Даний текст є результатом якісного дослідження повсякденних досвідів бідності в Україні. Першим етапом було пілотне дослідження на Херсонщині у травні 2019 р., підтримане Міжнародним фондом Відродження (№53010). Другий етап був реалізований навесні 2020 р., під час першої хвилі локдауну, оголошеного через пандемію СOVID-19
Обрані для другої хвилі локації представляють ключові макрорегіони регіони України – Приморськ, Старокостянтинів, Рубіжне, Сєвєвродонєцьк, Жовква, Червоноград, Коростень. Вибір міст був зумовлений додатковим фокусом на містах районного значення як центрах організації та розвитку територіальних громад. В кожній було проведено по 1 ФГД (4 ФГД в цілому) та по 4 глибинних інтерв’ю (32 інтерв’ю). Учасники (67 осіб) добиралися за статево-віковими параметрами та з урахуванням такого критерію, як отримання від держави різних типів допомоги.
Завдяки цьому розширенню дослідження на інші регіони країни ми отримали можливість відстежити як регіональну специфіку повсякденних досвідів бідності в Україні, так і підтвердити ключові висновки попереднього пілотного дослідження.
Обмеженнями даного дослідження є фокус лише на містах районного значення, який зумовлений практичним запитом на діагностику ситуації в світлі розвитку територіального самоуправління в Україні. Другим обмеженням даного проекту є складність точного окреслення поняття «бідність» в Україні і вироблення чітких критеріїв відбору учасників дослідження. В нашому випадку, при пошуці учасників дослідження, ми сфокусували увагу на різних категоріях населення, що є отримувачами різних видів соціальної допомоги від держави. Відтак, йдеться лише про одну з потенційно можливих груп в українському суспільстві, які можуть бути схарактеризовані як «бідні» через те, що з різних причин отримують допомогу від держави.
Самохарактеристики учасників дослідження
Методологія даного дослідження передбачала проведення фокус-груп та глибинних інтерв’ю з використанням напівструктурованого гайду та опитувального листа із закритими питаннями. Останні дозволяють надати загальний портрет групи учасників дослідження. Ці дані характеризують тільки групу учасників дослідження і не можуть бути екстрапольовані на всіх людей, яких можна віднести до категорії «бідних». Нагадаємо, що ми працювали з групою отримувачів державної допомоги у містах районного значення.
Оскільки кількість учасників дослідження є меншою за 100, дані в схемах та діаграмах подані в абсолютних числах (за винятком схем, де є порівняння між першою та другою хвилями).
Ключові соціально-демографічні параметри учасників дослідження:
У дослідженні взяли участь 29 чоловіків та 38 жінок. Які за віком та освітою розподіляються наступним чином:
Рівень освіти, , n=67
Дані щодо порівняння себе з різними групами населення інших країнє важливими з точки зору оцінки рівня задоволеності чи незадоволеності своїм станом, відчуття справедливості у власній країні. Приблизно по 20 % опитаних схильні оцінювати свій рівень життя з малозабезпеченими як в бідних, так і в багатих країнах. Більше 30% розглядають себе як середні прошарки у бідних країнах. Трохи більше 7% – порівнюють себе з середніми прошарками у багатих країнах і трохи більше 1 % порівнюють себе з високозабезпеченими в бідних країнах. Це в цілому означає, що значною мірою бідними себе відчувають 20 % учасників дослідження. Більшість все ж таки оцінює свою «порівняну бідність» на рівні «бідні в багатій країні» та «середні в бідній країні». Характеристики практик споживання, виявлені під час глибинних інтерв’ю підтверджують цю самооцінку – в більшості випадків хоч і йдеться про «бюджети проїдання» (тобто, більша частина сімейного бюджету витрачається на їжу), але не йдеться про голодування чи жорстку економію на їжі.
