Революція Гідності і війна на Донбасі кардинально змінили політичну і національну ситуації в Україні.
Український націоналістичний рух, перед тим недостатньо ефективно організований у партійні структури і замало поширений у своїх впливах в українському суспільстві, все ж відіграв надважливу роль у подіях Майдану, надаючи їм наступального, бойового характеру і спрямовуючи їх до революційних змін в країні. І ВО «Свобода», і новонароджений «Правий сектор», який постав із об’єднання кількох націоналістичних і правих організацій, і ОУН зуміли, кожен по-своєму, внести в революційні дії енергетику героїчного визволення, чіткі націозахисні принципи, належний пафос національної консолідації і високих устремлінь до ідеалів створення новітньої Української Соборної Самостійної Держави.
Хвилі Майдану широко розійшлися країною, викликавши так потрібний національний оптимізм, нарешті прискорені процеси декомунізації і паралельної переорієнтації соціуму на праві ідеї, принципової боротьби за національні сутності – мову, культуру, повернуту історію, за національну Церкву. Усе це, своєю чергою, стимулювало різноманітні явища конкретного і продуктивного включення у націобудівну роботу тисяч і тисяч нових людей. У підсумку це повело до гартування характеру нації, а значить до зміцнення вирішального чинника розростання націоналізму.
Ще більшою хвилею розвою стихійного українського націоналізму стали воєнні події на Донбасі: перед мільйонами українців вони чітко увиразнили головного історичного ворога України – Московську імперію, примусили сотні тисяч українців відчути на власній долі жорстокість, героїку і жертовність націозахисної війни і цим пробудили в них глибокі національні інстинкти самоствердження і пориву до волі, вони також загартували характер нації, яка загалом гідно пережила це страшне випробування. Донбас показав, що нація може зберегтися у новітній своїй боротьбі за свободу тільки шляхом розбудови міцної і мілітарно сильної своєї держави, що тільки консолідація українства на ґрунті твердої національної ідеології, збереження високих духовних традицій, надійного захисту рідної мови і культури можуть забезпечити йому велике утвердження у майбутньому. Донбас став великим історичним уроком для нації, яка на прикладі тої соціальної, військово-політичної, етно-культурної і гуманітарної катастрофи, що розгорілася там, повинна засвоїти такі насущні висновки щодо законів свого буття:
1) українську державу можливо надійно розбудувати тільки за принципом національним, а не за ліберально-космополітичним, як це було дотепер і відбувається зараз;
2) геополітично Україна розташована у надзвичайно складній і відповідальній зоні, в якій перехрещуються геостратегічні інтереси великих держав і міждержавних об’єднань, її простір є особливо загроженим з боку Російської Федерації, яка моделює себе як новітній геополітично-цивілізаційний центр планетарного значення, і тому розглядає сам факт існування української державності як виклик собі, своїм імперським устремлінням (див. праці геополітичного змісту А.Дуґіна та інших теоретиків сучасного російського імперіалізму); відтак Україна надалі успішно може розвиватися тільки як військово сильна, геополітично центральна держава Середньо-Східної Європи з відповідною активною міжнародною політикою;
3) українське суспільство у національних і державницьких вимірах (почуття внутрішньої дисципліни і відповідальності, свідомість етнічної єдності і згуртованості, розуміння історичних завдань, громадянська зібраність, законослухняність і т.ін.) є ще занадто слабким і нестабільним, уразливим, тому воно потребує подальшого глибокого національного виховання і гарту.
Водночас події післямайданної пори оголили й проблеми загальної слабкості націоналістичного руху, великих загроз з боку ліберально-космополітичних, ліво-малоросійських, проросійських середовищ. Як не дивно, але реальними переможцями, які скористалися з успіхів Майдану, стали ліберально-олігархічні політичні групи, які хоч і не мають справжнього закорінення у суспільстві й існують переважно в інформаційно-віртуальному, телекомунікаційному просторі, просте як фактори відчутно впливають на тенденції української політики. Тож вийшло так, що радикально за нову Україну без донецького капіталістично-злодійського голдинґу боролися одні, націоналісти, а здобутою перемогою скористалися інші, олігархи-космополіти. Тому закономірно, що країна опинилася у загальній ситуації прострації – тотального безвір’я, національного сум’яття, хаосу цінностей, ідеалів та устремлінь. І закономірної соціально-господарської деградації.
