Оригінальну позицію в українському культурному та медіа просторі займає часопис «Критика» (головний редактор Григорій Грабович): з одного боку, видання послідовно веде лінію на розширення інтелектуальних обріїв українства, ознайомлення українського читача із цікавинками світової культури, принципового захисту ліберальних принципів і вартощів, а з іншого, так само регулярно, демонізує й очорнює український національно-визвольний рух 1917-1950 рр., приписує йому якусь антисемітську спрямованість, закидає в суспільну свідомість відверто провокаторські, деструктивні й антиукраїнські, антидержавницькі політичні тези. Усе це робиться із світоглядних позицій критики гаданого українського консерватизму, тоталітаризму, особливо у дискурсі «Критики» паплюжиться націоналістичний рух ОУН-УПА як нібито наскрізь пронацистський, антисемітський у своїй суті. Іноді «Критика» вдається до розпалювання скандалів з тим, щоб розправитися з ненависними і несприйнятними для неї особистостями, як це було кілька років тому щодо тодішнього Президента Києво-Могилянської Академії і нинішнього міністра освіти і науки України Сергія Квіта, коли газета опублікувала аж низку статей на захист художньої виставки в НаУКМА, яку адміністрація університету визнала порнографічною і яку автори «Критики» захищали і підносили під виглядом оборони прав і свобід художника та загальної свободи особи в країні. При цьому С.Квіт моделювався як такий собі новітній фашист і тоталітарист, як загроза демократії і стабільності в Україні.
Натомість сама «Критика» систематично публікує матеріали, які, власне, й можна кваліфікувати як загрозу демократії і стабільності у державі. Останній такий з’явився у №9-10 за 2014 р. (якраз у розпал українсько-російської війни на Донбасі!) – це стаття Павла-Роберта Маґочія «Европейська Україна чи евразійська Малоросія?» Додамо, що це вже не перша (всього було близько 10-ти) стаття цього автора, штатного ідеолога русинського сепаратизму на Закарпатті, в якій той закликає до визнання окремої русинської нації і надання їй автономних протодержавницьких прав і свобід. Що ж пропонує автор із по-хитрому українізованим прізвищем Маґочій (насправді Маґочі – етнічний угорець же ж)?
Спочатку П.-Р.Маґочій описує нахабність російського імперіалізму, який у безцеремонний спосіб привласнив собі кримськотатарський Крим. Автор робить низку влучних спостережень та узагальнень про характер та ідеологію нинішньої загарбницької політики Кремля. Далі він говорить про союзництво Москви і Будапешта, де зараз правлять «правоорієнтовані» політики на чолі з В.Орбаном, які разом хочуть розіграти русинську карту. Тобто на перший погляд стаття П.-Р.Маґочія виглядає як застереження проти загроз імперіалізму на західних кордонах нашої держави. Однак це, думаємо, лише ширма з означенням загальновідомих фактів, яка повинна прикрити справжню ударну вагу публікації.
У другій частині статті П.-Р.Маґочій описує ситуацію на Закарпатті і дає поради, як її виправити та оздоровити. Вступні тези канадського історика такі: цей регіон ніколи не належав до Київської Русі і був у складі угорського королівства 800 років, до українського простору він належить тільки від 1945 р., мав свою автономію як Прикарпатська Русь у 1919-1939 рр. в складі Чехословаччини, у грудні 1991 р. 78% мешканців Закарпаття на референдумі проголосували за автономію краю.
Далі йде сильніша теза: «Більшість із них (мешканців Закарпаття – О.Б.) завжди становили східні слов’яни, хоч їхня національна ідентичність донині залишається проблематичною. Ці люди традиційно називали себе руснаками або русинами і в різні часи описували себе як належних до російської національності, до української національності або до окремої карпато-русинської національности. 1945 року новий совєтський режим оголосив, що він вирішив національне питання, просто проголосивши усіх місцевих мешканців, які є східними слов’янами, українцями» (с. 21). Так наш автор робить, по-перше, закарпатців «жертвами» совєтського тоталітаризму, який, виявляється, насильницьки і недемократично втовкмачив їм в голову, що вони українці (те, що проукраїнська ідентичність русинів-закарпатців формувалася упродовж 1800-1939 рр. тисячами культурників і політиків, які не мали жодного стосунку до совєтського режиму – не береться до уваги «об’єктивним», «суто фактологічним» істориком). По-друге, він прирівнює їх до кримських татарів – теж жертв совєтчини, які тепер вимагають своєї автономії як відплати за історичні страждання. Тепер зрозумілою стає перша частина статті П.-Р.Маґочія, в якій він співчутливо описує політичну ситуацію кримчаків.
