В’ячеслав Артюх
Добру справу зробило видавництво «Українська Видавнича Справа», що-видало вибрані твори Юліана Вассияна (1894-1953). Десять робіт із збірника «Рефлексії» – це його тексти 20-х – поч. 50-х рр., опубліковані в основному в часописі «Розбудова держави», а також праці, зібрані вже після смерті мислителя у збірниках «Суспільно-політичні нариси» (1958) та «Степовий сфінкс. Т. 1» (1972). Також додамо, що цікаву передмову до збірника робіт написав Ігор Загребельний.
Вассиян, як ідеолог націоналізму, в чомусь незвичний, хоча б тому, що він, насамперед, філософ і після прочитання текстів цього мислителя у вічі відразу впадає їх залежність від німецької філософської традиції. Мова йде про «філософію життя», і особливо, культурфілософію О. Шпенглера та феноменологію Е. Гуссерля.
І якщо проаналізувати твори Вассияна, то можна побачити, що, наприклад, саме розуміння ним феномену нації вказує на цю залежність. Нація для Вассияна – це, насамперед, душевний феномен. Та й відношення людини до «рідної історії» у Вассияна також зумовлене, насамперед, «душевною структурою» «а не, як здавалося б, формуватись за впливом завершеної дійсності, яка вимагає для себе, як для того, що сталося і минуло, вшанування факту і справедливого до нього підходу». Взагалі, світ національного розпочинається не з факту визнання об’єктивно існуючої нації як тієї іншості, що початково передує людині, а з наявності її образу на суб’єктивному рівні власної ідентичності. Вассиян виходить із того, що об’єктивне існування нації все таки передує людині, що прийшла в цей світ. І оскільки людина внаслідок дії на неї виховних процедур починає носити в собі таку умову соціальності, як національність, то в подальшому й уможливлюється конструювання нею образу нації як об’єктивно існуючої спільноти. Вассиян підкреслює, що національність є «найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціальності», самозрозуміла, готова морфологічна властивість її внутрішнього «Я» [Ідеологічні основи українського націоналізму].
Отже, спочатку нація прилучає людину до себе, а потім людина продовжує цю націю творити своєю власною діяльністю. Поміщена на глибинний рівень ідентичності, у вигляді само собою зрозумілих істин, ідея нації спрямовує людську діяльність у напрямі, потрібному для продовження й розвитку власного існування. Тут також помічається залежність від феноменологічного вчення Гуссерля про інтенційні акти свідомості, що спрямовані на «предметні феномени». Як бачимо, до таких «предметних феноменів» Вассиян зарахував і явище нації. Нація для нього – це феномен свідомості. Отже, людина творить спільноту через самоусвідомлення до її приналежності й саме в ній вона може розвинутись через найповніше виявлення особистісного начала. Нація – це не та спільнота, що примушує індивіда бути засобом для свого існування, навпаки, нація – це той колективний набір сприйняттів-почуттів-ідей нації у складі свідомості індивіда, що дозволяє саморозкритися людині, зреалізувавши себе в житті як мету. Національне як колективне та індивідуальне, як неповторне не протиставляються одне одному, тобто одне не існує за рахунок іншого, а органічно поєднуються, оскільки існують на рівні єдиного – людської свідомості як її структурні компоненти. І весь сенс національного існування полягає не в ліквідуванні індивідуального начала, а в «гармонії найбільшого числа творчих воль», що рухаються в напрямку самоздійснення.
Таким чином, продовжуючи розвивати ідеї філософії романтизму, Вассияну вдалося побудувати органічну модель взаємозалежності двох рівновеликих цілісностей, якими є індивід та нація. Вони не тлумачаться як відносини одиничного та цілого, де одиничне (індивід) є складовою цілого (нації), а індивід виступає швидше такою суспільною одиницею, що тільки внаслідок власного розвитку може об’єктивувати ідею нації. Тож нація – це не механічна сума самозамкнених одиниць, а органічна спорідненість і внутрішня солідарність індивідів, що виникають лише в результаті їх власного духовного самоздійснення.
