«Бійтеся більшості»
Гете
Леонід Макарович Кравчук є першим і водночас дуже поганим українським президентом. Мабуть не прийдеться багато напружуватися, щоб викласти аргументи, які б доводили даний висновок. Головний ідеолог ЦК КПУ, активний захисник інтересів комуністичної партноменклатури. За час його президентства в Україні почалися потужні руйнівні процеси в економіці держави, нищення заводів і фабрик, особливо в західних областях, гіперінфляція. Саме Кравчук дозволив базування Чорноморського флоту Росії в Севастополі. Він віддав ядерну зброю країни взамін на фейкові гарантії безпеки (Будапештський меморандум). А що вже говорити про пізніші його дії, заяви? Це повний треш.
Віктор Андрійович Ющенко є другим поганим українським президентом. Найбільшим його гріхом є розвіяння міфу про новітнього українського месію. Ющенко розчарував всіх. Процвітання кумівства у кадровій політиці, підтримка постійних чвар в помаранчевій команді, загравання з донецькими, повернення Януковича в політикум із політичного небуття, союз із олігархами. І цей список поганих справ, мабуть, може кожен самостійно продовжити.
Третім поганим українським президентом є, зрозуміло, Петро Олексійович Порошенко. Він також за багатьма критеріями підпадає в розряд поганого українського президента. «Барига», «шоколадний король», бізнес-партнери на ключових посадах, процвітання корупції, «Роттердам плюс», толерування бізнес-інтересів олігархів Ахметова, Фірташа і Гладковського, непокарані вбивці небесної сотні, опора у кадровій політиці в багатьох місцевостях на колишніх регіоналів. Ці та інші реальні та надумані і роздуті ЗМІ, опозицією і російською агентурою помилки та дії Петра Олексійовича привели до формування у соціумі сильної антипатії, майже ненависті до його особи. Ця ненависть до його персони призвели до провального програшу на чергових президентських виборах у 2019 році.
Уважний і критичний читач, читаючи дану публікацію, відразу побачить, суперечність, чисто арифметичну помилку. Адже по рахунку сьогодні в Україні діє вже шостий президент України. На даний можливий закид скажу, що з логікою і лічбою у автора все в порядку. Просто для мене президент України і український президент поняття не зовсім тотожні.
Синдром «ЗЕ»
Президентські вибори в Україні весною 2019 року, які ознаменували себе тотальною налаштованістю суспільства проти Петра Олексійовича Порошенка, як кандидата в президенти України, масштабною опозицією майже всього притомного українського політикуму проти нього, як ще чинного президента України з одного боку, а з іншого абсолютно некритичним упованням на кандидатуру російськомовного і російськоорієнтованого артиста «Студії 95 квартал» Володимира Олександровича Зеленського. Підтримка 73% голосів виборців його кандидатури свідчить про, майже, фанатичну підтримку українським суспільством останнього. Цю, масову віру в нового «месію» Зеленського, яку означили, як «зеботство», «зелеботство» «зефанство», (фани Зеленського) ввійде в історію, мабуть більше, як сам Зеленський.
Це психологічне, соціально-політичне явище треба обов’язково ідентифікувати та виявити його сутнісні елементи. І розглядати його треба обов’язково в парі. А саме одночасно і ненависть більшої частини українського суспільства до чинного президента Порошенка на стадії завершення його каденції, яку часто іменували як «порохофобія», «порохоборство», «антибарижництво» і те некритичне захоплення особою Зеленського, як власника, керівника та головного артиста комічного жанру «Студії 95 квартал».
«Порохофобія» і «зефанство» в історичній ретроспективі України
І «порохофобія» і «зефанство» в психологічному, ментальному плані державно-політичної практики українців не зводиться до виборчих перегонів 2019 року. На жаль це більш стійке психологічне, ментальне явище, що набуло ознак багатовікової етно-політичної традиції, яку відразу нащупали наші північні «брати» і впродовж більш як 360 років ефективно використовують її в своїх імперських інтересах. А зводиться воно до звичайного реагування широких суспільних верств на дії своєї влади. Суть цього реагування – агресивне, масштабне несприйняття широкими верствами суспільства вад, хиб, помилок і проступків своєї національної влади і готовність замінити її будь ким, навіть чужою державною владою. Інакшими словами це тотальне заперечення своєї поганої (і це не іронія) української влади, поганих державних правителів, ширення ненависті до них, та необґрунтована заміна їх випадковими політично недалекоглядними, недосвідченими і просто недалекими людьми, або й навіть відвертим представникам інтересів інших народів і держав. Проявлялася ця «порохофобія» і «зефанство» в різні періоди української історії в різних формах. Від звичайних виборів до різного роду заколотів, повстань і зрад. Але, щоб не бути дуже голослівними ,проілюструємо це на історичному матеріалі.
