Мінська модель: забути не можна впровадити?

Початок реформи децентралізації в Україні, робота Конституційної комісії над змінами до Конституції, наближення виборів до органів місцевої влади є  ключовими процесами у внутрішньополітичному житті країни на цьому етапі. За логікою Мінських домовленостей вони мали проходити  водночас  з  воєнною деескалацією  на Донбасі, поступовим відновленням контролю України над цими територіями і їх залученням до загальнонаціональних політичних процесів. Так мало бути згідно з формулою Мінську-2.   Втім, на практиці ця модель  не реалізується навіть в першій своїй  стадії – зменшення напруги на фронті немає. Поряд з цим  з боку самопроголошених республік вже лунають заяви про  призначення ними  в односторонньому порядку  виборів на «їхній» території. Фактично, це означає, що роль ефективного  механізму вирішення конфлікту Мінськ-2 досі  не відіграє і в короткостроковій перспективі навряд чи зможе відігравати.  Саме тому зараз як ніколи доречно  проаналізувати, чому  станом на сьогодні мінська модель зайшла майже у глухий кут, а  її корекція чи ревізія може бути одним з питань порядку денного. 

Політичні вимоги самопроголошених «ДНР»/ «ЛНР»:

чому вони неминучі і на що вони орієнтовані?

Самопроголошені лідери «ДНР» демонструють готовність  провести так звані місцеві вибори на окупованій території, але  без виконання  інших  положень Мінських домовленостей (припинення вогню, відведення важкої техніки,  виведення всіх збройних формувань). Це не перша політична вимога, що цілком відповідає політиці і пропозиціям Росії щодо цього конфлікту: примушення Києва до прямого діалогу з  лідерами сепаратистів,  формальна реінтеграція   непідконтрольних  районів в українську державу,  але  з наданням   безпрецедентного рівня незалежності від центральної влади у всіх політико-адміністративних питаннях, окрім фінансування з українського бюджету. «Ініціатива» з місцевими виборами – це один з елементів цієї політики тиску на Київ. Втім, вона має свої особливості.  По-перше, це  стагнація у реалізації Мінського процесу : при збереженні воєнної напруги на фронті перехід до політичного діалогу з непідконтрольними районами Донбасу є неможливим  як формально (на основі Мінських документів), так і на практиці. Якщо для України припинення або зведення до  мінімального рівня  бойових зіткнень  є принциповою умовою для прогресу за Мінським форматом, то для Росії та «ДНР»/ «ЛНР» воєнні методи – це один  з допоміжних інструментів для політичної розмови. По-друге, на тлі кризи Мінської моделі  в Україні розпочалася  конституційна реформа, зокрема, в частині децентралізації, та підготовка до проведення повсюдних місцевих виборів. Ані у першому, ані у другому процесі самопроголошені формування не задіяні якраз-таки через відсутність прогресу  в рамках воєнної деескалації як умови для переходу до політичного діалогу. Відтак, заява про наміри провести вибори  на непідконтрольній території виглядає винятково як спроба «оживити» Мінський процес у тому вигляді, який вигідний Росії та самопроголошеним республікам. Фактично, плани щодо проведення таких виборів на окупованій нині території є спробою  перевести  переговори на інші рейки, «прозондувати» ґрунт  на предмет готовності і України, і Заходу відповісти на цей виклик  з боку Росії і самопроголошених формувань. Це означає чергову спробу з їхнього боку перейти до обговорення політичної стадії врегулювання конфлікту, минаючи фазу воєнної деескалації.

Загалом же ризики остаточного зриву Мінського статус-кво станом на сьогодні є доволі високими. Можливо, найвищими за останні півроку.  Аналогічний сценарій із заповадженням відокремленого виборчого процесу вже реалізовували лідери сепаратистських утворень 2 листопада минулого року (наступного тижня після парламентських виборів в Україні 2014 року). Тоді цей сценарій спровокував новий виток ескалації конфлікту, створив «псевдоаргументацію» щодо нібито готовності сепаратистських утворень йти узгодженим шляхом  врегулювання конфлікту.  Де-факто, «вибори» від 2 листопада стали останньою краплею  для  остаточного зриву першого Мінського мирного протоколу від 5 вересня 2014 року. Очевидно, примара минулорічного сценарію, за задумом ватажків самопроголошених республік, має спонукати українську сторону до більшої поступливості та, водночас, активізувати західні країни (ЄС та США) у їхньому тискові на офіційну владу в Києві задля збереження Мінських домовленостей будь-якою ціною.