Наступна теза автора: кожна з країн-сусідів, які є членами демократичного ЄС, – Польща, Угорщина, Словаччина і Румунія, – визнали русинів як окрему націю (с.21). Натомість погляди теперішніх українських інтелектуалів і влади на закарпатців як на українців є застарілими (с.21). У березні 2007 р. під тиском США, ЄС та діаспорних організацій русинів «Закарпатська обласна рада переважною більшістю ухвалила рішення, яким визнавала русинів як окрему національність, а Закон України про мови 2012 року (досі чинний) згадував русинську мову як одну з офіційних мов країни» (с.21).
П.-Р.Маґочій вважає двома китами русинського питання на Закарпатті «нереалізований референдум 1991 р. про автономію і невирішене питання про визнання карпатських русинів як окремої національности на державному рівні» (с.21). І задається питанням: що ж слід робити?
А радить канадський вчений зробити таке: «Україна створила русинське питання і Україна має вирішити русинське питання. Немає сенсу заперечувати реальність того, що є народ усередині та за межами України, який існує і стверджує, що він належить до окремої національності. Немає сенсу заперечувати значення референдуму грудня 1991 року про автономію. Виріште питання автономії у контексті децентралізації урядової влади в усій Україні. І, що важливіше, визнайте карпатських русинів як окрему національність. Це базове питання прав людини, що його сусідні країни, які входять до Європейського Союзу, вирішили багато років тому» (с. 22).
Тепер запитаємо наших читачів: чи викладені політичні тези не є фактом посягання на конституційну суверенність України, не є закликами до ідеологічного сепаратизму в окремому регіоні, не є спробою зруйнувати політичну та територіальну цілісність нашої держави? Звичайно, є, і то за всіма параметрами й ознаками. То чому ж вже кілька місяців (при чому в ситуації вельми загрозливої війни на Донбасі) мовчать стосовно цього (і інших подібних) випадку Генеральна Прокуратура України, Конституційний Суд, СБУ? Тож просимо названі державні інституції вважати наш допис офіційним зверненням до них у справі розпалювання сепаратистських настроїв у країні часописом «Критика» і зокрема П.-Р.Маґочієм. Наголосимо, що часопис «Критика» здійснює такі публікації протягом тривалого часу, від початку 2000-х рр., тобто веде цілеспрямовану і наполегливу агітацію за сепаратизм на культурному, мовно-етнічному і політичному рівнях.
Щодо теоретико-наукового наповнення концепцій П.-Р.Маґочія про окремий карпато-русинський народ зауважимо, що вони базуються на систематичному ігноруванні наукових положень та контраргументів сотень колишніх і теперішніх істориків, етнологів, мовознавців, етнографів, фольклористів, політологів, які доводять глибинну спорідненість усіх українців Карпатського регіону, тобто Прикарпаття і Закарпаття, пояснюють закарпатські відмінності тільки тим, що цей край був у кількасотлітній ізоляції від решти українського етнічного простору. Можна на будь-якому народі провести подібну операцію: політично відірвати частину території, обрізати контакти із матірними землями і невдовзі ми побачимо, як почне формуватися оригінальність та окремішність відірваної частини етносу. (Про етнологічну проблематику в Закарпатті див. нашу публікацію: Баган О. Який народ живе за Карпатами? Теорії русинства в сучасності: націологічний, культурологічний і політичний аспекти // Універсум. 2008. №9-10).
Провокаторську діяльність П.-Р.Маґочія і його однодумців можна чітко простежити на прикладах регулярно організовуваних ними Світових конгресів русинів (див.: Маґочій П.-Р. «Я русин был, єсмь и буду…»: Выступы на Світових конгресах русинÿв» – Ужгород: Выдательство В.Падяка). Усі ці виступи пройняті єдиним духом русинського сепаратизму, українофобії та антидержавницької агітації щодо України.
