Революція Гідності та наступна російська окупація частини українських територій виразно розмежували релігійне середовище України за критерієм ставлення до процесів національного державотворення. Переважна більшість релігійних організацій без вагань означила свою ідейно-духовну солідарність із Майданом, з усією відповідальністю підтримала європейський вибір Української Громади та категорично засудила збройну агресію Росії проти України. Особливу активність на вказаних напрямах виявили УПЦ КП та УГКЦ. Саме ці церкви стали справжнім генератором плекання патріотизму і жертовності серед українців, відіграли важливу роль у пробудженні національної самосвідомості, продовжують подавати особистий приклад героїчного спротиву насильству заради торжества ідеалів людської свободи і справедливості.
Натомість, найбільша православна інституція країни – Українська православна церква (Московського патріархату) – демонструє неабияке неприйняття стосовно процесів національного державотворення. Риторика та діяльність керівництва УПЦ (МП), більшості єпископату цієї церкви, а також кліру вказують на перебування у силовому полі, сконструйованому російсько-імперською церковно-політичною бюрократією. В умовах військової агресії Російської Федерації ці обставини у сув’язі з багатолітньою залежністю Української православної церкви від Москви логічно привели до фактично колабораціоністської зорієнтованості УПЦ (МП) на Росію, що має досить конкретні вияви.
Уся дипломатія митрополита Онуфрія, як у статусі місцеблюстителя Київської кафедри, так і предстоятеля УПЦ (МП), лімітована виключно координатами «русского мира». Для нього «духовна єдність братніх українського і російського народів» – доконаний факт. Відповідно збройну агресію російської держави на Донеччину та Луганщину церковний ієрарх схильний називати «братовбивчим протистоянням», «громадянським конфліктом», «розбратом та ворожнечею», «зіткненням інтересів Заходу та Сходу» й т. ін. Митрополит Онуфрій свідомий противник визначеного державним керівництвом України зовнішньополітичного курсу на євроінтеграцію. У минулорічному інтерв’ю «Інтерфакс-Релігія» предстоятель УПЦ (МП) пояснив неприйняття європейського вибору наступним чином: «Восток имеет свои ценности, Запад – свои, мы буферная зона между Западом и Востоком… Наш кризис начался с вопросов о евроинтеграции Украины… Поэтому те законы, которые сегодня предлагает нам новый, европейский мир, для нас неприемлемы. Мы не можем содействовать и присоединяться к этому миру (підкреслення моє – С. З.). Мы должны держать единство с теми людьми, которые хранят Божественный закон.». Зі слів митрополита Онуфрія виходить, що «справжні Богоносці» – керманичі Кремля. Невипадково цей архієрей є постійним членом Священного синоду Російської православної церкви і таким бажаним гостем у Москві, де неодноразово відзначений різними нагородами «за старанні труди» провідним ідеологом «русского мира» – патріархом РПЦ Кирилом.
Показово, що деякими своїми «діяннями» митрополит Онуфрій як очільник УПЦ (МП) підживлює сепаратистські настрої в Україні. Саме з його благословення відомий своєю антиукраїнською діяльністю «глава» так званого сойму підкарпатських русинів і водночас настоятель кафедрального собору УПЦ (МП) в Ужгороді протоієрей Димитрій Сидор у липні 2014 року був нагороджений другим хрестом із прикрасами (виняткова нагорода за особливі заслуги). І це, незважаючи на те, що за місяць перед власним пошануванням, на фоні напруженої суспільно-політичної ситуації в Україні, він звернувся з сепаратистськими закликами до росіян опановувати Закарпаття: «Втручайтеся – тут кровні інтереси Росії». А далі зауважив: «Самим російським людям треба усвідомити: є східнослов’янська, загальноросійська цивілізація. Вона починається з нас, з Закарпаття, і тягнеться до Аляски»! Подібні висловлювання з очевидністю спрямовані на підрив національної безпеки Української Держави.
