Святочні церковні рефлексії
Ось такі думки з нагоди Різдва Христового, як християнина більш менш задовільного стану, такий який відносно регулярно відвідує відправи в одній чи другій з християнських церков, користується святими тайнами, хоча до мінімуму вказаного церквами, додержується всіх Божих заповідей у відносному режимі, часто тримає піст і жертвує на різні церковні цілі.
Ціле своє життя, тобто до 1991 року, я строго додержувавсь і навіть активно обороняв позицію конечності держатися нашого церковного Старого юліанського календаря, хоча з огляду на географічне положення у даний час відзначав і ці, і ті свята, з мотиву , головно, що більшість наших земляків знаходились у стані поневоленому , де були не спроможними вирішувати власну долю, а тому важливим було для духовного єднання та солідарності всім українським християнам у світі разом святкувати релігійні свята, зокрема Різдво і Воскресіння Христове.
Пройшло двадцять п’ять років. Українці-християни: православні, католики, протестанти різних сект та євангельських об’єднань, сьогодні з доброю волею знаходять способи і нагоди для спільного релігійного святкування і відзначень. До речі, до багатьох імпрез спільного відзначення включено також українців не християн, між ними євреїв, мусульман, тощо.
Одначе, поза християнством процес спільного заходу є доволі більше складним, хоча всі монотеїстичні віросповідання визнають мабуть того самого Бога. Тому обмежуюся до християнських рефлексій. Тим більше, що між українцями християнського віросповідання різниця в більшості, щодо церковної ієрархії та зверхності, хоч є з протестантами також деякі догматичні різниці. Я відважуся сказати, що між українцями католиками і православними фактично немає догматичних різниць.
Сьогодні українці християни знов поділені. На сході США ділить нас ріка Гудсон, а у місті Чикаго, для прикладу, ділять тільки вулиці та неславна історія примусового впровадження владикою у минулому та бунту з сторони другої частини громади. Писав колись у “Лисі Микиті” славний гуморист ЕКО, що в одному бідному селі на релігійному пункті так посварились українці, що тоді коли було трудно побудувати одну церкву вони збудували дві. Але сьогодні мабуть час єднання парафії Св. Юра в Ню Йорку через океан з Собором Св. Юра у Львові, а також з парафією Св. Петра і Павла через ріку Гудсон у Джерсі Ситі, ну і Св. Миколая з Св. Володимира і Ольги через кілька вулиць в Чикаго.
Недавні події навколо відкриття пам’ятника Голодомору у Вашингтоні, крім ясно політичного значення, мали ще також і національно-церковне відмічання єднання нашого народу у пошануванні мільйонів жертв нашого народу. Правда, Патріархи Філарет УПЦКП і Святослав УГКЦ, а також Митрополит Антоній УПЦСША не відправляли Святої Літургії, а тільки посвячували меморіальний камінь, але був час, що взагалі неможливим було Патріарха Філарета і митрополита Антонія звести разом для будь якої релігійної відправи. Не думаю, що це заслуга тільки крайового комітету.
Правда, є на жаль чимало українців православних котрі не входять під патріархат Київський чи навіть Візантійський, а далі коряться перед московським патріархатом. Про цих українців ми не сміємо забути. Релігія і церковна приналежність, зокрема, серед глибоко вірних людей це глибина людської душі, інколи важко її зрозуміти, і тому важко змінити переконання, тим більше коли ці переконання постійно підтверджуються духовними опікунами. Все ж таки статистика вказує, що з кожним роком зростає кількість вірних УПЦКП. Тим більше, що імперська політика і виступи московського Патріарха Кирила повинні би переконати навіть найбільш покірних православних, що Московський Патріархат це дійсно не канонічна, а просто імперська церква. Переконання-це особиста справа кожного вірного християнина. При цьому можемо молитися про ласку Святого Духа, щоби сьогоднішній тренд переходу наших земляків до нашої церкви продовжувався. Треба також старатися про повернення і наших святинь, лавр Печерської і Почаївської, і багато більше.
Наспів час, щоби всі українці християни перейшли на Новий календар, таким способом святкуючи найбільші релігійні свята з християнським Заходом, та у відношенню до Візантії також за новим календарем, щодо Різдва Христового та на відміну від Москви. До речі якнайдальше від Москви це суть також цього міркування. Про це повинні домовитися ієрархи УГКЦ, УПЦКП, УАПЦ, діаспорна УПЦ та більшість чи усі протестантські об’єднання.
Це не догматичні реформи, а просто раціональна зміна корегування календарної помилки, що виходить на користь духовного єднання вірних українських церков, які чи живуть в Україні чи у діаспорі, сьогодні зможуть святкувати разом, а також спільно з християнами цивілізованого Західного світу. Римський імператор Юліус Сесар не має жодного більшого свідомого чи підсвідомого значення для нас, тим більше не має значення і його календар. Правда Папа Григорій не має більшого значення також для українців православних і багатьох католиків, включно з мною, хіба тільки тим, що його календар прийнятий в наслідку реформ і тому більш коректний. Тому всі українці християни як в Україні так і в діаспорі повинні перейти на Новий календар.
При цьому треба признатися, що наспів час для других реформ також, мабуть навіть таких, що хтось може сказати межують з догматичними, але це буде темою святочних рефлексій у наступному році, якщо Господь дозволить дожити.
24 грудня 2015р Аскольд Лозинський, Нью Йорк
