Підсумки політичного  сезону  першого  півріччя  2012  року

Як і очікувалося, політичний сезон першої половини 2012 року пройшов під знаком підготовки до виборів до Верховної Ради, які мають відбутися в жовтні цього року. Практично всі помітні політичні події за цей проміжок часу  були так чи інакше пов’язані з підготовкою основних політичних сил до майбутніх парламентських перегонів. Подекуди цей зв’язок був настільки очевидним, що складалося враження, що окремі політики та політичні сили готові просто відмовитися від виконання своїх прямих обов’язків до дня загальнонаціонального голосування.

Рік розпочався з підписання низкою опозиційних сил угоди про спільні дії, в якій вони задекларували свій намір координувати участь у майбутніх виборах, зокрема узгодити список кандидатів на мажоритарні округи. Тоді характер підписання угоди та коло підписантів поставили більше запитань, ніж відповідей, адже текст документу не було попередньо узгоджено з усіма потенційними учасниками, а деякі опозиційні партії просто відмовилися підписати цю угоду. Однак подальші події засвідчили, що бажання отримати позитивний результат на виборах для представників опозиційного табору почало переважати їх особисті амбіції та взаємну недовіру.

Протягом зими-весни 2012 року почали точитися дискусії з приводу формату участі опозиції на майбутніх виборах. Головне питання стосувалося того, як опозиційні партії мають іти на вибори за пропорційним компонентом: окремо чи разом. На користь першого рішення передусім висували аргумент із приводу загрози зменшення сукупного рейтингу опозиційних партій у разі їх об’єднання. З іншого боку, таке об’єднання могло б дати кумулятивний ефект у довгостроковій перспективі, адже продемонструвало б виборцям готовність опозиції діяти єдиним фронтом. На користь другого способу дій неодноразово висловлювалася й ув’язнена екс-прем’єрка Юлія Тимошенко. Зрештою, перша половина 2012 року завершилася компромісним варіантом.

23 квітня дві найбільші опозиційні політичні сили «Батьківщина» та «Фронт змін» оприлюднили свою домовленість про формування єдиного списку на базі першої партії. Крім того, до складу оновленої «Батьківщини» увійшла й низка менших партій: Народний Рух України, «Народна Самооборона», «За Україну!», «Реформи і порядок». Зрештою, 20 червня об’єднана опозиція поповнилася партією Анатолія Гриценка «Громадянська позиція», який до того неодноразово критично висловлювався про своїх колег по опозиційному табору. Існують підстави очікувати, що процес розширення «Батьківщини» на цьому не завершиться: її лави можуть поповнити й інші опозиційні політики, зокрема Микола Катеринчук, Юрій Кармазін і Валентин Наливайченко.

Тим часом дві інші опозиційні партії, які мають непогані шанси потрапити до майбутнього складу парламенту, прийняли рішення йти на вибори окремо. Причини цього відшукати неважко. Віталій Кличко, вочевидь, упевнений у хорошому результаті своєї партії «Удар», який останнім часом регулярно підтверджується соціологічними даними (вона мала 8,3% підтримки в червні, згідно з результатами опитування Центру Разумкова), а, крім того, не бажає пов’язувати себе зі старими політиками, позиціонуючи себе як «нове обличчя». Партія «Свобода», у свою чергу, побоюється, що влиття в об’єднану опозицію розмиє її ідеологічні контури, на яких переважно й тримається її підтримка в суспільстві.

Таким чином, на кінець липня всі помітні гравці опозиційного політичного поля визначилися з форматом своєї участі у виборах. Їх наступним завданням має стати реалізація свого потенціалу безпосередньо під час виборчої кампанії.