Вперше активно це суспільне явище в Україні проявилося 1658-1659 роках в організації активного бунту проти гетьмана Івана Виговського. В його діях у внутрішній політиці, спрямованій на збагачення козацької старшини, велика частина соціуму, запорозьке козацтво побачили, виражаючись, сьогоднішньою мовою, ознаки «барижництва». Сприяння збагаченню козацької старшини породило велику ненависть до нього з боку широких верств суспільства. В стислий термін була організована потужна опозиція. Протистояння швидко переросло в заколот і громадянську війну. І, зрозуміло, що така ситуація не сприяла закріпленню молодої держави на тогочасній політичній карті світу. Зовнішні сили відразу зорієнтувалися у ситуації, яка склалася в Україні і намагалися використати її в своїх цілях. Але найбільш ефективно в цьому напрямку діяла Москва. Вона такого сприятливого шансу не упустила. І не допомогли гетьману Виговському утримати булаву, навіть, блискуча перемога над московським військом під Конотопом. Сила тогочасних «зеботів»-«антибарижників» була настільки потужною, що вона швидко змела його гетьманування. Не буду вдаватись до переліку тогочасних «порохоборців», але одного таки назву. В сучасності дуже багато, особливо в соціальних мережах, героїзується постать кошового отамана запорізької січі Івана Сірка. Його, навіть, порівнюють з Олександром Македонським по кількості переможних битв. Але якщо у першого були не просто військові перемоги, а військово-політичні, державницькі, геополітичні, глобалістичні, то у другого вузькі, побудовані на короткозорій патологічній ненависті до кримських татар і турків. І його локальні перемоги у битвах з ними по своїй суті робили не що інше, як торували дорогу царській Росії до завоювання Північного Причорномор’я і Криму. І в цьому відношенні знаковою була акція Івана Сірка 1659 році. Кримські татари виступили союзниками гетьмана у війні з Москвою. Перемога під Конотопом була результатом спільних українсько-татарських військових дій. Далі міг розгорнутися сценарій спільного походу на Москву. Але. Але дії запорозьких козаків на чолі з Іваном Сірком, який чогось не брав участі у вищеназваній війні і в той самий час здійснює військовий, і по своїй суті, розбійницький похід на Крим. В такий спосіб він руйнує так необхідний тоді військовий союз проти Москви. Це можна означити як свідоме діяння на користь ворога і відповідно кваліфікувати як державна зрада, або як корисний ідіотизм, що абсолютно не зменшує вини та наслідків таких дій.
Дуже цікавою думкою, яка закріпилася в українській історичній, популярній та художній літературі є висновок про те, що причиною більш як 350 літнього уярмлення України Москвою був переяславський договір Богдана Хмельницького з Московським царством (царем) 1654 року. Ця думка є не що інше як інфантильне перекладання вини на особу Великого гетьмана. А тим часом договір 1654 року був цільовим, функціональним, розрахованим на вирішення конкретної задачі – отримання військового союзника у війні проти Речі Посполитої. І цим договором він досягнув мети, забезпечив, хай і короткотривалу, але так необхідну тоді, військову підмогу. Її наслідком було декілька стратегічних переможних битв у війні з Польщею в 1654-1655 рр. Загальна практика того і наступних часів свідчить, що між державами договори укладалися, розривалися, оголошувалися війни, знову укладалися мирні договори. І звідки міг знати Богдан Хмельницький, що по його смерті дрібні політично, ідеологічно одноплемінники знищать його дітище (Гетьманщину) і заведуть Москву у своє обійстя. Звідки він міг знати, що вони знищать країну своїми руками через своє «порохоненавиство», «зефанство». «Винувата хата, що впустила Гната». Винний в тому, що так сталося Богдан Хмельницький, Петро І, Катерина ІІ, Ленін, але не винні козацькі діти. Це є не що інше як ідеологія виправдовування політичної немічі, недалекоглядності, дрібноти і недержавності мислення, інфантилізму політичних еліт та широких верств населення. А потім їх нащадки в козацьких думах оспівували про колишню козацьку вольницю та тяжку кріпацьку недолю наступних часів, не підозріваючи, що то є всього на всього карма за гріхи «зефанства» і «порохоненависті» їхніх батьків і дідів.
Такі політично недалекоглядні дії українського народу повторювалися із завзятою періодичністю. Це і особливо яскраво проявилося 1663 року. Вибори нового гетьмана напередодні та і безпосередньо на козацькій раді, яку ознаменували, як чорну. Ширення пліток, злоби і ненависті до основного претендента на гетьманську булаву Якима Сомка, як кандидатури найбільш підготовленої, найбільш політично досвідченої призвела до вибору промосковської креатури, тодішнього аналога Зеленського Івана Брюховецького. Це був не просто найбільш помилковий, але й найбільш трагічний для долі Батьківщини вибір. Цей вибір, по своїй суті призвів до подальшої національної катастрофи на століття. І не дивно, що в 2019 року нова влада в Україні тихо зігнорувала і не провела широкого відзначення 200 річчя з дня народження українського громадсько-політичного діяча, перекладача, письменника, автора першого історичного роману Пантелеймона Куліша. Згаданий вище його літературний історичний твір «Чорна рада» є відображенням українського «зефанства» і «антибарижництва» в подіях 1663 року. То й не дивно, що нова «зелена» влада не захотіла подивитися в дзеркало на себе через змальовані в романі Пантелеймоном Кулішем художні образи та й ще показати його всьому суспільству, щоб просвітити його.
«Порохоборство» і «зефанство» особливо переслідувало українське суспільство в другій половині 17-початку 18 століття. Навіть Іван Мазепа піддавався його нападам. Але прямих їх ударів він зумів уникнути завдяки гнучкій внутрішній політиці, а також підтримці російського царя Петра І, до якого зумів увійти у велику довіру, зрозуміло, що до 1708 року.
В ХХ столітті, в період національної революції 1917-1921 років також відстежуємо подібні тенденції. Особливо гостро вони себе проявили в період гетьманату Павла Скоропадського. «Антибарижницькі» настрої селянських і робітничих верств суспільства досягнули масштабного характеру. Консервативна внутрішня політика Скоропадського орієнтована на збереження поміщицького землеволодіння та власності великого капіталу на тлі більшовицького гасла «землю селянам, фабрики і заводи робітникам» викликали загальне невдоволення, що й призвело до швидкого повалення його влади при зміні геополітичної ситуації в світі після поразки Четвертним союзом Першої світової війни.
