщі – польською, в Німеччині – німецькою. Принаймні розумієш, в якій країні перебуваєш. А у нас?
А у нас спочатку приходять «освободітєлі-обьєдінітєлі», потім вирізають цілі міста (Батурин), насаджують свою мову, церкву, «цінності», як коростою покривають нашу землю тотемними пам’ятниками своїм героям, «царям і псарям», вивозять-винищують-виселяють найкращих, голодоморять, потім заселяють наші землі своїми «пєрєсєлєнцамі», обплутують нашу свідомість дротами-кабелями телерадіостудій, завалюють її тоннами своєї макулатури і стверджують, що так «історічєскі сложилось». А коли нація починає розпрямляти рамена, на вже підготований ґрунт десантуються «вєжлівиє люді» з усіма відповідними наслідками…
І на завершення ще парочка ілюстрацій. Мій друг Олег Вітвіцький видав прецікаву книжечку «Повстанська абетка» про пригоди юного повстанця Алярмика. Весела потішна і повчальна річ. На російських телеканалах про неї розповіли як про обов’язковий в Україні підручник для школярів, в якому дітей «герої книги Алярмик і Адольфик вчать як правильно різати і вбивати поляків і росіян». Про молодіжний вишкільний табір «Відвага» імені Івана Гавдиди, який щорічно проводить Молодіжний Націоналістичний Конгрес, передали як про такий, який проводить «Свобода» і «Правий сектор» на кордоні з Росією з метою навчити юнаків підривати газопроводи та будівлі і вбивати мирних жителів, а Івана Гавдиду визначили як лідера «ультраправих скінхедів», зарізаного у «вуличній бійці».
Один мій друг знаходиться на фронті боротьби з російським агресором (властиво він не один, але зараз саме про нього). Він описує, як вони довго чекали, коли хтось із рідних передасть їм телевізора, бо інформації – нуль. Привезли, встановили, увімкнули. З 11 телеканалів 4 «сєпарські» і 7 – російських. Українського – жодного!
А пресу та книжки ми регулярно намагаємося пересилати нашим хлопцям власними силами.
Ось такий гуманітарний простір та його роль в національній безпеці, а зрештою, в безпеці кожного, бо «Ґрад» не дуже розбирається…
- Віктор РОГ
