Міркування до 25-ої річниці незалежності
Хоча 25 років державності народу у модерній ері не такий вже довгий проміжок часу, для нас українців це не пересічне свято. Попри різні спроби влаштувати собі незалежне життя (тільки три попередні намагання в самому ХХ столітті!) щойно відновлення незалежності 24 серпня 1991року виявилося стабільним, хоча також не без випробувань. Тому до цього свята українці цілого світу, а також жителі України повинні відноситись з великим пієтизмом, подякою Господеві та з рішучою надією на краще майбуття при допомозі всіх наших зусиль.
Встановивши це, треба аналітично розглянути три найголовніші труднощі, з якими мусить впоратися сьогоднішня держава: одна — надзвичайно довготермінова і складна, а другі дві — далеко менш складні та вимагають засадничо тільки доброї волі та бажання. Лишаючи найголовнішу на кінець, дозволю собі спершу пірнути у короткий аналіз других труднощів: корупції та брак національного змісту.
Боротьба з корупцією, яку сьогодні запровадив Президент Порошенко, це боротьба фактично не так з корупцією як зі своїми політичними опонентами та комерційними конкурентами. Це не означає, що не відбувається боротьба з корупцією — тільки вона є селективною. Боротьбу повинен почати Президент та його оточення від себе. Досі президент не пояснив офшорні трансакції, мабуть тому, що їх не можна пояснити інакше, ніж намаганням обійти українське оподаткування. Так званий сліпий траст обговорено поверхово, але не оприлюднено самого документу. Виділення приміщень для розвитку бізнесів Президента далі впроваджується як і було раніше. У Росії далі працює фабрика Президента України. Президент далі очолює ЗМІ в Україні та оголошує, що він немає наміру його продати чи передати. Це тільки декілька явищ, без глибокого дослідження чи аналізу.
А тим часом переслідуються не тільки політичні опоненти Президента, але також бізнесові конкуренти. По тюрмах справедливо чи несправедливо сидять люди які активно працювали на Майдані. Натомість, навіть ті одинокі випадки, коли розслідуються злочини угрупування Януковича, переважно закінчуються без покарання. Практично вся повнота влади сьогодні у руках Президента. Петро Порошенко сьогодні диспонує трохи меншою владою в Україні ніж Алієв в Азербайджані, Назарбаєв в Казахстані чи Карімов в Узбекистані, хіба що, поки що, Порошенко коротше урядує.
Брак національного змісту в Україні — це одна з причин чому без проблем вдалося Росії забрати Крим і чому так легко розплодилась п’ята російська колона на Донбасі. А все, здається, починається з мови. Путін заявляє, що його втручання — це на захист російськомовних. Це фантазія чи привід для вторгнення. За перших 23 роки треба було українізувати Донбас. Натомість, чомусь навіть україномовні мешканці України не відчувають противність російської мови. Сам Президент на публіці виступає українською, а вдома російською і про це оголошує, дозволяє російську мову на пресових конференціях та інших формальних урядових зібраннях. Цей психоз симптоматичний не тільки для оточення Президента. Яскравим прикладом є міністр внутрішніх справ Аваков, який не належить до середовища президента, пережив відставку Премєра Яценюка та далі володарює і вважається патріотом, хоча мабуть ні разу не висловився українською на формальних урядових зібраннях, тим більше приватно. І це чомусь влаштовує українських патріотів. Сьогоднішній посол України в Канаді, до речі член Партії “Батьківщина”, на одному зібранні звернувся до мене з проханням не відкидати російськомовних представників Четвертої хвилі з діаспорної праці через їх незнання української мови і дав приклад скільки російськомовних воює у лавах АТО. Ця вибагливість до російської мови перестала переконувати мене давно, а тим більше на 25-му році незалежності, а скоріше стала прикладом нашого рабства. Підкреслюю, українська мова — це важливий елемент національної духовності. Її не можна як кран включати чи виключати. Нею треба жити. Російська мова — це не світова мова як англійська чи колись французька. Це мова нашого найгіршого ворога, який за всяку ціну домагається нашого знищення фізичного і духовного. Ворогом вживаються різні способи — від заморювання голодом до мовної русифікації.
Ну і нарешті третя справа, яка мусить бути центром нашої уваги на 25-ліття незалежності. На питання: “коли ця війна в Україні закінчиться?” немає легкої відповіді, бо фактично відповідь така: “так довго як Росія сусідить з Україною ми знаходитимемося у стані або небезпеці війни”. Треба зрозуміти психіку хижака чи імперіаліста і не важливо яке його ім’я: Московія, Росія, СРСР чи знов Росія. Без України і українців Росія не є воротами в Європу. Без України Росія втрачає 300 років історії. Без українців росіяни зменшуються чисельно за одну третину.
Зрозумівши цей історичний психоз треба завжди готуватися до війни. Підготовка повинна бути збройна, дипломатична та культурно-духовна. На кожному кроці українці повинні відрізнятися від росіян. Це знову звернення до мови та культури. Україна, як держава, повинна політично і економічно жити зовсім незалежним життям з орієнтацією у сторону Європейського Союзу та НАТО. Україна мусить бути готовою до війни, що включає і захист інших цивілізованих держав у рамках НАТО, ОБСЄ і ООН. Короткотермінова мета — це встановлення демократичного, неолігархічного правління, незалежного і справедливого непідкупного судівництва, системи де гілки влади себе контролюватимуть, практичного втілення державної мови, дійсно повну інтеграцію в Європейські структури та одержання плану входження у НАТО. Тобто зміст відзначення великого свята нашої державності — це розроблення плану її розвитку і захисту для наступних 25 років та далеко довше.
2 червня 2016р., Нью Йорк, Аскольд Лозинський
