Польща як виклик і стимул,
або Чи можна ідеологічний конфлікт перетворити на ідейне зростання?
Нинішня актуалізація проблеми польсько-українського конфлікту періоду 2-ї Світової війни має ширший контекст мотивацій і витлумачення. Тому останній факт – рішення польського сенату про потребу встановлення «дня памяті жертв Волинської різанини» – треба осмислювати в різних діапазонах польсько-українських стосунків і в аспекті його діахронії, тобто історичних «підводів» до нього.
Безумовно, можна недружню акцію офіційних польських кіл пояснити або «впливали Москви», або діями немудрих радикальних польських політиканів-популістів, і в обидвох цих версіях є велика доля правди. Можна використати цей факт для роздмухування антипольських настроїв в українському суспільстві, які є латентно сталими, бо мають глибоку історичну мотивацію (майже 500-літню!). Однак обидва ці напрямки думання не ведуть до розв’язання великої проблеми, принаймні до проникливішого і продуктивнішого осмислення її. У першому випадку, ми отримуємо навіювання до того, щоб відмахнутися рукою від проблеми, мовляв, «це дії певних агентів, які кардинально не змінюють ситуацію в польському суспільстві». У другому ми штовхаємо наше суспільство до сліпої ненависті до поляків загалом, стимулюємо його витягати із глибин пам’яті якомога більше образ на поляків і польську державну політику, які століттями були зверхніми, жорстокими і несправедливими стосовно українців. Зрозуміло, що така наша поведінка, з одного боку, не зупинить деструктивних тенденцій в польському суспільстві, бо ми не «вилікувати» його задавнені «хвороби» ворожості щодо українців, а з другого , не дасть можливості вибудовувати мости для діалогу – порозуміння, які нам зараз конче потрібні.
Тому більше вартує проаналізувати позиції, на яких ми і поляки стоїмо в історичному конфлікті, визначити принципи, на яких ми спільно могли б розвивати наші взаємостосунки з позитивними перспективами.
Принцип перший – ментальний. У стосунках з поляками як нацією і з Польщею як державою треба пам’ятати, що вони несуть в собі великий заряд імперства і шовінізму. Поляки належать до імперських народів середнього типу, тобто таких, які на певному історичному етапі втратили імперію, позбулися практики домінування над іншими, але психологічно почувають себе «великими народом», «з особливою місією», боляче реагують на якісь факти колишнього чи нинішнього приниження їхньої національної гідності. До такого типу народів у Європі ще належать іспанці, частково португальці, угорці, серби, турки, частково болгари і греки. Усі вони мали колись свої імперії, в рамках яких пригнічували інші народи і плекали свою зверхність. Ще подібними до них були голландці, шведи і данці, але вони «вилікувалися» від свого імперіалізму після великих поразок і в спосіб широкого засвоєння ліберальних норм і принципів.Тож вирішальним фактором зміни їхньої ментальності став факт «удару в зуби», який отримали ці імперці від своїх історичних суперників: іспанці – від Америки у 1898 р., португальці – від іспанців у 16 ст. від іспанців, угорці – від цілої коаліції народів під час 1-ї Світової війни, серби – від хорватів у 1991-1995 рр., турки – від сербів, болгарів і греків у 19 ст. і т. ін..
Англійці, французи, росіяни й американці як продовження європейської цивілізації – це імперські народи високого типу, для яких властиві високий рівень зовнішньої експансивності, неухильний потяг до домінування, прихована за ліберальною риторикою (у росіян – нічим не прихована) зневага до інших народів, тобто цивілізований шовінізм, велика агресивність їхніх культурних практик, велика здібність до асиміляторства щодо чужинців. Колись до таких народів належали і німці, але після «кастрації» тотальним лібералізмом в період після 1945 року цей народ став народом-калікою. Народи-імперці високого типу не зазнавали розгромних ударів, на відміну від імперців середнього типу, тому вони поводяться в міжнародній політиці як великі маніпулятори: тиснуть на слабших, відкрито підтримують потрібні собі сили й тенденції, хоч ті є несправедливими на місцевому рівні, створюють різні тимчасові союзи для сприяння своїм інтересам, поводяться цинічно щодо малих народів, наприклад, проголошення цілком демократично незалежності Чеченії у 1992 р. вони просто «не помітили». Імперці середнього типу не мають сили для такої поведінки (хоч таємно, зрозуміло, хотіли б так себе поводити),і тому вони намагаються компенсувати свої великодержавницькі комплекси різними імітаціями стратегій повноцінного імперіалізму: роблять гучні заяви врозріз з політикою великих (але обережно), максимально працюють для експансії своєї культури, щоб показати світові, що вони «наступають», час від часу звинувачують своїх менших сусідів, особливо тих, над якими колись панували, за будь-що – тут головне принизити когось і відчути себе «вищим»: угорці нападають на словаків, румунів і хорватів, серби – на хорватів, босняків і македонців, турки – на греків, вірменів і болгарів і т.ін., а поляки, закономірно, на литвинів, білорусів і українців; іспанці не мають на кого нападати, бо поряд – океан і велика Франція, тому хвалять імперську політику Росії, щоб і собі здаватися «більшими» (зараз вони найбільше вимагають від ЄС зняття санкцій проти Росії!). Головне, що народи-імперці в принципі не налаштовані на рівноправний діалог з «меншими», хоча легше розмовляють із собі подібними.