З добробутом яких наступних груп Ви могли б порівняти рівень вашого життя та життя Вашої родини? (Перша хвиля n=55, друга хвиля, n=67), %
В цілому учасники другої хвилі дослідження на рівні суб’єктивних параметрів оцінили стан власних домогосподарств наступним чином:
Оцінка матеріального стану домогосподарства на момент опитування, n=67
Методика проведення дослідження дозволила оцінити сукупний середньомісячний дохід домогосподарства, порахувати середню суму цього доходу на одного члена родини і розглянути ці дані в контексті суб’єктивної оцінки власного добробуту за критеріями: добрий (є можливість робити заощадження), середній (доходів вистачає на все, що потрібно для нормального життя, крім заощаджень), поганий (доходів вистачає тільки на найнеобхідніше), дуже поганий (доходів не вистачає навіть на найнеобхідніше)[1].
Все це додатково підкреслює проблематичність оцінки бідності в українському суспільстві за суб’єктивними параметрами. Порівняння самовідчуття людини з більш-менш об’єктивними параметрами (середньомісячній дохід на одного члена родини) дозволяє говорити про те, що суб’єктивна оцінка добробуту формується вочевидь не тільки на основі сімейного бюджету. Практики заощадження так само пов’язані не тільки з розміром доходів, а й з способом ведення сімейного бюджету, з структурою витрат тощо. Щодо останніх наше дослідження показало, що в середовищі учасників дослідження домінують бюджети «проїдання» – основна частина витрат припадає на продукти харчування, усі інші витрати зумовлюються не реальними потребами людей, а їх можливостями щось придбати.
Дана діаграма наочно демонструє значний суб’єктивізм у самовизначенні, деталі якого можемо уточнити за рахунок якісної частини дослідження:
Сімейний сердньомісячний дохід домогосподарства, вказаний учасником дослідження (в перерахунку на 1 члена сім’ї (у тисячах грн.) та самооцінка власного добробуту
Ще одним спостереженням у нашому дослідженні (завдяки поєднанню якісних та кількісних методів) стало те, що надаючи дані про сукупний дохід родини опитані здебільшого враховують офіційні та регулярні грошові виплати (зарплата, пенсія, регулярні державні виплати тощо). Натомість, усі неофіційні надходження (тимчасовий заробіток, грошові перекази, гуманітарну допомогу, разові виплати, сезонний дохід від неофіційної підприємницької діяльності) здебільшого не враховуються при оцінці сімейного бюджету. Додаткове питання з уточненням надходжень дозволило певною мірою деталізувати перелік можливих джерел сімейного бюджетування:
Родину забезпечує… [2]
Однак бачимо, що офіційні державні виплати дійсно є основою бюджетування родин.
Підтвердження тому, що опитані схильні вимірювати бюджет передусім офіційними грошовими надходженнями і не враховують усі інші види поповнення сімейного бюджету, ми знайшли завдяки додатковим підрахункам та порівнянню сум сімейних доходів та витрат на 1 родину. Це порівняння дозволяє говорити про те, що у більшості опитаних сімейні витрати перевищують дохід.
Звісно, в даному випадку не йдеться про абсолютно точні підрахунки (бо і самі учасники дослідження наголошували на приблизних цифрах витрат), однак отримані дані показують певні тенденції, що звертають на себе увагу.
Співвідношення середньомісячного доходу та середньомісячних витрат (приблизні підрахунки на основі низки даних, наданих респондентом про структуру надходжень та витрат родини), n=48
Можемо виокремити три типи співвідношень доходів та витрат родини – коли витрати перевищують дохідну частину (в середньому по цій групі – в 2 рази), витрати відповідають доходу та витрати є меншими за дохід. Однак при цьому зауважимо, що той чи інший тип співвідношення доходів та витрат в кожній родині має свою специфіку і напряму не залежить від рівня доходів.
Співвідношення щомісячного доходу та витрат родини, n=48
Таке суттєві перевищення витрат над доходами можна пояснити як наявністю цілого спектру практик, що сприяють наповненню сімейного бюджету. Однак також можемо припустити, що за цим стоїть доволі поширене в українському суспільстві прагнення применшувати свої доходи, та перебільшувати витрати. В цілому, можемо наголосити на проблематичності вимірювання бідності як в об’єктивних показниках, так і в суб’єктивних оцінках.