В розгляді даної проблеми також варто проілюструвати письмові джерела наших сусідів, в яких описуються українські етноментальні вади. Особливо цінним документом, який засвідчує як наші вороги свідомо використовували для своїх завойовницьких цілей українське «антибарижництво», «зелеботство» є «Інструкція агітаторам-комуністам на Україні». Її ще називають «10 заповідей від Льва Троцького». Це дійсно бестселер, свідоцтво того як наші вороги добре знали нашу вдачу та її використовували. З тих пір майже нічого не помінялося. Росія завжди ефективно в політиці щодо українського питання використовує століттями випробуваний, бездоганно працюючий засіб – підтримка настроїв «порохоборства-зеботства». І цей документ тому підтвердження. Його варто уважно прочитати всім. Це погляд, оцінка нас, як національної спільноти, ззовні. Тому не буду його цитувати, а запропоную знайти цей документ самостійно в інтернеті і перечитати. Але один таки уривок із названого джерела процитуємо: «только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны – каждый раз губили все завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою самостийность и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав. Эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору и его успех будет обеспечен». Цинічно, але правдиво, бо писали для своїх. Розписано як з нами боролися, як нас перемагали і як далі з нами треба боротися. Українська історія загалом перенасичена фактами охлократичного буття українського народу, або інакше його суспільних дій, що базувалися не на стратегічних українських політичних цілях, далекоглядних перспективах, а на соціальних негараздах поточного моменту, поточної ситуації, яка складалася внаслідок об’єктивних і, зрозуміло, суб’єктивних чинників. Відповідно, соціальні негаразди різного ґатунку, втому числі політико-владного характеру, необґрунтованих соціально-класових преференцій, несправедливостей і т.п., як ми бачимо, часто породжували у суспільства заперечення реальності, емоції ненависті і злоби до своїх державних правителів, нетерпляче бажання чим швидше замінити їх на інших без визначених критеріїв, мовляв, «гірше не буде». Це і є той тип реагування, дія і вибір несвідомих громадян, чи точніше, неусвідомлених національної і громадянської місії громадян, схильних ловитися на наживку соціального популізму. Її ще іменують як сумнозвісна охлократія, тобто влада, політично і національно несвідомого народу. Народу, не перейнятого державницькою доктриною і, тому так легко він скочується до різних ідей соціального егалітаризму (соціальної справедливості, рівності, жадоби правди, боротьби з корупцією, тощо). Перейнявшись такими ідеями український соціум не помічав як втрачав орієнтир, як ті ситуативні ідеї цілковито захоплювали його, підміняли собою стратегічні національні і державні завдання.
Отже, в українському варіанті охлократія набула рис культивування настроїв «антибарижництва», «порохоборства» і «зефанства», що повторюється з впертою періодичністю. Вони виявилися тими інструментами, тими механізмами, що руйнували національний організм та національну державність, що тільки зводилась на ноги. Ними породжена Руїна другої половини 17 століття. Дуже лаконічно, образно вона змальована у поетичному творі Василя Стуса «За літописом Самовидця». Українська охлократія, або «порохоборство-зефанство» у продовж століть спричинилася до масштабної гуманітарної кризи, по суті, до українського апокаліпсису. Українці зазнали величезного за розмірами винародовлення, асиміляції, масштабних фізичних втрат української людності, втрат українського генофонду внаслідок проведених геноцидів, масового терору. А скільки втрачено українських етнічних територій? А що вже говорити, що українці втратили цілі епохи. Мимо них цілком пройшло європейське Просвітництво, мало були присутні в інших модерних наукових, культурно-мистецьких, філософських течіях. Якщо коротко, то світ у найважливіші, найпродуктивніші періоди культуротворення 18-20 століть пройшов повз українства. І не треба говорити про поганих сусідів, лютих російських і радянських царів. Так, все це було. Але так, як і недуга легко чіпляється до організму з ослабленим імунітетом, так і кривди, яких зазнали українці були насамперед спричинені ослабленою національною опірністю. Завдані «порохоборцями» і «зеботами» рани українському політико-державному організмові ослабили його та допомогли чужинським ворожим силам перемогти та підкорити українців як етнонаціональну, етнополітичну спільноту, загальмувати її розвиток та відповідно здійснити ті масштабні знищення української людності, загалом викинути українство зі світового політичного, а в значній мірі і культурного процесів на століття.