Отже, у стосунках з поляками ми маємо враховувати їхній ментальний комплекс «регіонального гегемона», який потребує імітувати свою зверхність і провідництво (хоч насправді вже не має сили на це). Відповідно, до будь-яких польських гострих заяв треба ставитися з певною поблажливістю, треба дивитися поза них, у простір реального стану польських еліт, польської самосвідомості, реальних тенденцій польської культури, господарки, мас-медій і т.ін. Поляки тиснуть на Україну, принаймні мають спокусу, що можуть щось «викрутити» для себе, бо добре усвідомлюють, що Україна зараз слабка – зі своєю реальною національною розділеністю на проукраїнську і проросійську частини суспільства, із тотально скорумпованою владою, з бандитським олігархатом і т. ін. Тому вони виривають один епізод із столітнього українсько-польського протистояння в Західній Україні і представляють його як «геноцид» чи «етнічну чистку», при цьому ухиляючись від очевидних фактів знищення незалежної і демократичної української державності у 1920 р. (ЗУНР), від жорстокої політики польського уряду протягом 1920-1930-х рр. у вигляді різних «пацифікацій» і «санацій», по-суті державного терору проти українців, цинічного асиміляторства їх, на що, власне, й були відповіддю бойові дії ОУН-УПА у 1942-1943 рр. Це фальшиво, однаково, що сьогодні хтось би мав засуджувати сербів і болгарів за те, що вони, визволяючи свої батьківщини від турків, знищували їхні поселення, засуджувати ірландців за жорстокі дії щодо англійців, самих поляків за етнічні чистки проти німців у Силезії, Познанщині, Померанії і т. ін. Якби Україна була сьогодні національно згуртованою, державно мобілізованою, політично сильною, то ніяких питань щодо Волині у поляків би не було.
Натомість в Україні зявилася ультраліберальна течія культурників, публіцистів, науковців, громадських діячів (вибірково назвемо тут імена А.Бондаря,Т.Возняка, Г.Грабовича, Я.Грицака, С.Жадана, М.Мариновича, А.Павлишина,А.Портнова, М.Рябчука та ін., переважно авторів часописів «Критика», «Україна модерна», «Ї»), які активно підхопили польську розмову про «злочини УПА-ОУН», «волинську різанину», «потребу українського каяття за злочини» і виступали в ролі таких собі «дуже моральних» і «чесних» авторитетів, які вчать українців, як жити «етично і правильно». Ось найновіший приклад мислення їхньої учениці, львів’янки Ірини Старовойт у публічній лекції влітку 2016р. для харків’ян під назвою «Кричуща мовчанка»: « Ще у 2000-х роках польські історики підняли з надр архівів СБУ секретні директиви Клима Савура (Д. Клячківського) про винищення «польського елементу» Волині під час відступу німецьких військ. Отаман Тарас Бульба-Боровець, що мав тоді під орудою 450 бійців, свідчив у спогадах, виданих у Вінніпегу в 1981, що в червні 1943 року отримав від Савура наказ винищити усіх поляків Ковельського повіту. Бульба та інші отамани не прийняли наказ і саботували його до серпня. Провідник Савур пригрозив їм усім військовим трибуналом: з 25 по 30 серпня масакра в Ковелі сталася.
Саме зараз розгортається новий виток дискусії про злочини радикального крила ОУН-УПА, зокрема, УПА-Північ під проводом Дмитра Клячківського, про трагедію на Волині і причетність до катастрофи європейського єврейства в 1941-43 роках. Через вибуховий потенціал ми витісняємо цю історію. Мовляв, Україна й так поділена, то нащо далі тероризувати її пам’яттю про страшне й непоправне. От уже котрий рік ми як суспільство спадкоємців такої історії уникаємо повноти мислення і роботи горя про Волинську трагедію. Але невизнані й нерозкриті злочини тяжать, вони перейшли вже в четверте покоління» (сайт «Коридор» від 18 липня 2016р.). Це зразок мислення, яке вийшло з логіки націософії, а перейнялося абстракціями космополітичного гуманізму, який зусилля нації-жертви прирівнює до зусиль нації-ката, нівелює логіку національного визволення, фактично стає теоретичним знаряддям для панівних націй і далі домінувати у світі, приховано підігрує великому і середньому імперіалізмом, як ми їх описали.