Очевидно, що головною причиною легкого приходу до влади кон’юнктурників, популістів, відвертих космополітів, які склали основу політоб’єднань БПП, “Народний фронт», «Самопоміч», є низька національна свідомість українського суспільства, великі впливи ідей та інформації космополітичного змісту і водночас замала поширеність правих і націоналістичних ідей, що склалося історично. Однак треба говорити і про суттєві промахи націоналістичного руху, які зумовили його поразку на післямайданних президентських і парламентських виборах і дали змогу прийти до влади ліберально-олігархічним середовищам. Такими головними промахами сучасного українського націоналізму є:
1) під час революційних подій Майдану націоналісти не зуміли провести своєї чіткої і яскравої ідейної лінії, об’єднатися і виступити провідним каталізатором революційних процесів;
2) націоналістам не вдалося (та й не було свідомості цього) створити ідейно-пропагандивне ядро революції з тим, щоб і надалі впливати на суспільство як єдиний центр революційних дій, а такий мав би включати в себе аналітико-стратегічний ідеологічний центр, який би загарантував спадкоємність наступальних традицій вольового націоналізму і розвиток його стратегем в сучасності (тобто використання досвіду національної революції в накресленнях ОУН 1930-1940-х рр.); єдиний центр мав би побудувати ефективну програму пропагандивних дій, оскільки в сьогоденні все вирішують інформаційно-маніпулятивні фактори, і виступити перед суспільством з цілісною системою революційно-націоналістичних ідей, а не бути «радикалістськими вкрапленнями» в хорі панівного лібералізму, як це є зараз; націоналісти мали вийти з Майдану ідейною силою, чітко спрямованою на безкомпромісну війну з усіма виявами російського імперіалізму, олігархічної корупції, ментально-етичної безпринципності українства, малоросійства та політичного холуйства;
3) націоналісти не змогли чітко вияскравити свою ідеологічну позицію, пояснити людям логіку і закономірну потребу національної революції, а це значною мірою було наслідком того хаосу та непослідовностей ідеологічних, які наявні в націоналістичних середовищах: від неусвідомленого захоплення неонародництвом (КУН, ОУН обидвох відламів), тобто систематичним підмінюванням культурно-просвітніми акціями правдивої лінії революційного націоналізму, до штучної і примітивної теорії «соціального націоналізму», ніяк не обґрунтованої філософськи (ВО «Свобода»), яка несе небезпеку своєю підміною ідеї вічної героїки і самоствердження нації звичайним соціальним популізмом, веде до звичайного опортунізму, викривлення ідеологічних засад націоналізму; усе це стало наслідком відсутності в націоналістичному русі професійних ідеолого-аналітичних центрів, журналів, відповідно підготовлених книжкових серій ідеологічної літератури – від передруку класичних творів провідних ідеологів націоналізму до перекладів основних книжок великих авторів світової правої думки;
4) націоналістичні утворення не змогли стати новими формаціями добору якісних кадрів і відсіювання кон’юнктурників та профанаторів, тому «Свобода» цілком закономірно зустріла критику за велику кількість відвертих пристосуванців у її рядах, а «Правий сектор» – за велику кількість безідейних, сумбурних радикалів, а це призвело до падіння рейтингів цих партій.
Так, відігравши важливу роль у майданних подіях, націоналісти опинилися майже на маргінесі після майданних політичних подій. Правда, тут треба обумовити як значний успіх участь «Правого сектору» у війні на Донбасі і окремі перемоги «Свободи» на місцевих виборах осені 2015 р. Це говорить про те, що сучасний український націоналізм виявився непідготовленим до викликів постмодерної, телекомунікаційної епохи організаційно, ідеологічно і морально. Він ще не здатен творити новітніх політичних ефективних структур, він не вміє перетворювати свою ідеологічну традицію на якісну програму ідейних впливів, повноцінно, творчо і різноспрямовано діяти в ЗМІ, він морально не готовий діяти принципово, справді по-революційному (а це значить ефективно боротися з політичною корупцією і профанаторством у своїх лавах), вести націю шляхом постійного вольового напруження (волюнтаризм як незмінна заповідь класичного націоналізму), постійної наступальності і високого героїзму.
Сучасність підказує, що націоналістичні середовища для того, щоб зміцнюватися і перемагати, повинні координувати свої дії і стратегії, а не сприймати один одного тільки як конкурентів на електоральному полі. Вони повинні навчитися виробляти спільні плани і завдання для подолання конкретних перешкод антинаціонального змісту, для виходу на ширші і продуктивніші шляхи політичних впливів. При цьому потрібно пам’ятати, що реальний успіх націоналізму (а не ситуативно-популістський, побудований на догоджаннях соціальним інстинктам юрби), можливий тільки за умови народження нової української людини після усіх ламань, принижень і деморалізацій українського суспільства у совєтську і постсовєтську доби, тобто за умови глибокого ідейно-морального перевиховання нації, включення в конкретну національно-визвольну боротьбу мільйонів (С.Бандера).
Також організований український націоналізм не може задовольнятися ритуальними, просвітянсько-агітаційними акціями вшанування визначних подій та осіб зі свого минулого, як це часто є сьогодні, а мав би перетворитися на справді організовані середовища системного світоглядного і духового зростання нації на засадах ідеалістичного служіння, героїчного традиціоналізму і вольового динамізму.