Вассиян – правий інтелектуал. І тому у відношенні до структури нації та її рушійних сил він – елітарист. Нація у нього має дві проекції – просторову («Земля, територія, як доповнення фізичного організму нації, творить разом з тенденцією найвидатнішого біологічного розвитку категорію кількісного виміру…») та творчу («…вона означає волю найдовшого тривання засобом найінтенсивнішого виявлення духово-культурного впливу в часі»). Якраз друга проекція й становить історичне поле буття нації. Отже, історичність приховується не в просторовій, а у вольовій сфері людини. На відміну від містичних та метафізичних моментів тлумачення походження волі в Шопенгауера чи Ніцше єдиним джерелом волі у Вассияна є не якісь зовнішні детермінанти, а сама людина.
Що ж таке цей волюнтаризм як підґрунтя феномену історії? Вассиян відповідає: «Де бракує волі, там нема історії, що є в першу чергу маніфестацією характеру. З волею даний конечно характер, як її оформлений стан, чи радше як особова готовність означеного діяння. Безхарактерність однозначна з безформністю, браком виразу, акценту. Історія є драматичним змагом людських сил за почин і право творити і формувати життя» [Степовий сфінкс].
Нація – це результат спеціальних зусиль вольової меншини над пасивним народом, який веде спосіб життя «самозадоволеного розмягченого животіння». Є акт чистого життя етносу як просторове існування пасивної матерії. Чиста матерія несвідома своєї природи, призначення, можливостей. Лише в процесі діяльності виникає момент усвідомлення. Природне існування не дає нам зразків дії формотворчих сил історії, «тому життя сліпо тримається власної органічної поверхні, проростає невпинно в земний ґрунт, розгортається простірно…».
Простір для Вассияна є синонімом неісторичності, форма ж – як результат реалізації вольових зусиль – існує в часі, тобто в історії. Звичайно, деяка життєва енергія початково в етносі закладена, але, за висловом згадуваного філософа, вона «всякла в ґрунт». Що ж до України, то тут «гіпноза землі на людську душу досягнула в нас нечуваної сили…» і тому Україна «утопилася» в «запашному міті хліба». «Земля» оцінюється як історичне горе для України, бо таке існування може призвести лише до «стихійного животіння», а не до творчого пориву. Вегетативне існування – це завжди вічна пасивна можливість; для того ж, щоб вона оформилась у національну державу, потрібні воля й державна творчість на її основі. Акт державної творчості, дія національного духу є завжди виходом за межі стану вкоріненості в землю.
Провідна верства за допомогою творчих зусиль волі вершить із такого життя історію, тобто оприявлює його вже оформленим у часі. Історія – це рух оформленої спільноти (але не маси) в часі. Незважаючи на те, що етнічний «матеріал» здатний чинити опір маніпуляціям над собою провідної верстви через нерозуміння, неприйняття цілей еліти та небажання їй підкорятись, еліта все ж таки завдяки природній перевазі, тобто наявності у неї творчої волі, перемагає цей внутрішній спротив. Варто також нагадати, що творча воля – це не просто воля до творення абсолютно нових форм, це воля до творення досконаліших за попередні форми. Для творчого індивіда це означає постійний вихід за межі себе попереднього, це «ріст із себе в щось інше».
Якраз поняття «творча воля» або ще «воля до творчості», становить те, що відрізняє волюнтаризм Вассияна від волюнтаризму Донцова. В останнього воля «сліпа», це «чин для чину, без мети», а ще «воля є ціль в собі» (хоча задля справедливості потрібно сказати, що у Донцова в його «Націоналізмі» теж зустрічаються вирази про «творче насильство ініціятивної меншости»). Але у Вассияна, крім усього іншого, воля – це свідомо організована творча дія.
Оформлення землеробського етнічного масиву в націю розпочинається з вибудовування внутрішньої суспільної ієрархії; саме дія волі породжує національне бажання як одну із форм зусилля. Людська діяльність, конкретніше діяльність творчої меншини, й ієрархізує спільноту. Наявність еліти потім сублімує енергію землеробського етносу в політичні форми нації.
Коли народ у своєму націєбудівництві доходить до рівня своєї держави, він стає цілком за Гегелем, уже не об’єктом, а суб’єктом історичної дії. Як вище зазначалося, для Вассияна етнос, «вкорінений в землю», – це ще стан доісторичного існування. Вихід з неісторії в історію відбувається через подолання почуттєвого начала і в окремій людині, і в етносі як «колективному індивідові» в цілому. Адже «під порогом історії» біологічне життя етносу було нічим іншим, як «процесом анімальних інстинктів, що стихійно розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ» [Степовий сфінкс].