Принцип другий – геополітичний. Коли в Україні певні середовища прагнуть роздмухати конфліктність щодо Польщі, то їм треба задати собі одне запитання: хто є найближчими нашими геополітичними сусідами і на кого має спиратися Україна у своєму геополітичному розвитку? За законами геополітики, кожна держава, щоб успішно розвиватися, має знайти тверді опори (союзників) у своєму геополітичному органічному макрорегіоні, у своїй геополітичній зоні. Україна належить до зони Цнентрально-Східної Європи, а в цій зоні ключовими державами, які можуть зміцнити весь макрорегіон і стимулювати його до перспективного розвитку, є Польща, Румунія, Туреччина і, власне, Україна. Решта держав між Балтикою і Балканами, між Альпами і Чорним морем є занадто малими і незначними за територією, населенням, природничо-господарськими ресурсами, географічним розташуванням. Тому щасливе і стабільне майбутнє Середньо-Східної Європи нині залежить від якості українсько-польського геополітичного діалогу, як і від українсько-румунського і українсько-турецького діалогів. І до цього діалогу українські еліти – політичні, культурні, економічні – повинні йти наполегливо, долаючи будь-які перешкоди. Альтернативи цьому немає, оскільки зона Середньо-Східної Європи є першим і найважливішим простором для розвитку імперіалізму Росії ось уже понад 400 років! (Від періоду Лівонської війни царя Івана ІV Грозного). А це означає, що всі країни Середньо-Східної Європи, і великі, і малі, не будуть мати спокою через агресивний фактор Москви, якщо не здобудуться на міцний союз і на правильну співдію із Західною Європою проти цього євразійського за своєю суттю імперіалізму.
Третій принцип – культурно-ідеологічний. Кожна нація успішно історично розвивається, залежно від якості та різноманітності ідей і культурних струменів, які вона або виробляє сама шляхом напруження духовних інтенцій , або творчо запозичує в інших, передовіших народів. Наведу лише найяскравіші, найвипукліші приклади. Франція від кінця 15 ст. особливо активно переймала ренесансні ідеї і мистецькі стилі від Італії і це дало їй основи наприкінці 16 ст. стати лідером європейської культури і цивілізації протягом 17-18 ст. Польща так само у 16 ст. засвоїла найбільше ренесансних впливів серед країн Середньо-Східної Європи, задомінувала культурно в цьому макрорегіоні і на цій підставі легко асимілювала багатотисячні еліти литвинів, білорусів та українців протягом 17 ст. Німеччина після тотальної катастрофи для неї у Тридцятилітній війні 1618–1648 рр. зуміла піднятися з колін через особливе захоплення культурною класицизму, що йшла від Франції, і європейським раціоналізмом, протягом 18 ст. вона розрослася якісними університетами і вже в епоху Романтизму (кін. 18 ст.) стала інтелектуально-культурним лідером Європи. Сполучені штати Америки протягом 19 ст. розбудували систему найбагатших університетів, на початку 20 ст. перекупили тисячі кращих науковців із Європи і в середині століття стали світовим лідером прогресу.
Для кожної держави важливо забезпечити гармонійні стосунки із своїми сусідами, принаймні головними з них. Це гарантує швидше і ширше перетікання нових ідей і культурних віянь, які стимулюють її інтелектуальне життя, динамізують ментальність. У цьому полягає феномен історичного успіху Західної Європи: західноєвропейці могли проводити десятки війн між собою, але при цьому зберігати національну взаємоповагу, вільно обмінюватися ідеями. Це обумовило сильну ментально-культурну, соціальну і політичну спаяність Західної Європи, на відміну від Середньо-Східної Європи, народи якої відчувають ще велику настороженість, відмежованість один від одного. У цьому сенсі Захід є великою цивілізаційною антитезою до Азії, народи якої тисячоліттями жили замкнуто між собою, як за муром (Китайська стіна тує є символом!) Це й зумовило велику стагнацію Азії, її поразку в історії, бо її нації себе взаємно не динамізувати.