Не гаючи часу

Якщо учасники опозиційного табору протягом першого півріччя переймалися передусім питаннями політичної взаємодії, то правляча Партія регіонів та її союзники активно використовували владний ресурс для безпосередньої «обробки» свого потенційного виборця. Першим потужним передвиборчим кроком владної команди в цьому році став озвучений Президентом Віктором Януковичем намір виконати власні обіцянки соціального характеру дворічної давнини, ключовими серед яких мають стати підвищення пенсій і виплата однієї тисячі гривень ошуканим вкладникам «Ощадбанку». Зважаючи на відверто популістський характер цієї заяви, яка йшла урозріз із численними твердженнями представників влади про дефіцит коштів для соціальних виплат у державному бюджеті, мало хто сумнівався в її передвиборчому характері. Попри те, що втілення соціальних ініціатив Президента в життя з самого початку зіткнулося з численними проблемами і невідповідностями оголошеним намірам, існує значна загроза того, що президентський соціальний популізм може зіграти роль виборчого хабара в національних масштабах. Непрямі свідчення цього можна побачити в зростанні рейтингу Партії регіонів: якщо в грудні, за даними Центру Разумкова, вона мала 13,9% підтримки, то в червні 2012 року – вже 21,4%.

Другою передвиборчою епопеєю, започаткованою і майже повністю реалізованою владою протягом першого півріччя, став розгляд законопроекту «Про засади державної мовної політики», авторами якого виступили депутати від Партії регіонів. Від самого початку було зрозуміло, що мета його ухвалення полягала в збільшенні підтримки Партії регіонів (а також Комуністичної партії) серед російськомовного населення України. Сам по собі законопроект був надзвичайно слабким, в багатьох місцях суперечив Конституції та закладав підвалини для витіснення державної української мови російською через надання останній статусу офіційної в багатьох регіонах України. Однак за відсутності помітних досягнень правлячої команди в соціально-економічній сфері протягом двох років її перебування при владі, якими б вона могла похвалитися перед виборцями, контроверсійне і вкрай суспільно чутливе мовне питання було навмисно поставлено на порядок денний за півроку до парламентських виборів. Попри те, що 24 травня парламентській опозиції вдалося зірвати першу спробу більшості ухвалити закон у першому читанні, остання в підсумку таки зуміла «протиснути» свою законодавчу ініціативу з грубими порушеннями парламентського регламенту. Поки що оцінити масштаби впливу прийнятого в другому читанні закону про мовну політику на громадську думку досить важко, адже він може змінити рейтинги як провладних, так і опозиційних партій.

Водночас перші шість місяців 2012 року також засвідчили, що влада готує запасні варіанти в контексті проведення майбутніх парламентських виборів. Необхідність цього була зумовлена кількома важливими факторами. По-перше, вже зараз існує великий ризик того, що європейська й міжнародна спільнота не визнає жовтневі вибори демократичними, особливо зважаючи на неучасть у них Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. По-друге, в умовах ускладнення загального соціально-економічного становища та погіршення рівня життя більшості українців викривлення результатів народного волевиявлення, механізми якого влада, вочевидь, розробляє вже зараз, може стати каталізатором потужного суспільного протесту. Відповідно, Президент і його команда мають бути готовими до того, що результати майбутніх парламентських виборів можуть поставити під сумнів як міжнародні організації й іноземні держави, так і власні громадяни.

Тому різноманітні ініціативи влади на цих двох напрямках протягом першого півріччя не стали несподіванками. З одного боку, представники української влади досить активно займалися лобіюванням власного політичного режиму на міжнародній арені, намагаючись заздалегідь заручитися підтримкою іноземних політиків у питанні визнання результатів виборів до Верховної Ради. З іншого боку, перестановки в силових відомствах країни, які відбулися на початку року та були доповнені призначенням секретарем Ради національної безпеки та оборони Андрія Клюєва, засвідчили, що Віктор Янукович готує можливі сценарії силового реагування на потенційні післявиборні протести населення. Останнє є особливо загрозливим, адже легітимація влади за допомогою сили в умовах наростаючого суспільного невдоволення може мати непередбачувані наслідки.