Щоб здобути собі прихильність у західному ліберальному світі сам П.-Р.Маґочій постійно апелює до західних космополітично-правових цінностей, тому говорить про захист прав національних меншин, прав людини, уявно боронить євреїв від українців, хоча останні нічого поганого й не збираються робити євреям. Так у його брошурі «Євреї на Закарпатті: Короткий історичний нарис» (Ужгород: Видавництво В.Падяка, 2005) є ось такі фактологічно ніяк не обґрунтовані слова і хитрувато-підступні формулювання: «…починаючи від 1890-х рр., коли нова хвиля єврейських мігрантів, які, рятуючись від погромів у Російській імперії, приєдналися до інших у Галичині, де їхній соціальній і економічній статус був неповним через український національний рух, і, перейшовши Карпати, поселилася в русинських селах» (с.3). У цьому маленькому фрагменті є аж два підступні історичні фальшування, коли за допомогою приблизного маніпулювання історичними подіями у читача витворюється неправдиве бачення минулого: по-перше, погроми євреїв у Російській імперії і навіть на українській території влаштовували винятково російські монархістсько-шовіністичні організації типу «Чорної сотні» і українські патріоти до них не мали жодного стосунку, принаймні таких фактів до сьогодні не виявлено; по-друге, в Галичині тоді ще дуже кволий і мізерний український національно-визвольний рух теж не виявляв якоїсь агресивності до євреїв і жодних фактів про таке немає. Тож шановний п.Маґочій просто бреше, роздмухуючи національну ворожнечу між народами нинішньої України (здається, у Кримінальному кодексі України є відповідна стаття покарання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, аго-ов, Генеральна Прокуратуро!)
В іншому місці, теж не наводячи ніяких фактів, П.-Р.Маґочій творить, що «Присутність в той час активістів-емігрантів з Організації українських націоналістів (в основному, з Галичини), а також зростаючий авторитарний характер уряду Карпатської України і симпатії деяких його керівників до нацистської Німеччини були факторами, які не віщували добра єврейському населенню». (С. 9). Тобто, за логікою Маґочія, українці вже були винні наперед, без реалізації яких-небудь антиєврейських акцій, так само, як вони несли «історичну вину» тільки за те, що в середовищі українців зростала «кількість малих підприємств і кооперативів», що «кидало виклик попередній єврейській перевазі у сфері роздрібної торгівлі». (С. 9).
Додамо, що П.-В.Маґочій діє не сам. В Закарпатті вже давно сформувалося коло інтелектуалів, які розвивають русинську окремішню ідентичність, проповідують ідею самостійної карпато-русинської східнослов’янської нації, усіляко ганьблять Україну і український національний рух у ретроспективі, у різних формах і з різних приводів закликають до сепаратизму регіону. Видавництво В.Падяка видало вже сотні найменувань книг русинського сепаратистського змісту, культурні громади русинів діють в багатьох містах Закарпаття, функціонують телепрограми на закарпатських телеканалах. Оформився цілісний культурно-національний рух, гостро спрямований проти держави Україна, якому бракує тільки одного і найголовнішого – героїки. Всі т.зв. «русини» переважно боягузи, і тому вибирають форму боротьби за свої ідеї, запозичену у звірятка скунса – вони смердять.
Для ілюстрації наведемо кілька знакових прикладів. Дмитро Поп у своїй «Історії Подкарпатської Руси» (Ужгород, 2005), яку він виводить від епохи неандертальців, доводить, що русинський національний рух розвинувся органічно, без впливів із України, що всяка українська національна самосвідомість була для нього тільки гальмом і ярмом (і так протягом усіх 260 сторінок!) Цікаво, що автор чи то зумисне, чи через незнання до ідеологів русинства зачислює всіх активних уродженців Закарпаття протягом століть, попри те, що більшість із них цілком не творили окрему «четверту східнослов’янську націю», а просто вважали себе представниками давнього руського народу, межі розселення якого простяглися від Карпат до верхів’їв Дніпра і до долини Дону.
Валерій Падяк у своєму «Нарисі історії карпаторусинської літератури ХVІ – ХХІ століть» (Ужгород, 2010) ставить такі ось стратегічні культурологічні та націософські тези: «У Закарпатській області 850-тисячна русинська спільнота до цього часу не визнана. Сьогодні Україна – це єдина країна Центрально-Східної Європи, де існує офіційна заборона на національність «русин». А з 1996 р. діє також секретний державний «План заходів щодо розв’язання проблеми українців-русинів», що передбачає прискорену асиміляцію (українізацію) цієї етнічної групи. Та навіть за таких умов русинська культура і література прокладають собі шлях». (С. 147).