Отже, Україна, щоб успішно розвиватися, мусить налагодити добрі і відкриті стосунки із провідними країнами свого макрорегінону, насамперед із Польщею, зрозуміло, яка найбільше вклинена в українську проблематику, близька нам ментально, є вагомим чинником культурним. Саме від українсько-польського порозуміння залежить перспектива цілісності Балто-Чорноморського простору, оскільки саме ці дві держави можуть «тягнути» за собою інші сусідні країни, Польща – балтійські і середньоєвропейські, Україна – закавказькі і частково балканські. І тут запитаємо українську нинішню і колишню владу, українські політичні еліти: чи належно вони попрацювали над проблемою розгортання широкого українсько-польського діалогу? Очевидно, що ні. Так, були певні кроки, певні результати, але частіше це були інтенції з польського боку, від еліт, вихованих на ідеях Є.Ґедройца і журналу «Культура» з його новою (від 1950 р.) аксіомою для Польщі: її незалежність можлива за умови відновлення державності Литви, Білорусі й України. Саме польські еліти подбали про міжнародну дипломатію своєї держави на підтримку притягання України до Європи, при регулярні зустрічі на політологічних і культурологічних майданчиках польських і українських інтелектуалів, про широкий переклад книжок з України і про Україну. Натомість з українського боку ініціативи здебільшого йшли від громадських організацій, письменників, окремих науковців і публіцистів. Ніякої системної роботи не було і нема.
І це закономірно, адже українські еліти є малоросійські і клептократичні за духом здебільшого, вони не мають ані державницького мислення, ані національної гідності. Коли окинемо оком поле можливого культурного діалогу, то побачимо на ньому лише окремі пагінці: якісь дві перекладені книжки польських істориків (від «Видавничий Дім Києво-Могилянська Академія»), якісь зусилля приватного львівського видавництва «Урбіно», яке спеціалізується на польській літературі, якісь зусилля окремих університетських полоністичних кафедр, якісь ініціативи телеканалу «Еспресо» і т.ін. Ніякої державної роботи і стратегії не було і нема.
Відповідно, часто Україна для Польщі виступає як Великий Невідомий, тобто уявлення і розуміння поляків про українську націю і українську справу мінімальні. Звідси й походять численні упередження й задавнені стереотипи поляків. На цих стереотипах і спекулюють різні польські екстремісти, підкуплені Москвою аферисти і звичайні шовіністи, які об’єктивно збереглися у польському суспільстві через його імперське минуле, як ми вже пояснили.
Для прикладу, Україна вже давно мала б подбати про створення у Львові, у місті, де колись процвітала польська культура і де відбувалися найзавзятіші українсько-польські протистояння, державою фінансованого Інституту Польщі, який би розгорнув широку працю з вивчення польської історії і культури і, зворотньо, з популяризації української історії і культури. Бо скільки ми можемо назвати книжок, наприклад, про визначних польських політиків і мислителів минулого і теперішнього дня, виданих по-українськи. Я не знаю такої жодної. Такий Інститут Польщі мав би подбати про видання польською мовою головних історичних документів і культурних пам’яток з періоду Київської Русі, щоб дати зрозуміти руйнівне значення наступу Польщі на Русь у 14 ст.; мав би видати головні документи й ідейні маніфести з історії українського національного відродження 19 ст., щоб поляки й далі не думали, що українців «винайшов» австрійський державний міністр граф Штадіон у 1848 р.; видати документи про Українську Революцію і державність 1917–1920 рр., їхню ідеологію і проблематику; і видати такі болючі для поляків документи з періоду діяльності ОУН і УПА 1920–1950 рр. Якби ми у цій справі на сьогодні щось зробили хоч на 10–15%, то могли б і дорікати полякам за те, що вони так вперто не розуміють української проблематики.А так ми можемо лише обурюватися в повітря, замість апелювати до аргументів.
Отже, нинішній конфлікт із окремими польськими офіційними колами мав би стати для України викликом, але продуктивним, таким, що стимулював би наші еліти нарешті ефективно запрацювати для розгортання повноцінного міждержавного діалогу. Для цього ми маємо врахувати об’єктивний, хоч і прихований за ґречністю, польський шовінізм як постімперського народу, врахувати потребу і перспективу геополітичної співпраці України із Польщею, наставити ідеологічний та культурний розвиток нашого суспільства на виховання себе як нації середньоєвропейської, відкритої до специфік і сучасних пошуків наших найближчих сусідів – поляків,чехів, хорватів, угорців, румунів, болгарів та ін., замість сліпого наслідування далеких західноєвропейських зразків, які приходять до нас переважно в сурогатах маскультури. Тільки така модель розвитку може кардинально змінити українську націю в ментальному, громадянському, політичному планах. Тільки така модель може забезпечити надходження у країну органічних для нас ідей і культурних віянь, а це, своєю чергою, поведе до перебудови цілого геополітичного комплексу Середньо-Східної Європи. І в цьому перспективному процесі Польща стоїть і стоятиме як центральний і вирішальний фактор, як доленосна для нас країна з великим, людським, господарським, геополітичним, потенціалом.
Олег Баган
Науково-ідеологічний центр ім.Д.Донцова
