Кажуть, ми тепер живемо по-новому? Кажуть, так, як колись вже не буде ніколи? Кажуть Майдан змінив країну? На жаль, це тільки кажуть. Останній тиждень мав можливість переконатися в цьому особисто. Але, про все по порядку.
14 вересня 2014 року, партія «Народний Фронт» запропонувала мені, як безпартійному громадському діячеві, балотуватися до Верховної Ради за її списком. Зваживши всі «за» і «проти», я подякував за довіру і погодився. Якщо хочеш змінити країну, потрібно йти у владу. Та й команда цікава та перспективна, багато друзів та знайомих по політичній чи громадській діяльності, авторитетних людей, котрі зарекомендували себе з найкращої сторони. Важливим був також і інший аспект: вперше в історії українська політична партія включила до списку представника мігрантського середовища, котре нараховує багатомільйонну громаду громадян України за кордоном, забуту нашою владою зі своїми потребами та проблемами. З іншого боку, останні роки більше буваю в Україні ніж за кордоном, сім’я живе в Україні, скромна власність знаходиться в Україні, тому не повинно було бути ніяких проблем і з цього огляду.
18 вересня мої документи були подані до ЦВК. А вже 23 вересня – грім серед ясного неба: ЦВК приймає постанову № 1084 «Про відмову в реєстрації кандидата у народні депутати Городецького О.Є.». Основна причина відмови: згідно листа Держприкордонслужби, в 2011 році Городецький перебував на території України менше 183 днів.
Трактування поняття «проживання на території України» напевно одне з найбільш мінливих та неоднозначних в українській юридичній практиці. В Україні нема прецедентного права, але є за те право «вибраних». Для прикладу можна взяти ухвалу ВАСУ від 21. 08. 2012 року № А/9991/35/12 у справі реєстрації в кандидати в депутати футболіста Андрія Шевченка та справу про відмову у реєстрації Миколи Мельниченка, яка була оскаржена в Європейському суді з прав людини (рішення від 19 жовтня 2004 року, заява № 17707/02).
З огляду на те, що у мене були незаперечні докази мого проживання в Україні протягом останніх 5 років: відрядження з вересня 2010 року по серпень 2011 року, місце знаходження в Україні центру життєвих інтересів (проживання сім’ї та наявність нерухомості) та враховуючи попередні рішення українських судів, партія «Народний Фронт» прийняла рішення про оскарження постанови ЦВК в судових інстанціях.
29 вересня Київський Апеляційний Адміністративний Суд у складі колегії суддів Борисюк Л.П., Кобаля М.І., Собківа Я. М. розглянув у відкритому засіданні наш адміністративний позов, де не взяв до уваги юридичної аргументації позивача, критично оцінив надані докази і, повторивши аргументи ЦВК, відмовив у задоволенні позову. Що ж, очевидно незадоволені таким «довільним» вердиктом, вирішуємо разом з юристами «Народного Фронту» робити касацію в останню судову інстанцію – ВАС України. Виходячи з приміщення суду дізнаємося, що громадські активісти та кандидати в народні депутати С. Лещенко, М. Наєм та Заліщук С. подали адмінпозов про визнання протиправною та скасування постанови ЦВК № 1093 в частині реєстрації кандидатом в народні депутати Хорошковського В.І.
Виявляється, що в то самий день, коли ЦВК керуючись нормами «чинного законодавства» відмовила мені в реєстрації з огляду на лист ДПСУ про моє перебування на території України в 2011 році менше 183 днів, ця ж сама ЦВК керуючись тими самими нормами «чинного законодавства» зареєструвала кандидатом в депутати члена команди «реформаторів» Януковича, олігарха Хорошковського!!! Питання очевидні. Лист ДПСУ щодо перетину кордону громадянином Хорошковським в 2012-2014 роках не надавався в ЦВК? Чи прикордонники просто не фіксували переміщень колишнього головного митника та СБУшника? Якщо фіксували і надали відповідну інформацію, то ЦВК була зобов’язана прийняти однакові рішення у цих двох справах. Але ж ні, бо перед законом у нас всі рівні, але дехто рівніший! В новій Україні продовжує діяти принцип древнього Риму: друзям – все, ворогам – закон.
Моя згода балотуватися до Верховної Ради не продиктована бажанням стати депутатом, а можливістю використати цю посаду з метою реформування МОЄЇ країни. Одним з важливих етапів такого реформування є очищення парламенту від олігархів та одіозних осіб. Якщо ціною цього очищення має стати моя неучасть у виборах, я прийму це рішення з почуттям виконаного обов’язку і продовжуватиму займатися громадською роботою. Але дії ЦВК в двох згаданих випадках та суду першої інстанції в моїй справі дають підстави вважати, що «олігархічне право» в Україні ніхто не відмінив і рішення продовжують прийматися в залежності від прізвищ та перебування в «системі». І це допустити неможливо! Лакмусовим папірцем в цьому питанні стануть майбутні рішення ВАСУ в цих двох справах. Що ж, чекати довелося зовсім мало.
Очікуючи вчора на рішення суду я став свідком акції, яку проводило ВО «Свобода» за скасування незаконної реєстрації в кандидати в депутати відомого «покращувальника» Пилипишина. Активісти привезли під приміщення суду сміттєвий бак «для люстрації». Думка, котра звучала у багатьох виступах про те, що там де не діє сила права починає діяти право сили є дуже актуальною в теперішній Україні. Дуже б хотілося, щоб Україна все ж таки стала правовою державою.
P.S. При нагоді, хочу подякувати керівництву партії «Народний Фронт» за рішення відстоювати в судах мою кандидатуру, а також чудовій команді юристів, що забезпечують правову підтримку.
P.S. Вже коли стаття була написана, стало відомо, що Київський Апеляційний адміністративний суд визнав законною реєстрацію кандидатом в народні депутати Валерія Хорошковського попри те, що він був відсутній в Україні з 28 грудня 2012 року по 21 вересня 2014 року.
Олесь Городецький, громадський активіст