Перегляд альтернативних сценаріїв
В психотерапії існує техніка перегляду свого минулого. Людині за допомогою еріксоновського гіпнозу, чи просто під час проведення медитації в стані розслаблення, трансу пропонують провести перегляд прожитих негативних подій із свого життя і свідомо в уяві замінити їх на альтернативні позитивні сценарії розвитку. В такий спосіб досягається ефект руйнування негативних психоемоційних якорів, покращення самопочування, вихід з депресії, налаштування на оптимістичний сценарій буття людини. Такий віртуальний перегляд українського суспільно-політичного життя є на багато складнішим завданням. Можна в уяві допусти, що в історичному минулому в нас не було тих «зелеботівських» сценаріїв розвитку з Іваном Виговським 1658-1659 рр., в нас не було «чорної ради» 1663 року. Я вже свідомо не зачіпаю новітню добу початку ХХ століття і після 1991 року. Теоретично допустити, що цих подій не було можна. Але другу частину, змалювати альтернативу цим подіям, є ще важчим завданням. По суті, це є таким собі гаданням на кавовій гущі. Але одне можна сказати точно. Ми знаємо реальні негативні суспільно–політичні події, факти, які відбулися. Але думати про те, що у випадку розвитку іншого, альтернативного сценарію розвитку ситуації наступила б благодать є точно хибним. У випадку збереження влади гетьманом Іваном Виговським, чи то у 1663 році обрання не Івана Брюховецького, а Якима Сомка, чи навіть збереження гетьманської Української Держави у ХХ столітті несло з собою свої проблеми, свої колізії, свої суперечності і негаразди. Але, що можна позитивного передбачити, так це збереження держави. Хай і не зовсім соціально справедливої, зі своїми кривдами у соціальному житті, але можна було українцям втриматися на політичній мапі світу. І, як наслідок, були б створені умови для еволюційного політичного, соціального, освітнього, культурного, наукового розвитку; уникнули б масового фізичного винищення людності. А так, українці як спільнота під тиском колонізаторської політики Росії надзвичайно деградувала. «Антибарижники» зробили свою чорну справу. «Бариг», вони звичайно повалили. Однак, разом із «баригами», вони ослабили національно-державний організм чим скористалися вороги України для знищення її державності. А між тим сьогодні українська історична наука позитивно оцінює діяльність Івана Виговського, хоч для його сучасників він був «баригою». Але історія, із висоти часу, має інше судження. Коли минає 100 і більше років від періоду коли жив і діяв той чи інший державно-політичний діяч і померли вже всі його сучасники, всі ті хто знав і, особливо, ненавидів «баригу» тоді зовсім по іншому і оцінюють його діяльність. Оцінюють по сухому залишку. Тобто чого корисного зробив, які правильні рішення приймав, які добрі плани виношував. А негативні оцінки його сучасників розсипаються в порох, помирають разом із їх носіями. Бо наступнім поколінням нецікаві думки та емоції що базувалися на концентрованій увазі до розчарованих сподівань, провалених амбіціях, нереалізованих мріях. Це кануло в небуття. Історія залишила тільки сухий залишок. І тому, наприклад, Івана Мазепу вона відносить до визначних державно-політичних діячів України. Бо порахувала всі його внески в розвиток Батьківщини. Зокрема, підтримка та розвиток української освіти і культури, господарське піднесення, антимосковський чин 1708-1709 років. Зате незадоволення особою Івана Мазепи його сучасників за тривалу дружбу (хай і нещиру) з російським царем Петром І, за придушення «антибаржних» повстань (Петрик), за арешт і видачу Петрові І Семена Палія (Гурка), за посилання козацьких полків на будівництво нової північної московської столиці, за обмеження прав селян, за роздачу посад і маєтків для «своїх» історія не акцентує уваги. Вона зчитує сухий залишок позитивного внеску в розвиток свого краю. Тому, навіть Івана Мазепу, з таким підходом, можемо віднести до нормального «поганого» українського керманича в якого також були помилки, «барижні» діяння, що абсолютно не заважає українській історичній науці позитивно оцінити його внесок для блага своєї Вітчизни.
Аналізуючи дану проблему, її висвітлення буде неповним, якщо хоч трішки не заглянути до політичних практик, традицій інших народів. Знаючи те, що доля для багатьох державних народів була більш милостивою, логічним виникає запитання. А може їм більш поталанило? Чи вони може не мали своїх поганих правителів, своїх «бариг»? На жаль активних «порохоненависників» мушу розчарувати. Інші народи також мали їх в достатку. Багато європейських народів пережили, перетерпіли багато своїх поганих державних керманичів як республіканської так і монархічної форми правління. Звичайно були в них і свої «зеботи». Але їх було в рази менше як в українців. Це і стало основною причиною того, що не розгойдувався корабель державності до того рівня, щоб повалили самий державний устрій, зрозуміло, що за допомогою зовнішньої сили. Проходили роки і на зміну дуже поганим правителям приходили дещо кращі, зберігалася стабільність державного устрою, консолідація національного соціуму, розвивалися суспільство, нація, держава еволюційним шляхом. І в цьому полягає секрет їх стратегічної переваги над народами, які не хотіли терпіти своїх поганих керманичів , що призводило не стільки до кризи влади, скільки до кризи державного статусу народу і його території. І чи не тому не зовсім всерйоз сприймають у світі Україну, що вона постійно підносить курйозні «подарки», а саме, руйнує постійність свого державницького керма, постійно завертає свій політичний, цивілізаційний курс то в один то в другий бік. І через це на неї не можна покластися як на стабільного союзника.
Завершуючи розкриття даного питання, потрібно побіжно розкрити ще один аспект. А саме проблему опозиції. В читача може скластися враження, що автор виступає проти всякої опозиції, проти всякої критики національно-державних діячів. Насправді це не так. Опозиція потрібна і її треба підтримувати. Вона рушій позитивних процесів, змін, трансформацій, еволюції. Але вона не те, що повинна бути конструктивна. Це не зовсім так. Національна опозиція повинна діяти масштабніше, більш далекоглядно. Вона не може концентруватись виключно на критиці поточної ситуації, діючих державних правителів без врахування інших важливих чинників. А саме, ризиків національної безпеки, виявлення деструктивної антидержавної, а в даному випадку проросійської, опозиції в Україні та за її межами, прямої іноземної ворожої агентури. Наприклад, справжня національна опозиція повинна ідентифікувати їх, жорстко відмежуватись і виступити проти таких сил, політичних лідерів, ЗМІ. Вона має пояснити суспільству, наприклад, що знаходяться в опозиції і до чинної влади, але також виступає і проти тих (конкретно), хто підважує українські цінності, хто закликає до миру через капітуляцію, хто всі роки зневажав мову, культуру та історію українського народу. І якщо складалась небезпечна, непрогнозована для політичного майбутнього нації ситуація, то вона повинна була стиснути зуби і закликати підтримати, хай і погану, але ту політичну силу (особу), яка не створювала б загрозливих небезпек для буття нації і держави. Тоді це була б опозиція. А так в опозиції виявились люди обмежені ненавистю «антибарижники-зеботи», частина охлосу, які в унісон з кремлівськими та проросійськими політичними силами в Україні розгорнули тотальну, ні стратегічно, ні тактично обдуману критику, яка крім шкоди, не те, що країні, а й тим політичним силам нічого не принесла. Хочу запитати, що виграв від своєї бездумної «порохоненависті»» Гриценко, Садовий, Тягнибок? Вони втратили навіть ті позиції, які мали до виборів. Вони не попередили суспільство про можливі ризики, які наступлять у випадку голосування за представника проросійського опозиціонера Порошенка Зеленського. Тому справжня опозиція глибока, відповідальна, масштабна за способом думання і діяння. Вона не грає в дешеві ігри, вона не грає в російську рулетку.
