Останнім часом в українському інформаційному просторі відновився дискурс довкола «надбань російської культури» в Україні, двомовності, шкіл з російською мовою викладання, введення квот на іншомовний інтелектуальний продукт в радіоефірі, вітчизняні російськомовні серіали, тощо. Переконують що путінська Росія це одне, а «велика російська культура» – це інше. Що можна бути патріотом, воювати за Україну але лишатися руським, російськомовним. Про «Русский мир» з танками і попами вже говорять менше, більше говорять про Пушкіна, Толстого, Достоєвського…
У кожному місті є вулиці, названі іменами російських письменників. Більшість з них не мали стосунку до СРСР, і декомунізація їх наразі оминула. На даний час мало хто в Україні наважиться ставити питання щодо необхідності очищення топоніміки населених пунктів від російських колоніальних назв і пам’ятників. Наприклад назва станції метро «Площа Льва Толстого» у столиці мала би різати вухо хоча би на третій рік неоголошеної війни з Росією.
У всьому світі російські спецслужби вербують іноземців з числа любителів «надбань російської культури». На любові до Стравінского, Чехова, Тарковского…, щедро приправленій грошима, формується середовище агентів російського впливу, через яких щупальці Кремля пронизують вищі щаблі державної влади, Європарламент, провідні ЗМІ, експертне середовище. Невинна збірка поезій поетів «cеребряного века» в інформаційній війні Росії з Україною така ж зброя, як в руках сепаратиста автомат Калашнікова.
В сучасному світі вирішальні битви виграються не на полі бою, а в книгарнях, в кінотеатрах, у випусках новин, в серіалах, на сторінках глянцевих таблоїдів, у вивісках, архітектурі, міських ландшафтах – у тому, що формує світогляд, свідомість, самоідентифікацію людини. Щоб не гинули кращі сини України зараз і наші діти в майбутньому, боротися треба тут, в тилу, на світоглядному фронті – крок за кроком створювати якісний, конкурентний продукт, витісняти псевдокультурні напівфабрикати, розраховані на пострадянський простір, заповнювати відвойований простір власними надбаннями, створювати не тільки попит на власний культурний продукт, а й пропозицію. Якісні і кількісні зміни з’являться одразу ж. І, до речі, місце Нобелівського лауреата з літератури від України поки що вакантне.
Треба позбуватися постколоніальних комплексів провінційності і меншовартості. Пушкін – це не «наше все», і світова література може запропонувати безліч альтернатив. Згадаймо слова Донцова: «Не визволимося політично, поки не визволимося духовно».
Микола Петренко, Суми