Кількісна частина нашого дослідження містила ще одне питання, яке по суті було якісним. Ми пропонували нашим спыврозмовникам розписати свій функціонал на робочому місті, зазначити які види робіт вони виконують, скільки коштує година виконання робочих функцій та скільки б вона мусила коштувати з точки зору учасників дослыдження. Результати відповідей на це питання (відповіді давалися письмово в анкеті, але при включеному диктофоні, коментарі учасників дослыдження фіксувалися в процесі заповнення опитувального листа) дозволяють звернути увагу на низку моментів, які потребують поглибленого вивчення. Більшість опитаних не змогли деталізувати свій функціонал на роботі. Ті види діяльності, що виконуються працівником в робочий час, нерідко є далекими від їх посадових функцій, переключають людину на невластиві її посаді завдання та зменшують ефективність роботи за профілем. Більшість працюючих не мають чіткого плану роботи, виконують завдання в режимі «куди відправлять», працюють «то там, то сям». Це говорить як про погану організацію праці на місцях, так і про небажання людини брати на себе відповідальність і самостійно організовувати свій робочий день відповідно до посадових інструкцій. Погана організація роботи та виконання невластивих посаді функцій без видимого серйозного результату породжує відчуття неприємної втоми і невдоволення. Всі опитані вважають, що їм повинні платити більше (в середньому – у 2,7 рази).
КОРОТКІ ПІДСУМКИ
Щонайперше, мусимо говорити про проблематичність та обмежений характер оцінок бідності в Україні як в об’єктивних, так і в суб’єктивних параметрах. Оцінка на об’єктивному рівні ускладнюється через наявність цілої низки неконтрольованих та не облікованих державою транзакцій між людьми в рамках ринку тіньового працевлаштування, не облікованих виплат та інших форм обміну матеріальними благами. У суб’єктивних оцінках свого матеріального стану люди керуються далеко не лише оцінкою матеріальних благ та їх грошових еквівалентів, а додають до цієї оцінки емоційне переживання власної бідності, яке може бути пов’язане із здоров’ям чи хворобою, оцінкою своїх можливостей та перспектив, відчуттям соціальної справедливості тощо.
Особливістю суб’єктивних оцінок власної позиції у соціальній ієрархії є їх відносний характер, який залежить від загального бачення людиною соціальної структури суспільства, усвідомлення власного місця в цій структурі, сприйняття свого стану та ситуації на фоні інших людей. Відповідно, оцінка власного матеріального стану є ситуативною та контекстуальною. Протягом одного інтерв’ю людина може ідентифікувати себе як бідну («не вистачає навіть на їжу»), середню («така / такий, як усі») та багату («ми духовно багаті», або «я багата, бо в мене є троє дітей»). Якщо перші два означення є фіксацією поточної реальності з економією та самообмеженням, а також визнанням спільної долі з значною кількістю людей з власного оточення, то наголос на багатстві є скоріше виключенням, протестом проти нерівності та несправедливості, намаганні в цих оцінках відійти від їх матеріального (грошового вимірювання).
Зіставлення кількісних показників дозволяє говорити про те, що опитані здебільшого не ведуть деталізованих сімейних бюджетів, оскільки часто стикаються з утрудненнями при визначенні як суми доходів, так і деталізованих сум витрат. Пильнування сімейного бюджету не є справою усіх членів родини, а здебільшого покладається на когось одного (поширеність цієї практики засвідчила більшість учасників дослідження, підтверджуючи свою необізнаність тим, що бюджетуванням займається в родині хтось інший, а вони до того не мають жодного стосунку, тож і не знають сум витрат). Така форма бюджетування, з одного боку, є розподілом обов’язків в родині, однак з іншого вона може формувати стресовий стан для одних та безвідповідальність і нерозуміння ціни споживання для інших.