Етнофор
Етнологія дає етнофору наступне визначення. Етнофор – людина – носій властивостей етнічності своєї спільноти з минулого в майбутнє, або інакше, це глибинна підсвідома програма, яку добре, або й не дуже добре, в залежності від ступеня інтегрованості людини в етнічну спільноту, реалізує в суспільному бутті. Безперечно, що набуті в офіційних школах, установах, ЗМІ ідеологічні, аксіологічні (ціннісні), політичні, культурологічні установки впливають на свідомий вибір людиною, прийняття нею рішень, цілеспрямовану діяльність. Але глибинний етнічний архетип, не менше, впливає на її поведінку, прийняття рішень, особливо в критичні моменти. Інколи навіть всупереч засвоєним у офіційних школах світоглядним установкам. Етнічне підсвідоме пробивається на верх.
Кравчук, Ющенко, Порошенко
Поняття етнофору, яке теоретично нами було розкрито вище, буде далі використано для по дальшого розкриття теми. А поки, що глибше проаналізуємо вищеназваних президентів України. На початку статті ми зазначили, що всі вони були поганими. І це сумніву не піддаємо. Але тут спробуємо окреслити позитивну сторону перебування їх на зазначеній посаді. При тому не взагалі, а в конкретному часовому відрізку, коли вони виконували ці повноваження, і в конкретних суспільно-політичних обставинах.
Першим президентом відродженої держави України став Леонід Кравчук, який був обраний на цю посаду на перших президентських виборах 1 грудня 1991 року. До того він обіймав посаду голови Верховної Ради України, а ще раніше другого секретаря ЦК КПУ, яку ще іменують як посаду головного ідеолога КПУ. І, все ж таки, я наберуся сміливості викласти думки, що обґрунтовують позитивну роль Кравчука в новітній історії України. Зрозуміло, що скептиків цієї ідеї виявиться достатньо. Але давайте краще поміркуємо. Найперше мусимо зауважити, що розпад Радянського Союзу відбувся не сам по собі, хоча обставини для його розпаду склались сприятливі, а в силу суб’єктивної дії людей: політичних, громадських діячів, організованих громадських і національно-визвольних рухів. «Смута» в московських політичних верхах (Горбачов – Єльцин) об’єктивно полегшувала Україні (УССР) виходу зі складу СССР і відновленні своєї незалежності. Але створювати міф про абсолютну слабкість імперії також не варто. Після невдалого державного перевороту 19-21 серпня 1991 року, через три дні, 24 серпня Верховна Рада України проголошує державну незалежність України. Цей факт доконаний і всім зрозумілий. Але варто задати й інше питання. Чи міг бути якийсь інший, більш негативний сценарій. Маю думку, що міг, якщо б в останні рік два перед розпадом СССР на ключових посадах був не Кравчук, а допустимо, особа з більш російським походженням та вихованням, а відповідно, з російською матричною прошивкою. Необхідно зауважити, що імперія зберігала в собі ще велику силу. І на теренах України також. І в першу чергу вона була сильна своїм совком. Крім діючої партноменклатури, КГБ-МВС, червоного директорату, колгоспної верхівки діяла величезна армія ветеранів НКВД та інших силових структур і ними виховані чада. Совок, особливо російськомовний, був особливо сильний. Підтвердження цьому – результати проведеного референдуму 17 березня 1991 року, який був проведений доволі демократично. Сімдесят відсотків громадян УССР підтримали ідею Оновленого Союзу. І це після дворічних мітингів, інших акцій Народного Руху України. І ще варто відмітити один важливий тактичний хід Кравчука, хай і за ініціативою НРУ, а саме включення поряд із всесоюзним референдумом додаткового питання на місцеве, тобто республіканське, опитування. Українцям пропонувалося відповісти на запитання, чи підтримують вони підписання нового оновленого союзного договору на засадах Декларації про державний суверенітет України. Це згодом стало вагомим юридичним чинником в проголошенні державної незалежності України. А загалом совок, вата в УССР була масовою і дуже сильною. І тому, опинись на цих посадах особа з більш українофобською позицією ані 24 серпня, ні 1 грудня могло не бути. Так сталося, що на заключному етапі СССР на ключовій посаді в УССР опинився етнічний і україномовний українець Леонід Кравчук. Кравчук пішов на проголошення державної незалежності України, організацію агітації в підтримку проголошеного Акту на референдумі 1 грудня того ж року. Я це пояснюю не якимось патріотизмом останнього, а дією українського етнофору (підсвідомою програмою) через особу Кравчука. По суті, Кравчук схилив до підтримки ідеї незалежності України партноменклатуру та багатомільйонну вату. Якщо б на посаді голови Верховної Ради України тоді перебувала людина з російським етнофором, можна з впевненістю сказати, що 24 серпня 1991 року могло не відбутися. А слабкість і розгубленість Кремля тривала не довго, близько два тижні. І якщо б це вікно тоді не використали, то хто його знає як би далі склалась ситуація.