Якраз, розглядаючи причини «історичної поразки» української нації, Вассиян і вбачає їх у землеробському її характері, що у свою чергу виявляється у таких рисах українського національного характеру як надмір емоцій, анархічність, недовірливість, заздрість. Тому представникам цієї хліборобської цивілізації бракує рішучої відваги та активної експансивності.
Щоб зрозуміти глибину філософських рефлексій Вассияна, як приклад, можна також розглянути його ідею «основного досвіду» людини зі статті «Історія як дефініція». «Основний досвід» – це своєрідне онтологічне підґрунтя історичного процесу. Взагалі, Вассиян багато писав про долю української нації в часі, в результаті в нього вийшов оригінальний варіант української історіософії. Але в такої історіософії є ще й своє підґрунтя (основа, підстава). Його він і називає «основним досвідом». І тут, знову ж, описуючи його, він спирається на одну з основних філософських категорій великого німецького феноменолога Едмунда Гуссерля – «життєсвіту» (Lebenswelt). Фактично, «основний досвід» – це аналог «жититєсвіту»
«Основний досвід» стає апріорною основою світу історії, своєрідним комплексом елементарних сил, що творять органічне життя, «…єдиною підставою-джерелом всякого дальшого досвіду…». Далі Вассиян формує його структуру. Для нього це кілька «елементарних почувань» – любов, голод, страх, цікавість. Саме такий афект, як цікавість, транслює первісний досвід у досвід загальний, історичний. «Цікавість є добровольним зворотом уваги в напрямі відкриття повних форм досвіду…», – підсумовує автор, а буденне життя людини є тим критерієм, що визначає вже цінність певного афекту. «Основний досвід» – це сфера принципової нерефлективності, або, як він описує його дію, «внутрішнього автоматизму», «спонтанної стихійної органічної інтуїції», «спонтанного вилонювання життя без попередньої інтервенції свідомих процесів духа». Усе наше повсякденне життя грунтується на цій «безпосередній інтуїційно-спонтанній сфері».
Вассиян, констатуючи «апріорну природу» «основного досвіду», називає цей досвід як і в розумінні І. Канта, умовою загального життєвого досвіду, який не є сам при цьому результатом свого функціонування. По-іншому, весь наш історичний досвід проходить «процес добору й селекції …згідно з процесами первісно-досвідної сфери життя», тобто «основний досвід» є для нього матрицею інших видів емпіричного досвіду. У свою чергу, об’єктивізація «основного досвіду» у форми загального життєвого досвіду у Вассияна є моментом історії, або, як він зазначає, «первісний досвід» стає «мотором життя й історії». Сама історія як процес виникає внаслідок здійснення з великої кількості можливостей («з хаосу хотінь») деяких із них, тобто об’єктивації можливості в дійсність. Історія – як сфера здійсненого людського досвіду – має «найвищу пробу», оскільки вона «безсумнівна відносно своєї фактичної природи».
Отже, Вассиян для характеристики своєї ідеї «основного досвіду» використовує гуссерлівське розуміння «життєсвіту». Як і в Гусерля, його «основний досвід» є дорефлективною смисловою очевидністю, що сприймається як сама собою зрозуміла річ. Він наперед заданий досвідові історичного світу й постійно об’єктивується в ньому як щось первинно зрозуміле. Такий допредикативний досвід смислових актів свідомості складається з первинних почуттєвих сприйняттів, якими у Вассияна, як уже зазначалося, є любов, голод, страх та цікавість. «Основний досвід» має телеологічну структуру, оскільки всі елементи його співвідносяться з доцільною (практичною) діяльністю людини в історичному світі.
Сучасна історія української філософії потихеньку вже розпочинає відкривати для себе спадщину цього талановитого мислителя. Мова йде про першу кандидатську дисертацію, захищену Д. Стоян «Ю. І. Вассиян як представник української філософської думки» (2010).
Якщо немає відповідної інтелектуальної підготовки, то читати Вассияна, справді, важко, але як би там не було, його творчість – прекрасний приклад того, до яких ідейних вершин може підійматися філософія українського націоналізму.