Як і в першій хвилі, на другому етапі ми підтвердили те, що щомісячний рівень витрат, зазначений учасниками дослідження, в більшості випадків перевищує вказаний дохід. За цими цифрами можуть стояти різноманітні практики фінансових трансакцій, які не обліковуються не лише державою, а й замовчуються, не враховується самими людьми при озвучуванні власних прибутків. З іншого боку, можемо говорити і про специфічні та цілком усвідомлені практики применшення прибутків та перебільшення витрат (під час поглибленої розмови з учасниками ми мали можливість деталізовувати певні узагальнені суми витрат, що дозволило говорити про їх вочевидь перебільшений розмір). Ці моменти важливо враховувати для розуміння обмежень при оцінці бідності в українському суспільстві.
Для більшості опитаних проблематичними були питання стосовно працевлаштування. Робота в більшості випадків не сприймається як місце реалізації. Натомість респонденти часто вдаються до самовиправдовувальних формул у поясненні того, чому вони працюють на «поганій» роботі. Будь-які досягнення «інших» подаються в контексті протекціонізму чи корупції. Останні, на думку учасників дослідження, є причинами їх нереалізованості та неможливості знайти добру роботу.
Стосунки між працедавцем та працівником характеризується через формули залежності, працедавець подається як «хазяїн», який може щось дозволяти чи забороняти, безцеремонно втручатися в персональне життя (Репліка «на хрін ти взагалі народжувала» від працедавця протиставляється власному сприйняттю дітей та права їх народжувати як справжнього щастя). Однак, з іншого боку, характеризуючи свої плани щодо працевлаштування, учасники дослідження часто наголошують на тому, що не хотіли б мати роботу, пов’язану із ризиком та відповідальністю. Ключовим образом бажаного працевлаштування є образ працюючого підприємства та запит «дайте мені роботу та зарплату».
Респонденти демонструють «режимний» тип свідомості – доволі часто говорять на рівні оціночних суджень, вважають за можливе диктувати іншим групам правила поведінки («руки-ноги є – може робити», «понароджували, а тепер бідкаються» тощо), а також продукують «активні» сценарії розв’язання проблеми бідності через обмеження прав потенційно бідних груп (пропозиції щодо стерилізації жінок і чоловіків після народження певної кількості дітей або організації «народних комісій», які б ходили по домівках і визначали, хто дійсно бідний, а хто ні – для правильного розподілу пільг тощо). Подібний спосіб мислення частково є законсервованими радянськими практиками втручання в життя інших людей з боку організованого суспільства, а з іншого – проявами радикалізації свідомості через хронічну незадоволеність своїм станом (заклики розстріляти представників місцевої влади, мерів – один з найрозповсюджених мотивів під час інтерв’ю). В проекціях невдоволеності на різні групи «чужих» присутні національні аспекти та расистські висловлювання.
Одне з питань дослідження, в якому учасників просили уточнити свій робочий функціонал, у сукупності з іншими коментарями під час інтерв’ю, дозволяють говорити про проблеми і з самою організацією робочого дня. Ми пропонували працюючим учасникам дослідження розписати свій функціонал на роботі, а також визначити вартість години їх робочого часу. Таблиця заповнювалася при включеному диктофоні, що дозволило працювати не лише із заповненими таблицями, а й з коментарями опитаних під час заповнення анкети. Результатом роботи з цим питанням стало спостереження, що більшість працюючих інформантів не можуть перелічити свій функціонал на роботі, часто не мають чітких робочих завдань чи плану роботи, приходять на роботу і починають працювати в реактивному стилі – реагують на поточні робочі питання та проблеми від заміни лампочки до складання бухгалтерського звіту. Можемо говорити про неефективну організацію праці на робочих місцях, виконання працівниками невластивих їм функцій. Подібна організація роботи у поєднанні із фіксованим робочим днем та при відсутності видимого серйозного результату чи перспективи, породжує відчуття неприємної втоми і невдоволення. Останнє підсилюється незадоволеністю від оплати праці. Попри те, що практично ніхто з опитаних не зміг чітко пояснити, виконання яких функцій оплачується, годинна оплата, на думку опитаних, має бути в середньому в 2,7 разів більшою, ніж є наразі.