Кравчук опирався у своїй кадровій політиці на партноменклатуру. Але в його оточенні на ключових посадах було багато україномовних кадрів. Цим він суттєво відрізнявся від наступного президента України Леоніда Кучми. До того, на нього мала вплив частина народно-фронтівських націонал-патріотичних лідерів об’єднаних у об’єднання КНДС на чолі з Михайлом Горинем, які його підтримували. Цей фактор, мабуть, мав вплив на його гуманітарну політику. Хоч кволо, але в 1992-му – першій половині 1994 років здійснювалась політика певної українізації, в тому числі інформаційного простору. Це було відчутно і на українських телеканалах, яких тоді було не густо, здається два чи три державні телеканали.
Далі, Кравчук підтримував ідею створення незалежної від російської української православної церкви. Інша справа, що Москва організувала тоді, в 1992 році, харківський путч православних ієрархів. Після цього заколоту він підтримав створення Київського патріархату, як окремої структури не підпорядкованої УПЦ МП, хай канонічно і не визнаної.
Також в ті роки появилась низка популярних українських гуртів: «Кому вниз», Сестричка Віка, «Брати Гадюкіни» та ін. З української починали свою кар’єру Таїсія Повалій, Ірина Білик, Наталія Могилевська. На радіо «Промінь» постійно в ефірі транслювалися українські пісні і загалом патріотичні передачі. Але з приходом до влади Леоніда Кучми і його першого голови адміністрації Дмитра Табачника, лобі олігархів чітко промаркувало, що з українською піснею в Україні зась. На повну потужність зросійщення запрацювали телебачення, «русское радіо», «радіо шансон», ФМ-радіостанції. Відбулася деукраїнізація і деморалізація українських артистів. По українству був завданий потужний удар.
І найголовніше, при Кравчукові більш вільно почувалася українська народно-фронтівська опозиція. За умов збереження існуючої тенденції, це могло її підсилити і на наступних чергових виборах вона могла прийти до влади, або хоча б значно посилити свої впливи на владу і суспільство. Кучма та його оточення не цяцькався з нею. Кого перекупили, кого фізично знищили, як В’ячеслава Чорновола, і так загалом розгромили народно-фронтівські політичні структури. Тому Леонід Кравчук так дратував Москву і йому організували путч донецьких шахтарів і достроково усунули з посади. Ці та низка інших аргументів схиляють автора до думки, що Леонід Кравчук таки був тим, поганим українським президентом, а не лише президентом України. І якщо його б у 1994 році було переобрано на другий термін, то можливість здійснення більш проукраїнського та проєвропейського політичного вектору розвитку країни еволюційним шляхом зростала в рази. І ми, могли уникнути необхідності проведення двох революцій, а можливо і російської агресії в Криму і в Донбасі. Але на жаль «свідомий» український народ розпорядився в 1994 році долею країни інакше.
На хвилі помаранчевої революції, новим президентом в Україні став Віктор Ющенко (2005-2010). В багатьох громадсько-політичних колах, загалом серед суспільства, сформувалась думка, що Віктор Андрійович найбільш невдала, провальна особа на президентській посаді. І тому йому у 2010 році, на чергових президентських виборах виразили підтримку лише 5% виборців. Але не будемо тут розглядати негативні сторони його діяльності на посту президента України, тим паче, що коротко ми це вже прокоментували вище. Сконцентруємося краще на деяких соціально-політичних обставинах, що були притаманні вказаній епосі та позитивних аспектах його діяльності для історичного розвитку України і українства.
Найперше, на що варто звернути увагу, так це на те, що станом на 2005 рік народно-фронтівські політичні структури в основному були ліквідовані, або знаходилися на маргінесі і відповідно вже не було їх політичного лобі впливу на нового президента. «Наша Україна», це вже був продукт частини олігархів і проукраїнської частки бюрократії, які в основному і формували політичний курс президента Ющенка. По-друге, в епоху президентства Кучми були сформовані потужні матеріально і політично впливові верстви олігархів та бюрократії. Нехтувати їх інтересами було доволі складно. Все це відбивалося на внутрішній політиці президента Ющенка. Далі, у свій спадок Ющенко отримав поруйноване суспільство русифікаторською політикою Кучми-Табачника-Медведчука-Януковича. Відкритий інформаційний простір з Росією, відсутність захисту української мови, засилля російського і російськомовного маскульту. Все це робило його правління дуже уразливим. До того ж далі існувала величезна армія совка, якою легко було маніпулювати із-за «порєбріка». І загалом, президентство Ющенка є не стільки перемогою українства, скільки політичним компромісом між різними складовими вище названих соціальних і політичних складових. На іншу, більш дієву, цілеспрямовану фігуру, як Ющенко, ватно-олігархічний соціум не погодився б. І тому краща фігура як Ющенко апріорі не могла перемогти на президентських виборах 2004 року. Тому і вийшов казус. Широкий актив помаранчевої революції приписав його особі ті якості, яких він не мав; сподівався отримати такого політичного курсу, якого він і його команда не збиралися проводити.
