У перші дні травня минуло п’ять років з часу трагічних подій в Одесі, коли українські футбольні фанати зупинили шабаш промосковських колабораціоністів.
Революція Гідності, анексія москалями Криму, вторгнення московсько-терористичних банд на Донбас зумовили всеукраїнське єднання футбольних фанатів. Навіть найбільш непримиримі впродовж багатьох років ультрас закопали сокиру війни в ім’я Батьківщини. Саме звідтоді перед кожним поєдинком національних першостей чи матчами збірних команд України стали виконувати національний Славень. Під час зустрічей уболівальники пеергукувалися патріотичними гаслами: «Слава Україні! Героям слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Україна! Понад усе!». Також виконувалися українські пісні, з-поміж яких нев’януча Івасюкова «Червона рута». Своєрідними шлягерами стали й жартівливо-політичні «Хто не скаче – той москаль» та тепер вже світової слави шлягер про кремлівського карлика, який дає вдалу порівняльну характеристику Путіну. Дійшло до того, що навіть всесвітня пошукова система так само асоціює Путіна. Вважається, що це стало однією із причин інтернетних обмежень у московській імперії. Звісно, декому не буде до вподоби таке порівняння.
Хіт про московського диктатора також вперше почули п’ять років тому, коли 30 березня 2014 року фанати харківського «Металіста» та донецького «Шахтаря» виконали його на спільному марші, реагуючи на московську агресію супроти України. Ця «Пісня про Путіна» зовсім скоро поширилася у всіх сферах громадського життя: політиці, релігії, інформаційній сфері, народній творчості.
Саме фанати харківського клубу разом із уболівальниками «Чорноморця» та «примкнувшими» до них патріотично налаштованими одеситами були організаторами маршу «За єдність України» у Південній Пальмірі. Гоніння прибічників Московії відбувалися тоді по всіх центральних вулицях і площах Одеси. Врешті, всіх ворогів зігнали до місця їхньої дислокації – Куликового поля, де був розгорнутий табір українофобів, зрадників, перевертнів, прихильників Московії тощо. Вже згодом стало відомо, що приїзд уболівальників харківського «Металіста» на поєдинок 28 туру чемпіонату України проти місцевого «Чорноморця» всі ці вороги розцінювали як сплановану акцію на знищення їхнього антимайдану. З огляду на загрозу для Української державності помирилися навіть найзапекліші футбольні фанати. А між фанатами «Металіста» та «Чорноморця» стосунки традиційно дружні. То ж промосковські сили цілком резонно передбачали об’єднання ультрас. Якби не було провокацій, то, ймовірно, все б закінчилося спільною ходою на стадіон.
Напередодні матчу, у так званий день міжнародної солідарності трудящих, відбулася демонстрація промосковських лівих партій та організацій: Комуністичної партії України, об’єднання «Боротьба», союзу анархістів України, «Молодьожного єдінства» та іншого непотребу. Вона закінчилася на Куликовому полі. Саме під час цієї акції, яка зібрала близько тисячі осіб, лунали застороги щодо приїзду фанатів «Металіста» та їхніх дружніх стосунків із «Чорноморцем».
Наступного ранку до Одеси прибув позаплановий потяг із Харкова. Частина фанатів гостьової команди прибули автобусами чи приватними авто. Поєдинок «Чорноморець» – «Металіст» був запланований на 17 годину. Фанати клубів та їхні прихильники зібралися о 15 годині на Соборній площі. Звідти колона мала вирушити до Парку культури й відпочинку імені Тараса Шевченка, у якому розміщений центральний стадіон «Чорноморець».
За іронією долі, того ж ранку в управлінні прокуратури Одеської області, за участі заступника Генерального прокурора України, обговорювали протидію проявам сепаратизму, суспільного протистояння, забезпечення законності та правопорядку в регіоні.
Виконавши український гімн, колона українських патріотів вирушила запланованим маршрутом. Зовсім скоро на них вчинили напад одеські прихильники федералізації та сепаратизму, які були у масках, шоломах, із щитами, озброєні ножами, битами та сокирами, з георгіївськими та червоними стрічками на рукавах, аби ідентифікувати своїх. Під вибухи світлошумових гранат розпочалося протистояння сторін, які «бомбардували» одна одну камінням. Далі пролунали перші постріли. Все це діялося над головами міліцейського кордону. Цікаво, що міліціянти стояли обличчям до патріотів. Ніби були на боці ворогів. При цьому зовсім не реагували на дії ворогів, з боку яких дедалі частіше лунали постріли.
Стало відомо про загибель одного із фанатів. Згодом смертельного поранення зазнав представник «Правого сектора» Ігор Іванов, якому з різних причин довго не надавали медичну допомогу. Вогнепальне поранення в легені дістав Андрій Бірюков. Швидка їхала надто довго… Все це діялося на очах очільника одеської міліції Дмитра Фучеджі, який перебував на місці подій і, як згодом з’ясувалося, сприяв злочинам промосковських бандитів. Зараз цей тип нібито переховується у Придністров’ї. Одеські так звані правоохоронці не помічали у бандитів автоматів Калашникова, ручного пістолета-кулемета та інших видів зброї. Зокрема, особи з георгієвською стрічкою вели прицільний вогонь по українцях із даху торговельного центру «Афіна».
Ближче до вечора події перемістилися на Куликове поле. Проукраїнські сили зачистили центр Одеси від московсько-сепаратистської орди. У лігві ворога вболівальники «Металіста» та «Чорноморця», а також їхні прихильники, спалили усі намети ворожого табору, в якому впродовж декількох місяців відбувалися промосковські мітинги. Супостати відступили у Будинок профспілок, де забарикадувалися. З обох боків летіли пляшки із запальною сумішшю, далі лунали постріли. Проросійські активісти обладнали вогневі позиції, звідки вели прицільну стрільбу по українцях.
Будинок профспілок спалахнув і став пасткою для тих, які у ньому перебували. Прикметно, що пожежа розпочалася у середині будівлі, що підтверджує версію спланованої провокації промосковських сил. Осередків пожежі було декілька і виникли вони на сходах між поверхами та при виході з приміщення. Себто, щоб ускладнити порятунок. Того дня в Одесі загинули майже 50 людей. Ще близько двох сотень зазнали травм та поранень. Більшість постраждалих було у Будинку профспілок. Очевидно, що організатори пожежі мали за мету посилити ненависть до проукраїнських сил. Вони не надто переймалися ймовірними масовими жертвами, що, врешті, і сталося.
Вже наступного дня з’явилися заклики знищувати прихильників Євромайдану, українців і всіх, хто не вважає себе росіянином. Промосковські сили вдалися до штурму будівель силових структур, силою звільнили близько семи десятків заарештованих. Одесу ще довго штормило. Неспокійно там і сьогодні. Але всі намагання вчинити зло супроти України марні. Саме футбольним фанатам судилося стати в обороні української Південної Пальміри. Їхній патріотичний чин, не тільки в Одесі, гідний поваги. Вони гуртують довкола себе патріотів, є прикладом, як у скрутний час треба боронити свою Вітчизну.
Григорій Жибак