І далі: «Літературна творчість, крім суто естетичного завдання, сьогодні виконує дуже важливу геополітичну місію: література, розвиваючись в ізольованих карпато-русинських мегаполісах, здатна формувати імпульси інтеграції, що працюють на відновлення єдиного історичного, мовного, культурного і літературного простору, перерваного не з вини русинів. Хочеться вірити, що ця місія карпаторусинській літературі під силу!» (С. 156).
Так само, як і Д.Поп, В.Падяк зачислює до ідеологів русинства навіть тих письменників і культурних діячів, які мали чіткі національні українські візії творчості, і лише використовували закарпатські діалекти для більшої колоритності свого письма. Наприклад, до таких він відносить В.Ґренджу-Донського, Ю.Боршоша-Кум’ятського, Г.Костельника, Ю.Станинця, М.Бараболю та ін., які були чіткими прихильниками української ідеї, деякі навіть мали зв’язки з українським націоналістичним рухом. Тобто застосовано звичайне спекулювання фактами.
Безумовно, вершиною прорусинської наукової агітації є «Энциклопедия Подкарпатской Руси» (Ужгород, 2006) авторства Івана Попа. Це надзвичайно ґрунтовне, скрупульозне академічне видання, покликане з усіх боків пояснити факт карпаторусинської національної самобутності. Зрозуміло, що Автор так само, як і названі вище його однодумці, окреслює як русинську будь-яку активність закарпатців в минулому і сучасному, незважаючи на їхні справжні ідейні переконання. Забуттю, за І.Попом, підлягають тільки відверті українські націоналісти – уродженці Закарпаття: їх він проклинає незгадуванням, навіть попри те, що це часом були дуже талановиті люди і їх не згадувати енциклопедичному виданню не випадає. Так у енциклопедії І.Попа немає імен І.Рогача, І.Ірлявського (Рошка), П.Скунця, І.Чендея та багатьох інших. Тобто «об’єктивність» енциклопедичного підходу закінчується на принципі ідеологічної упередженості…
Є ще в енциклопедії І.Попа і така ось українофобська брехня: «После распада СССР русская «верхушка» безропотно уступила свои ведущие позиции новым «пришлым», галицийцам, стремящимся осуществить в крае «косовский вариант» (с. 317). Бракує ще тільки згадки про «етнічні чистки» галичан проти корінних закарпатців, хоча із загальної концепції енциклопедії така думка мимоволі спливає. Що це відверта брехня – навіть не будемо доводити.
Гадаємо, наведених фактів достатньо, щоб зрозуміти загрозу агітації за сепаратизм на крайньому заході нашої держави у виконанні ліберальних інтелектуалів. Залишається загадкою тільки мотивація цих дій у колі нібито «відданих культурників».Хоча, якщо проаналізувати факти багаторічної діяльності «Критики», то можна дійти до цікавих висновків. Факти лягають в чітку лінію деструкції щодо української ідеї: це і наполегливе доведення «фальшивості» «Слова о полку Ігоревім», і кмітливе роздягання Т.Шевченка та уважне розглядання його фалоса на власній картині (авторства Г.Грабовича) з надією у такий спосіб цілковито «дегероїзувати» національного пророка, і регулярні публікації статей штатних очорнювачів українського національно-визвольного руху М.Царинника та І-П.Химки, які вже десятиліття заявляють, що у них є «цілі купи» документів про антиєврейські погроми з боку ОУН-УПА, але які за цей час ще жодного документа з тих «куп» не оприлюднили і т. ін. У мегастратегію західного лібералізму (а ключові автори «Критики» походять саме з Заходу) не входить розбудова української держави як центральної за своїм потенціалом країни Центрально-Східної Європи. Тому геополітично розбалансована, національно розхитана, ідеологічно хаотизована Україна – це той варіант союзника, який потрібен Заходу у цьому регіоні, що ми й бачимо на прикладі його позиції на Мінських переговорах.
А що потрібно нам? Очевидно, щось протилежне.
Олег Баган,
Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова
