Андронік Кармелюк
Німецька зухвалість супроти України
« До виборів в Україні німецькі експерти з зовнішньої політики виступають із сумнівними стереотипами про цю країну. Їхнє уявлення про Східну Європу коріниться у давно минулих часах» – такими повчальними словами відкриває свій коментар у газеті «Цайт» німецький журналіст Міхаель Туманн, який відомий як об’єктивний експерт із зовнішньої політики, зокрема стосовно Сходу – Близького та Європейського. Пропонуємо вашій увазі критичні зауваження Міхаеля Туманна на адресу німців і на захист історії між нашими двома народами та реального стану в Україні.
Редакція «Українського погляду»
Більш ніж упереджений Горст Тельчік
На саму річницю анексії Криму Росією колишній радник канцлера Німеччини Горст Тельчік, який був радником канцлера Гельмута Коля в час об’єднання НДР й ФНР в єдину державу, називає українських президентів «люмпенами»; при цьому він має на увазі не тільки того президента, якого більшість українців саме так зневажливо і прозивають, тобто скиненого під час повстання на Євромайдані в 2014 р. Віктора Януковича, але «всіх» президентів.
Таке оцінювання цікаве з двох причини. По-перше, Україна дійсно через тиждень обиратиме нового Президента, і тоді треба добре зважити, на кого віддати голос. З другого боку, Горст Тельчік є не будь-хто: як колишній політик-міжнародник та кол. керівник Мюнхенської конференції з питань безпеки він числиться представником німецької еліти з міжнародної політики. Його запрошують на різні теле-дебати, видавництва змагаються залучити його до своїх публікацій як авторитетного автора. Тоді ж як пояснити його зверхній та принизливий тон супроти такої східноєвропейської держави як України?
За тиждень українці голосуватимуть за свого нового Президента. В останніх опитуваннях перше місце займає актор і комік Володимир Зеленський, політичний досвід якого в тому і полягає, що він «грає президента». За ним ідуть колишня прем’єрка Юлія Тимошенко і теперішній очільник країни Петро Порошенко. Рейтинг Зеленського з погляду німецького виглядає надутим, подібно як численні заявлені реформи в Україні, які застрягли на півдорозі. В олігархів залишився надто великий вплив на політику, корупція далі процвітає в країні.
Стереотипи німців про Україну
Однак, для зарозумілості з-зовні немає підстав. Україна – держава, якій Москва нав’язала війну. І попри це в Києві відбуваються вільні вибори, можна вільно висловлюватися, писати все й безперешкодно дискутувати. Порошенко не пробиває собі дорогу по трупах опозиції, він також не напав на сусідню державу. А що найкраще: результат голосування попередньо не відомий. Це набагато більше, ніж можна очікувати, наприклад, в Росії.
Чому тоді така зухвалість? Горст Тельчік – тут не виняток. Візьмімо, напр., колишнього закордонного міністра з партії соціял-демократів Ергарда Епплера, який Україну назвав «у кращому випадку – державою в зародку». Інший канцлер Німеччини ( Гельмут Шмідт – уточнення перекладача) не вважав Україну «національною державою», ба навіть не нацією… Александер Ной від партії «Лівих» нещодавно сказав, що суверенітет Україні дорівнює «рівневі трирічної дитини, залежної від своєї матері» ( чи він має на увазі Мать-Москву? – запит перекладача).
За цими стереотипами криються три явища. Насамперед, амнезія, себто патологічна втрата пам’яті. Тельчік, Епплер та інші відставні політики звертають увагу на те ( й оправдано), скільки Росія від нападу Німеччини зазнала втрат. Вони, на жаль, при тому не згадують, що передусім совєтські республіки України та Білорусі були головними плацдармами бойових дій, які зазнали найбільше знищень та наймасовіших жертв. Коли ми на цей аспект чітко вказуємо, то це не пом’якшує німецьких злочинів, учинених проти росіян.
По-друге, такі заяви розкривають сумнозвісну настанову власної вищості (комплекс юберменшів – прим. перекл.) супроти однієї із східноєвропейських країн. «Хронічний провал економічної політики», «неповноцінна державність», «неспроможність до державотворення» – усе це ніщо інше як шаблонні німецькі стереотипи щодо слов’ян. Про це можна докладно прочитати у особливій серії видань п.н. «Західно-Східні відображення» Лева Копелєва (це 10 томів статей на тему взаємозв’язків східнослов’янських і німецького народів від епохи Київської та Новгородської Русі до перших десятиріч 20 віку – прим. перекладача).
По-третє, подібні штамповані фрази нагадують про великодержавне братання між Берліном і Москвою, які надто часто легковажно трактували менші східноєвропейські нації. Пакт Молотова-Рібентропа був брутальним варіантом експансіоністської політики двох названих потуг. Варіянтами так зв. ост-політики періоду відпруження ФРН був політичний курс офіційного Бонна за урядування Брандта-Брежнєва, Шмідта-Брежнєва і Коля-Горбачова. Розмова між потугами в період Холодної війни була реальністю. Саме тією, яку практикували у свій час Тельчік і Епплер.
Нинішній міністр закордонних справ Берліну Гайко Маас не без причини наштовхнувся в СПД (Соціял-демократичної партії Німеччини) на велике негодування, коли він у 2018 році почав говорити про «Європейську ост-політику». Ост-політика, яку треба вибудовувати у взаєминах з усіма східно-європейцями, а не виключно спрямована на Москву, – є для значної частини німецької еліти чужою і вона (еліта) потребує зміни ментальної настанови. Не тільки для Путіна настав час, на 28-му році розпаду совєтської імперії, нарешті змиритися з її кінцем (себто, припиненням її існування – прим. перекладача).
Міхаель Туманн, «Цайт» від 22.3.19.
