Перемогою України в цій війні буде знищення російського імперіалізму і знищення російської імперії як такої. Це єдина можливість встановлення тривалого миру. Для України перемога означатиме збереження нашої ідентичності, свободи особистої і свободи державної, адже йтиметься про перемогу в екзистенційній світоглядній війні, про перемогу у війні ідентичностей.
Наслідки і значення такої перемоги матимуть глобальний характер. Україна буде прикладом для усіх поневолених Росією народів, стане доказом того, що опиратися Москві можливо, як і можливо її перемагати на усіх фронтах.
Ми повинні поширити свободу на весь простір російської імперії, стати стимулом для інших поневолених народів спробувати поборотися за відновлення власної ідентичності і здобуття суб’єктності. Глобальна перемога над Москвою буде можливою тільки тоді, коли проти цього Голіафа ми виставимо армію Давидів. Ми, як ніхто інший, розуміємо, що таке бути окупованими, що таке бути рабами на своїй землі й до чого це призводить. Маємо в історії жахливий експеримент над нашою ідентичністю, коли з козацької волелюбної войовничої нації намагалися зробити націю рабів.
Українці мусять остаточно позбутись ілюзій про те, що все буде так, як було до початку повномасштабного вторгнення. Не буде повернення ані до 24 лютого 2022 року, ані до 24 серпня 1991 року. Ніколи на одному геополітичному просторі не зможуть мирно співіснувати незалежна Українська держава, в якій панує українська нація, і російська держава як імперія… як би вона там не називалася.
Або ми знищимо російську імперію і на її просторі допоможемо організувати простір незалежних національних держав, або московити надалі пертимуть на нас. Третього не дано. Повернення назад немає – це ілюзія. Кинувшись у цю річку, ми зможемо вижити тільки тоді, коли допливемо до наступного берега, коли станемо сильнішими. На ту частину суспільства, яка переживає війну через телевізор і думає, що закривши очі, зможе повернутись до 24 лютого, чекає величезне розчарування і глибока внутрішня моральна криза. Повернення назад немає. Повернутися назад можна лише наново переродившись.
Не існує більше тієї України, яка перейшла до нас після розвалу Союзу. Сьогодні ми боремось за нову Україну – за Велику Україну в усіх сенсах, передусім у світоглядно-духовному. Йдеться про країну з новими кордонами, глобальними завдання та амбіціями. Україна має відбутись виключно як велика країна. Як мінімум, йдеться про регіональне лідерство. Ключова проблема України полягала в тому, що всі 30 років Незалежності, будучи географічно найбільшою державою Європи й однією з найчисельніших європейських націй зі славетною історією великих перемог, ми поводились як нікчемна малесенька країна, як дуже дрібна нація. Ми нагадували величезного слона, який, наче страус, заховав голову в пісок.
Наслідками завершення цієї війни на нашу користь я бачу поширення простору свободи на Схід від українських кордонів й знищення російського імперіалізму – як державного, так і економічного. Надалі відбуватиметься модерування нового простору постросійської імперії, а Україна буде регіональним лідером і арбітром подій, що відбуватимуться на території від наших кордонів аж до Уралу.
Потрібно пам’ятати, що всі світові війни відбувалися на території України і будь-який конфлікт на нашій території може перерости у глобальну війну. Тому-то перемога України – це ще й перемога світового миру. Знищення російського імперіалізму означатиме порядок і спокій в Євразії. Це гарантія безпеки, як військової, так і економічної, продовольчої, енергетичної…
Але цю перемогу неможливо здобути наосліп. Не можна дійти до цілі, не знаючи, куди ти прямуєш і чого прагнеш. За 8 років війни ми так і не сформували й не донесли до війська та суспільства надідею, яка полягає в тому, що Україна, як простір свободи, ставить собі за мету знищити імперіалізм і дати шанс на порятунок іншим народам… в тому числі і росіянам. Ми не хочемо усіх їх вбити чи зробити з них українців. Ми хочемо, щоб вони зрозуміли, хто вони насправді, аби зайнялись собою, а не несли постійно безлад, війну і розруху.
Я перебуваю в епіцентрі війни, переживаю її наживо, а не в теорії… Я бачу тут постійну сірість, кров, біль, переживаю втрати близьких людей. В таких реаліях сьогодні воюють українці. Романтика війни відходить, а разом з нею й ілюзії про швидке її завершення. Для того, аби все це витримати і продовжувати боротися до переможного кінця, потрібна надідея, яка буде вищою за життя людини, вищою за її «его». Священної мети цієї війни політичне керівництво так і не сформувало. Якщо цього не станеться найближчим часом, ми матимемо величезні проблеми. Наші цілі й мета мають бути чітко сформульовані, як і має бути розуміння того, що для їх досягнення потрібні надзусилля… потрібен героїзм.
Йдеться не тільки про воїнів на фронті. Війну не виграєш сороковою частиною суспільства, яка воює, допоки решта відсиджуються в надії, що їх це мине. Тотальну екзистенційну війну може виграти лише вся нація. Це не війна Української держави проти російської держави. Це війна цілої української нації проти російського імперіалізму. Потрібна максимальна мобілізація всіх сил нації. Це аж ніяк не означає, що кожен вже має піти воювати зі зброєю в руках, однак всі українці повинні жити, рухатись і дихати в одному ритмі, бути об’єднаними спільною ідеєю, що надихатиме жертвувати звичним і комфортним способом життя заради досягнення цієї надмети. Мусимо зробити крок від зони власного комфорту і піти далі. А для цього потрібна ідея, що буде вищою за життя, вищою за особисте. Ідея священної війни.
Головною ідеєю європейських націй, яка рятувала їх в умовах національно-визвольних воїн і незавершених національно-визвольних революцій, завше була ідея націоналізму. Ідея причетності до мертвих, живих і ненароджених, коли головним є не твоє особисте життя, а життя великого організму нації. Ця війна дає нам можливість помститися за зневагу над нашими батьками і дідами, за голодомори, геноциди, за Базари і Крути. Це унікальний дарунок долі. Ми отримали шанс у цій тривалій історичній суперечці врешті протистояти ворогу на рівних й завершити її на нашу користь. Тож використаймо цей шанс сповна.
Юрій Сиротюк «Мамай»
