Йосиф Сірка
У ЗМІ появилися різні повідомлення про те, що нарешті звільнена з роcійcької в’язниці Надія Савченко активно вступила у політичне життя країни. Звичайно, що її поведінка під час незаконного її утримування ув’язненою в Росії та на судах, сфабрикованих знинуваченнями, викликають подив і симпатії до воїна Українських збройних сил. Але життя та проблеми за ґратами та на сфабрикованому суді значно відмінні від щоденних проблем вільної людини, яка виявилася раптом у центрі політичного життя.
Що у Надії Савченко сильний і вольовий характер, то ми вже переконались, але на волі та ще й у політиці слід володіти вмінням та дипломатією переконати не тільки виборця, але й політичного, чи іншого противника. Дії та промови Н. Савченко пов’язані, насамперед, з тим, що вона прагне як найшвидше допомогти тим, які терплять в російських в’язницях. І вона вважає, що в цьому огляді ніщо не повинно стояти на перешкоі, щоб домогтися звільнення людей з російського невільництва.
Саме тут помічаємо, що не вистачає самого бажання, потрібно ще й розуміти, від кого вимагати звільнення і за чиїм сценарієм існують і діють сепаратисти, „ополченці”, російські офіцери та солдати, які „взяли з армії відпустки”, щоб піти „добровольцями” на російсько-український фронт.
Найбільше дивує у виловлюваннях Надії Савченко те, що вона „призабула”, що не сепаратисти вирішували її долю протягом майже двох років, а справжні винуватці окупації української території в Криму та на Донбасі, Луганщині – кремлівські керманичи.
Можна розуміти прагнення Н. Савченко допомогти ув’язненим в Росії українцям, але слід пам’ятати, що за всю історію існування панів та слуг, слугам була відведена роль тільки виконувати забаганки пана. Про це свідчить і народна мудрість: „Скачи враже, як пан каже”.З багатовікової історії людства знаємо, що ніхто ніколи, навіть не намагався, розмовляти зі слугами, коли йшлоя про якісь проблеми, які стосувалися самого пана, його маєтків, його інтересів.
Тому і на Донбасі, Луганщині, Криму немає сенсу розмовляти з тими, хто отримує зброю, паливо, командирів, солдат та вказівки для боротьби з Україною, бо не вони є „власниками” зброї, танків, ракет, мін. Вони є лише слугами Кремля і Надія Савченко все це пережила протягом двох років, тому дивує її висловлювання провадити розмову з людьми, які не можуть „самостійно” прийняти рішення (та і не сміють) хіба що, чи обікрасти собі рівного, чи посадити когось за українське слово, за вишиванку. Коли ж ідеться про звільнення жертв російської аґресії, то розмова може бути тільки з аґресором, але не з тим, кого аґресор поставив „доглядачем”, чи ширмою, щоб замаскувати свою мету – знищення української держави.
Хіба вчинок Путіна про тзв. помилування не був достатнім доказом того, щоб зрозуміти, що закладники в руках бандитів на Донбасі, чи вбивства татар в Криму належать до плану Кремля, а не до „ополченців”, чи казаків? Часом краще промовчати, ніж щось не таке сказати, але, на жаль, про це знаємо тільки тоді, коли вже сказали.
Надія Савченко ледве тиждень на волі і за цей час їй прийшлося давати інтерв’ю, виступати по телебаченню, у ВР України, відвідувати прифронтові міста та села. Звичайно, що за цей час вона не могла ознайомитись з усіма підступними планами Путіна, який надіявся, що вона внесе розбрат в ряди україньких патріотів.
Слід взяти під увагу й той факт, що дворічне ув’язнення невинної української патріотки та судилище над нею, зробило з неї в очах українців не тільки героїню. Люди, які самі нездатні проявити достаток зусиль проти окупанта хотіли її бачити месією, яка вирішить проблеми за всіх. І дуже можливо, що це очікуване месіянтво проявляється в деяких висловлюваннях Надії, яка сповнена рішучості, щоб звільнити захоплених українців з підвалів московських загарбників на українській окупованій території.
Надія Савченко, одинока з-поміж депутатів ВРУ та інших політиків, з позитивним ставленням до неї громадськості. Вона здає собі справу, що на неї покладають великі надії. Але вона сама сказала, що їй потрібно привчатися не тільки до нормального життя, але й до нової ролі політика, який потребує ще повчитися, щоб виправдати надії та сподівання тих, які протягом майже двох років за неї переживали.
Час – це не тільки лікар, який вчить забувати, який гоїть рани, це також те, що дає змогу набути знань, навичок, поведінки. Час найкращий вчитель і суддя, а це потрібно знати не тільки Надії Савченко, але й тим, хто сьогодні спішить засуджувати її висловлювання, які важко відокремити – це сказала людина, що терпіла і хоче допомогти тим що терплять, чи політик, який шукає шляхи до вирішення проблеми.
11.6.16 р. Торонто