В першій хвилі нашого дослідження ми говорили про міграцію як чинник, що провокує людину до роздумів над власними стратегіями заробітку. Потрапляючи в Польщу чи інші країни Європи, опитані усвідомлюють, що в Україні працюють набагато гірше, не бачать сенсу напружуватися, бо скрізь є «подушка безпеки» – родичі, знайомі, кредити, соціальні служби, благодійність, неофіційний заробіток час від часу тощо. Відповідно, навіть отриманий досвід трудової міграції не забезпечує «завезення» напрацьованих закордоном ефективних моделей організації власної праці в Україну, яка сприймається радше як місце відпочинку, а не самореалізації. Друга хвиля дає трохи інший образ міграції. Здебільшого до міграції вдаються ті, хто мав попередній досвід успішного працевлаштування та довготривалі візи, що давали доступ до роботи закордоном. Доступ нових учасників до останньої значно ускладнився через COVID-19, низку обмежень у пересуванні між країнами. Відповідно на перше місце виходить мотив міграції як трагедії – через розрив родини, неможливість знайти себе у власній країні. І все це у сукупності є не стільки переосмисленням міграційного досвіду, як набором суджень, які заперечують використання міграції як ще одного способу зміни матеріального стану.
Наступною значною проблемою, що проступає за оповідями учасників дослідження, є повна втрата освітою своєї цінності для працевлаштування. Як і в першій хвилі, так і в другій – значна частина учасників дослідження має диплом про вищу освіту. В контексті цього можемо говорити і про неадекватність наявних дипломів та освіти умовам повсякденного життя, так і про якість самої освіти. Відтак освіта не сприймається як можливість покращення свого стану.
У визначенні причин бідності та окресленні стратегій пом’якшення бідності домінує індивідуалістичний підхід. Пересічна людина сприймає себе окремо від держави чи спільноти, будує персональні стратегії виживання, не співвіднесені з іншими людьми чи інституціями. В такому сценарії успіх та неуспіх напряму залежать від якостей окремої людини. Це, в свою чергу, породжує оцінки – «бідний – поганий (алкоголік, нездара», «багатий – з головою».
Свідомість пересічних людей характеризується поєднанням непоєднуваного. З одного боку, декларується, що людині нема на кого розраховувати і вона повинна сама рятувати себе, з іншого – високими є очікування від держави та її ключових представників у наданні роботи, допомоги, підтримки тощо. Люди утруднюються назвати групи в суспільстві, які дійсно потребують державної допомоги, але при цьому є постійними одержувачами цієї допомоги та наголошують на своїй залежності від цих виплат. Стверджують, що людина завжди може, якщо хоче, дати собі раду та заробити, однак при цьому наголошують на своїй тривалій неуспішності та неможливості знайти добру роботу та побудувати власний добробут.
Одним з найбільш яскраво виражених страхів по групі учасників дослідження є страх несподіваної серйозної хвороби. Образ заможності формується з можливості не економити на усьому, не замислюватися над витратами, а також з можливості придбати медичні послуги у необхідному обсязі. Додатковими характеристиками заможності є здатність людини заплатити за щорічну відпустку за межами постійного місця проживання, в кращому випадку – за кордоном. На першому етапі дослідження страх, пов’язаний з браком медичних послуг не був настільки вираженим, як на другому етапі. Вочевидь, пандемія загострила проблему доступності медичного обслуговування та актуалізувала подібні страхи.
Наявність підтримки від лікарів, безкоштовних ліків не в повній мірі знімає подібні страхи, особливо по групі старших учасників дослідження. Проблематичним в даному випадку є відсутність добре налагоджених «ланцюгів» соціальної допомоги та відповідних сервісів. Хвора та стара людина для отримання безкоштовних послуг повинна звернутися до лікарні, але часто не має для цього сил.
Бідність старших визначає бідність молодших поколінь. Відсутність відповідних сервісів догляду, а також брак пенсійних коштів на оплату подібних послуг, створює залежність молодшого покоління від старших родичів та рідних, що тривалий час хворіють. Там, де людина могла б підтримувати теплі родинні стосунки з старшими і мати час працювати, вона змушена бути прив’язаною до хворих, дратуватися через хронічну втому та не мати можливості заробити грошей, щоб хоч якось виправити ситуацію.
Уявлення про соціальну структуру українського суспільства, продемонстроване респондентами, є по суті проявом «соціальної сліпоти». Респонденти бачать лише свою групу, часто звужену до власного близького оточення. Всі інші групи, виходячи з описів учасників дослідження, є по-суті вдосконаленими проекціями бідності. Опитані схильні перебільшувати вагу багатої верстви населення (їй відводиться від 10 до 20% в загальній ієрархії суспільства). Сама соціальна ієрархія ґрунтується на критерії доступності тих чи інших товарів та благ, які можна придбати за гроші.
Інформанти утруднюються і з самооцінками щодо власного статусу у суспільній ієрархії. Одна й та сама людина протягом розмови (однак в різних контекстах) може подавати себе і «бідною», і «середньою» («такою як усі», «мені на все вистачає», «мені багато не треба»). Присутня в самооцінках і негативна ідентичність – коли людина позиціонує себе не як частину якоїсь верстви, а описує себе через заперечення своєї бідності. В цілому це свідчить про масовий характер бідності, в якому люди відчувають свою приналежність до більшості і відтак говорять про себе в категоріях «середньості» (середньостатистичний мешканець, «такий, як усі»).
Найменш «прописаною» та зрозумілою для інформантів є «середня верства» населення. До характеристик останньої застосовується різна термінологія («середній клас», «середня верства», «середній бізнес» тощо), а її частка в суспільній ієрархії вираховується за залишковим принципом, після з’ясування ваги «бідних» та «багатих». Відтак, можемо говорити, що більшість представників бідної верстви живе в дуальних координатах суспільства («багаті» – «бідні»). Сприйняття суспільства в дихотомії «олігархи» та «бідні» (при цьому «олігархи» в уяві людей – то часто місцевий політикум), вирощує бажання соціальної помсти та підтримку радикальних дій.
Учасники дослідження у більшості своїх висловлювань демонструють, що не уявляють процесів в державі, не знають, що від чого залежить, хто приймає рішення, з чого складаються бюджети тощо. При цьому усі негаразди персоніфікуються – відповідальність покладається не на державу, систему, а на Президента, Мера, «Хазяїна». Власна позиція пасивна («ми нічого не можемо»), з різноманітними самообмежувальними практиками, а очікування від лідера – переворот життя на 180 градусів. Високий градус очікувань від влади поєднується з аморфністю запитів від суспільства. Соціальне замовлення владі фактично відсутнє («сподіваюся, буде краще», «хочу, щоб все перевернулося»). Відповідно, запит до влади є ірраціональним за своєю сутністю (радше імпульсним, в залежності від життєвої ситуації та інформаційного поля), а відтак і оцінка дій влади має такий самий ірраціональний характер та є нечутливою до раціональних аргументів. Останнє відкриває значний простір для маніпуляції масовою свідомістю.
Виконавці проекту:
Семиволос Ігор – керівник проекту, виконавчий директор Центру близькосхідних досліджень.
Данилов Сергій – заступник директора Центру близькосхідних досліджень, координатор проектів Української миротворчої школи (УМШ) в Херсонській області.
Звонок Дмитро – соціальний психолог, Центр близькосхідних досліджень.
Северин Олександр – правовий радник, Центр близькосхідних досліджень.
Міхеєва Оксана – доктор історичних наук, професор, кафедра соціології Українського католицького університету.
Центр близькосхідних досліджень
При фінансовій підтримці Міжнародного фонду “Відродження”
Контакти: Семиволос Ігор [email protected]
[1] Подібні підрахунки стали можливими завдяки порівнянню даних по різних питаннях анкети. По-перше, у учасників дослідження питали їх сукупний середньомісячний дохід. По-друге, уточнювався склад родини, що дозволяло порахувати, яка частина загальнородиннного доходу в середньому припадає на одного члена домогосподарства. І в третьому кроці нам вдалося порівняти приблизні усереднені суми доходу на одну людину в родині із суб’єктивними оцінками добробуту.
[2] Учасникам дослідження пропонувалося надати відповідь по кожному виду надходжень та вказати додаткові у рубриці «інше».