Проросійська позиція митрополита Онуфрія підтверджується й низкою інших фактів. Серед них – тиск на єпископів власної церкви, які підписали «Меморандумом про єдину Україну та єдину Українську Помісну Православну Церкву»; гальмування продуктивного діалогу з православними церквами Київської традиції; категоричне неприйняття автокефалії Українського православ’я тощо.
Ще один важливий момент, на якому потрібно наголосити, – відсутність (за виключенням поодиноких випадків) патріотичного духу у середовищі УПЦ (МП). Священноначалля цієї церкви за півтора року тривання російсько-української війни не віднайшло у собі ні мужності, ні сили волі, щоби засудити збройні зазіхання Російської Федерації на територіальну цілісність та суверенітет України. Офіційні речники УПЦ (МП) воліють за краще уникати драматичних тем, пов’язаних із анексією Криму, окупацією окремих частин Донеччини та Луганщини російськими військами, щоби не гнівити свого московського керівника – патріарха Кирила.
Натомість, у практичній площині діюче духовенство УПЦ (МП) досить активно долучене до підтримки й надання благословення екстремістам і терористам, сприяння діяльності бойовиків, участі у провокаційних акціях і навіть диверсіях, героїзації імперського минулого тощо. Зокрема, настоятель Свято-Нікольського монастиря священик Никон благословляв у Донецьку «поліцію «ДНР» на «ратні подвиги»; митрополит Іоанникій, член священного синоду УПЦ (МП), призначений настоятелем Ніколо-Преображенського собору м. Луганська, брав участь у «церемонії інавгурації глави» самопроголошеної терористичної організації (ЛНР) Ігоря Плотницького; Запорізька і Мелітопольська єпархія УПЦ (МП) зводить чоловічий монастир на честь «царствених мучеників» (імператора Миколи II, імператриці Олександри, царевича Олексія і великих княгинь Ольги, Тетяни, Марії та Анастасії); деякі священики УПЦ (МП) доходять до кощунства – відмовляються не лише сповідати та причащати українських воїнів, котрі воюють із окупантами, а навіть хоронити загиблих.
Проте духовенство промосковської церкви брало активну участь у відкритті та освяченні імпровізованого пам’ятника (у вигляді БМП), встановленого в Луганську бойовиками на честь «загиблих захисників “ЛНР”».
Священики та ієрархи УПЦ (МП) як проросійської церкви також постійно беруть участь в огульному паплюженні чинної української влади, руйнуванні позитивного іміджу України в очах міжнародного товариства, розпалюванні міжконфесійної ворожнечі, застосуванні фізичного і психологічного тиску до представників інших віросповідань. Показово-демонстративними у цьому відношенні видаються висловлювання вікарія Чернівецької єпархії УПЦ (МП), єпископа Банченського Лонгіна, адресовані українському державному керівництву: «Я ніколи не буду поминати на Божественній літургії цих проклятих керівників нашої країни, цих невіруючих, які не мають страху Божого, які сидять в кріслах і роздають накази про вбивства… Сатаністи! Слуги лукавого. Якщо вони не зупиняться, тоді їх зупинить Бог, але буде їм тоді велике горе». На думку цього єпископа УПЦ (МП), «владі не потрібно нічого, крім кровопролиття», «і в цьому вони знаходять задоволення». До речі, це саме він публічно та постійно підбурював українців зривати мобілізацію й не захищати свою землю та свої сім’ї від російських агресорів.
Весь цивілізований світ був вражений апогеєм зневаги до українських героїв і навіть непростимого блюзнірства до пам’яті загиблих українських воїнів, котре виявило керівництво УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Онуфрієм під час урочистого засідання Верховної Ради України 8-го травня 2015 року, присвяченого відзначенню вперше Дня пам’яті та примирення. Коли Президент України Петро Порошенко зачитував імена Героїв України, які отримали це найвище звання під час антитерористичної операції (10 з них посмертно), вся зала, аплодуючи, піднялася, навіть іноземці, але очільники УПЦ (МП) – митрополити Онуфрій, Антоній та єпископ Іона – зосталися сидіти, уневажнивши ти самим не лише Президента, Парламент і Уряд України, а й весь Український народ.
Суспільно неприйнятна поведінка церковних пастирів УПЦ (МП) слугує прикладом для наслідування й на місцевому рівні. 24 липня 2015 року під час відзначення річниці звільнення Лисичанська від проросійських окупантів (за участю новопризначеного керівника військово-цивільної адміністрації Г. Туки) священики УПЦ (МП) влаштували публічний демарш, відмовившись проводити міжконфесійний молебень. Таким чином, безкарність веде до морального виродження й уневажнення цінностей власного народу.
Під надуманими приводами керівництво УПЦ (МП) уникає надання допомоги, спрямованої на покращення військово-технічного забезпечення Збройним Силам України на зразок, як це роблять на мільйони гривень УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та інші патріотично й відповідально налаштовані українські церкви. Представники єпископату УПЦ (МП), такі як, скажімо, митрополит Миколаївський і Очаківський Питирим, забороняють своїм священикам відвідувати і підтримувати українських військових у зоні антитерористичної операції. Водночас в анексованому Криму місцева єпархія УПЦ (МП) повністю підпорядкувалася задоволенню суспільно-політичних вимог окупаційного режиму. Спочатку, за розпорядженням митрополита Лазаря, вона приймала активну участь у масових святкуваннях «Дня народної єдності» (російське національне свято) 4 листопада 2014 року на рівні усіх благочинь. Потім займалася освяченням російських винищувачів та «гуманітарних» вантажів для «ДНР» і «ЛНР». Сімферопольська та Кримська єпархія УПЦ (МП) активно веде «духовну опіку» Чорноморського флоту Росії, зокрема, й благословення підрозділі російських морських піхотинців у храмі Олександра Невського, котрі захоплювали українські військові частини. Назвати подібні кроки по-іншому як колабораціонізмом із окупантами не видається можливим.
До речі, Московський патріархат і не приховує, що назва УПЦ є лише бутафорським прикриттям легального каналу церковної окупації України. Всі єпископи УПЦ (МП), а не лише Кримський є штатними єпископами Російської православної церкви. Саме тому вони й проводять політику російського церковно-політичного істеблішменту щодо денаціоналізації й окупації України.
Необхідно нагадати широкому загалові й про неспроможність керівництва УПЦ (МП) адекватно відреагувати на спроби президента Росії В. Путіна приватизувати українську історію. Зокрема, у його посланні Федеральним зборам від 4 грудня 2014 року стверджувалося, що анексований Крим має для РФ стратегічне і цивілізаційне значення, оскільки з території півострова християнство поширилося на усю Русь, а відтак на кримській землі містяться духовні скрепи «багаторічного моноліту російської нації і централізованої Російської держави». На підтвердження власних слів, глава Росії ухвалив рішення про включення пам’яток і території Національного заповідника «Херсонес Таврійський» до єдиного реєстру об’єктів культурної спадщини народів Російської Федерації. Подібні політико-ідеологічні маніпуляції президента РФ залишилися поза увагою священноначалля УПЦ (МП). Своєю мовчанкою воно довело, що солідаризується з політикою Кремля. І це не дивно, коли врахувати, що серед священнослужителів та представників єпископату УПЦ (МП) чимало осіб, котрі мають виражено українофобські погляди, не уявляють суверенного буття Української Держави, не визнають права Українського народу на самобутній розвиток, пропагують ідеї, які становлять сутнісне наповнення імперського політичного проекту «русский мир».
Наведені й десятки незгаданих фактів свідчать, що в російсько-українській війні УПЦ (МП) різнобічно підтримує агресора – від замовчування фактів вторгнення в Україну регулярних військ Росії або забезпечення державною владою РФ бойовиків військовою технікою і боєприпасами до безпосередньої участі у бандитських формуваннях, зриві військової мобілізації, проведенні антиукраїнської пропаганди чи безпосередньої співпраці з російськими окупантами.
Сергій ЗДІОРУК