Але це зовсім не є підставою для розчарування в його персоні чи, навіть фобії, ненависті до його особи, яку виплекало в собі значна частина суспільства. І все-таки, треба сказати, що цінного було досягнуто в період президентства Ющенка. Його здобуток, хоч і скромний, але важливий для національно-політичного опертя. Стосується він також гуманітарного блоку. Ющенко розпочав підважувати форпости «русского міра», руйнувати російсько-совкові міфи, акцентувати увагу на національному історичному минулому. Чого варта для того часу лише демонстративна україномовність і відкрите вираження своєї української ідентичності. Персональною є заслуга Ющенка у піднятті теми злочинів московського радянського режиму у влаштуванні голодомору в Україні в 1932-1933 рр. на державному і міжнародному рівні. В 2007 році був створений спеціальний державний орган, завданням якого було опікування відновленням та збереженням національної пам’яті – Український інститут національної пам’яті. Тема Батурина, загалом козацької доби, Трипільської культури, та ряд інших важливих тем були підняті на широкий суспільний рівень, що поволі будило громадян від совкової ностальгії, пробуджувало національну свідомість. Перелік добрих справ можна продовжити, це і підняття теми необхідності створення національної православної церкви, перегляд оцінки діяльності ОУН-УПА та низка інших важливих питань. Безперечно, що це йшло в повний розріз з інтересами Росії в гуманітарній політиці в Україні, яка орієнтувалася поступово поглинути її, цілковито інтегрувати в новий російський геополітичний проект. Тому незадоволення Ющенком, крім внутрішньо-українських підстав, активно підогрівалось з Москви. Гра на незадоволенні останнім привела до повного проросійського реваншу у 2010 році пов’язаного з нищівною поразкою Віктора Ющенка на чергових президентських виборах та перемозі проросійського, майже карикатурного, кандидата Віктора Януковича. Українське охлократичне суспільство не спромоглося знайти української альтернативи Віктору Ющенку, зате легко ковтнуло російську наживку. За свій легковажний вибір воно дорого заплатило і продовжує платити по сьогодні. Жертвами цього вибору є більше 10 тисяч людських життів, не рахуючи втрат територій та інших активів.
Тема іншого українського президента – Петра Олексійовича Порошенка, це є по суті повторений сценарій з Кравчуком і Ющенком зі своїми, зрозуміло, особливостями. Суспільство накрила масштабна хвиля установки «тільки б не Порошенко». Жодні позитивні його дії та дії інших людей і інститутів держави читалися як виборчий піар. Не будемо тут займати часу з перераховування того «піару» Порошенка на посаді Президента України, який реально розізлив Москву та який повільно проторював стежку до надання Україні характеру національної держави. Більшість їх добре знає, навіть, якщо й ненавидить особи Порошенка. Охлократичні настрої ображених політичних еліт та суспільства в чергове привели Україну до проросійського реваншу. Ідеї та ідеали Революція гідності були зневажені недалекоглядною політикою дрібних політичних поводирів та роз’ятреною ненавистю більшістю суспільства до «бариги» та його прихильників, яких охрестили «порохоботами».
Чому не Зеленський?
На президентських виборах минулого року в другому турі опонент п’ятого президента України Петра Порошенка Володимир Зеленський отримав рекордну за часів незалежності кількість підтримки виборців – 73,22%. Ідеалізація особистості Зеленського, як і одночасно демонізація постаті Петра Порошенка є вражаючою. На головне крісло країни суспільство посадило особу без жодного політичного і взагалі фахового досвіду у сфері управління, державними та суспільними справами.
І все ж мотивація відсутності досвіду, знання є слабким аргументом в аргументації чому не можна було вибирати на посаду президента України Володимира Зеленського. Для цього існують більш вагомі аргументи. В автора немає якогось упередженого ставлення до його особи. Він і справді, приймаючи рішення балотуватися на посаду президента України, мабуть мотивувався благородними ідеями. І може є, справді, непоганою людиною. Але в автора є інший, дуже вагомий аргумент, яким він керувався на виборах минулого року. І цим аргументом знову є етнофор. Тому на основі певних фактів спробуємо визначити яким він є у громадянина Зеленського. Безперечно, що це буде дуже суб’єктивно. Але будь-яке судження є суб’єктивним.
У визначенні етнофору Зеленського любителів юдофобії мушу розчарувати. Посилання на те, що Володимир Зеленський має єврейське національне походження не є стрижневим у визначенні його етнофору, хоча приналежність до іншої національної спільноти об’єктивно впливає на нього. Головним, на думку автора, є середовище в якому формувалася особистість Зеленського. Давайте подивимося на ті макро і мікро середовища. Найперше це макросередовище дуже зросійщеного міста Сходу України. Дитячі його роки припали на пізній етап Радянського Союзу, ідилії великої кількості громадян з ментальністю совка, а особливо із зрусифікованого Сходу і Півдня України. Тому радянське виховання ідеалів «необятной Родины» і єдиного «русскоговорящего совєтского народа» були важливими обставинами, в яких проходили дитячі та ранні юнацькі роки майбутнього президента України. До того ж варто зауважити, що в роки незалежності ситуація в Кривому Розі, як і в більшості міст Сходу і Півдня України, суттєво не помінялась. Воно далі залишилося російськомовним містом, що також відкладає відпечаток на ціннісні, культурологічні та політичні установки багатьох представників цих регіонів, в тому числі, переконаний, що і на Володимира Олександровича. Про це свідчить його нігілістичне ставлення до української мови на протязі усіх років свого активного життя. Лише з вступом до повноважень президента України, обставини мабуть підштовхнули, він таки, опанував українську мову на рівні вільного спілкування.
Але головним є не макросередовище, в якому формувався Володимир Зеленський. Багато визначних українських діячів, письменників, політиків, дисидентів народились і виросли в зросійщених теренах. І це не завадило їм стати українськими патріотами. Вони свідомо обрали свою життєву позицію і місію.
Щоб зрозуміти духовну атмосферу, в якій формувалась особистість Зеленського треба обов’язково розглянути мікросередовища його комунікації і соціалізації. Тут, мабуть, варто знову торкнутися теми сім’ї. Російськомовна єврейська родина. А звідси логічно випливають і російськоорієнтовані культурологічні, соціальні, і політичні установки. Все це було посилено російськомовним дитячим садочком, школою з російською мовою навчання, університетом з російською мовою викладання. А дворові, шкільні, юнацькі друзі, а далі друзі, колеги по творчій кар’єрі, політики з якими він спілкувався на корпоративах. Вся ця територія комунікації засвідчує, що у Володимира Зеленського зовсім не було комунікації з людьми з україноцентричним світоглядом. Його ніхто не ввів в проблематику української історії, українських мрій, українських поразок і страждань і боротьби за кращу долю українського народу, а тим більше в естетику і коди української культури. Тому проблематика української нації, як живого ланцюга «живих, мертвих і ненароджених», є йому чужою, незрозумілою і навіть дратівливою. Тут треба шукати коріння його висловлювань супроти сакральних українських цінностей і трагічних сторінок історії, як «містер голодомор», Україна в образі «повії», а значення української мови, як «какая разніца» та глум над фізичним побиттям протестуючих під час революції гідності (цинічний жарт про ебонітові палички). І це не якісь ляпсуси, що випадково злетіли з уст. Це його програма, глибинна підсвідома програма. Низка українських політиків, політичних оглядачів найменували його світоглядну сутність як совкову. Ірина Фаріон, депутат Верховної Ради України шостого скликання, відомий громадський діяч, вчений, філолог дала Зеленському взагалі дуже жорстку оцінку – «гримучий совок», «остання відрижка совєтської імперії». Такі публічні оцінки можна вважати образами, можна вважати гострою критикою. Але насправді, це просто концентроване вираження його радянсько-російської проекції. Ностальгії за часами, коли можна було подорожувати по просторах «необятной Родины», гастролювати з концертами теренами Росії і країн СНД. І найголовніше, коли ніхто не морочив голови «мовою», «вірою», «квотами», «декомунізацією», «історичною пам’яттю», «Пластом», «українським кіно» та іншою «бандерівською начинкою». Це зона комфорту для значної кількості російськомовних та, що гріха таїти, і україномовних громадян.
Отже, підсумовуючи вище сказане, на підставі наведених і ще не наведених аргументів можна зробити висновок про те, що у Володимира Зеленського неукраїнський етнофор. Він є більше російським. Реалізація цієї підсвідомої програми відчутна в гуманітарній сфері, зовнішній політиці, ставленні до Росії, військовій сфері хоча не пройшло й року, як він обіймає посаду президента України. Різкий злам досягнень революції гідності та «баригівської» влади гальмується нечисельною опозицією та активним громадянським суспільством національного спрямування, якого явно побоюється. Але тенденції українського національного розвитку як держави так і соціуму призупинені. Активно намагаються внести нові напрямні, які б ігнорували українську національну складову характеру української держави, а насамперед зупинити дерусифікацію, деколонізацію України. Всі ці недобрі перспективи не вимагали особливого провидіння, щоб їх не можна було передбачити напередодні президентських виборів Вони були прогнозовані і очікувані. Але, на жаль, більшість люду в Україні повелася на соціальний популізм, піар про боротьбу з корупцією, дискредитацію незручних політичних лідерів. Це ті, випробувані віками Москвою інструменти, у боротьбі за усунення не бажаних для неї політиків, роз’ятрюючи у суспільстві охлократичні настрої, які успішно застосовувалися Москвою та п’ятою колоною в Україні в новітній історії і зокрема в останні роки.
Післяслово
Дана публікація, попри свій гострий полемічний стиль, не має на меті давати комусь моральних оцінок, показувати когось нерозумним за свій громадянський вибір, чи тим більше дорікати. Вона має більше завдання, а саме виявити, ідентифікувати шкідливі етноментальні політичні звички українців пов’язані з ротацією влади, з’ясувати їх руйнівну роль. Найперше це стосується охлократичних традицій, за допомогою яких чужинецькі сили підважували державницьку стратегію політичного проводу, загалом державність українського народу. Особливо виразно це проявилося в другій половині 17 століття. Демократичні традиції Запорозької Січі швидкої ротації своїх очільників і відсутність традицій національної монархічної форми правління виявилися не зовсім добрими інструментами для ефективного національного державотворення, закріплення здобутої у національно-визвольній війні середини 17 століття державності українців. Національно-державницьку стратегію підмінювали апеляцією до поточних соціальних негараздів, що викликало гостре невдоволення своєю владою. Проявились вони і на початку 20 століття (1917-1921 рр.), проявляються вони і в сучасній добі, після 1991 року. Відсутність якісного політичного проводу у сучасності зумовлена, в першу чергу станом самого соціуму, його свідомості. Але, як бачимо, навіть ті політичні фігуранти, партійні сили, які хоч частково відображали у своїй діяльності українське національно-державницьке спрямування, як у випадку з означеними у статті українськими президентами, безжально усувалися з владного олімпу охлократично настроєним українським суспільством та приводили до влади президентів, політичні сили, які свідомо цілеспрямовано навпаки гальмували, гальмують процес українського національно-державного відродження та самоствердження.
Петро Ференц
