Нагадаю, про що мова. В 1918 році Гетьман Скоропадський укладає угоду з Добровольчою Армією російського генерала Антона Денікіна. Директорія, абсолютно справедливо вважаючи цей крок зрадою національних інтересів, піднімає повстання. Гетьмана скинуто, але в результаті також зруйновано і державні інституції, в наслідок чого більшовики беруть під контроль більу території УНР…
Далі, 1919 рік: добровольча армія денікіна, 70% якої складає Кубанська козача армія, а це в основоному – етнічні українці (радше, малороси, іншого терміну й не підбереш), завдає відчутної поразки Армії УНР. В той же час між командуванням Української галицької армії та Директорією виникають непорозуміння, згодом генерал УГА Мирон Тарнавський укладає угоду з тим же Денікіним. Українці вбивають українців, результаті знову з ситуації користуються більшовики.
Якщо взяти співвдношення сил і можливостей станом на літо 1919 року, то більшовизм був просто приречений на поразку, він задихався, маючи стійку підтримку хіба лише в центральних областях Росії. Але… Але він виграв головну, стратегічну битву – битву за Україну… І встояв. Він виграв її руками українців… А далі ви знаєте: розкуркулення, колективізація, три голодомори, мільйони жертв в Другій світовій війні…
Так, той же Денікін – рідкісна сволота, яка відіграла одну з найбільш фатальних ролей в історії України, як Ленін чи Сталін… Але він сам нічого б не вдіяв, якби не наша українська інфантильність, провансальство, зрадництво… У нас були талановиті військові й політики, були Петлюра і Скоропадський, Коновалець і Болбочан, Міхновський і Донцов. Але, як казав гетьман Іван Мазепа, ще відомий представник програних національно-визвольних змагань, вони “самі себе звоювали”.
І зараз в наших державних діячах ми можемо побачити певну схожість з тими ж Грушевським, Скоропадським, Петлюрою. Але ми не маємо права допустити повторення історії зараз! Відсидітися на еміграції тепер не вийде! Ми породили російську імперію, власними руками, і якщо самі не ліквідуємо її зараз – зникнемо як держава і занепадемо як нація. Особливо важливо не забувати про п’яту колону: 100 років тому вона дуже вільно почувала себе і в Києві, і в Галичині і на Кубані. І тоді, як і зараз, саме агітпроп ворога, навіть не так зброя, став ключовим чинником перемоги червоного російського імперіалізму. Відмінність лише в тому, що на заміну плакатам і листівкам зараз прийшли різні інтери, ньюзвани, 112-і канали і т.д.
Пам’ятаймо про жорстокі уроки історії й будьмо пильними. Реванш не повинен пройти!