Мінська модель: чим далі, тим складніше?

Інтереси Києва та підтримка Заходу: як знайти «золоту середину»?  

Зацікавленість західних партнерів України у реалізації «мінської моделі» є одним з   факторів, на якому намагається грати Росія вустами самопроголошених лідерів «ДНР» і «ЛНР».  На тлі воєнної ескалації як  одного з традиційних способів шантажу і примушення української влади до нових поступок  Росії і її сателітам, цю карту  з місцевими виборами вони і намагаються  розіграти.  Очевидним є сподівання Росії, що саме така лінія поведінки матиме успіх, оскільки  Мінська модель на сьогодні є чи не останньою можливою спробою  дипломатично  і політично врегулювати проблему. Це єдиний  узгоджений на міжнародному рівні формат врегулювання конфлікту. Саме тому без виконання пунктів    щодо воєнної деескалації  і  виникає «пропозиція» перейти одразу до політичної.

Загальна проблема Мінської моделі сьогодні якраз і полягає у тому, що вона де-факто на міжнародному рівні  визнана єдиною  платформою, на базі якої має  відбуватися  перехід до завершення конфлікту. Альтернативи Мінським домовленостям поки що ані з української сторони, ані з позиції  Заходу не розроблено. Відповідно,  зараз дискусія навколо реалізації цієї моделі відбувається за схемою:  чим очевиднішою стає неефективність цієї моделі, чим більше порушень  відбувається і чим менші шанси на її повноцінне  впровадження в життя – тим сильнішим (поки що) є захист цієї моделі з боку деяких зацікавлених сторін (зокрема, Заходу) і тим більшою буде готовність  до «корегування» умов та термінів  виконання тих чи інших положень цих домовленостей.  На практиці це означає, окрім іншого, готовність західних партнерів України дивитись крізь пальці на фактичне ігнорування лідерами самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» деяких положень Мінської угоди (зокрема, положень п.10 про виведення збройних формувань та найманців), а також цілковиту відсутність режиму тиші.

Шантаж  «гарячою» ситуацією на фронті звичайно створює підстави для певної гнучкості і більшої поступливості як з боку Заходу, так і з боку офіційної влади України, але аж ніяк  не гарантує  готовності йти на будь-які компроміси в політичних питаннях. Так, це зондування ґрунту виборчим питанням з боку «ДНР» на цьому етапі виявилося провальним. Навіть ОБСЄ офіційно заявило устами  Керівника Бюро з демократичних інститутів і прав людини, що місія спостереження за виборами може бути сформована лише за запитом офіційної влади України, а не самопроголошених «суб’єктів».  Тобто, політична «спокуса» проголосити проведення виборів на непідконтрольній території є, попри нереалістичність такого кроку та його цілковите розходження з іншими, основоположними умовами початку мирного процесу. Але в той же час і Україна, і   Захід, скоріше за все, на такі «поступки», як перехід до політичного врегулювання в обхід воєнного, не підуть.

При цьому ключовою у цьому контексті буде позиція саме української влади, яка є підписантом  Мінських домовленостей і, відповідно, несе частину  прямої відповідальності  за їх імплементацію. Тиск з боку Росії та, можливо, західних країн, щодо перегляду логіки  мирного процесу, переходу одразу до політичної частини Мінську  залежатимуть багато в чому від  позиції, яку обійматиме в цьому питанні Україна. Чим більш зрозумілою, визначеною і  жорсткою щодо виконання перших ключових положень Мінську буде політика Української держави, тим  меншим буде політичний тиск  на неї  з боку інших акторів. Межа чутливості щодо Мінської моделі  має визначатися наразі в Києві.

Як наслідок, сьогодні Україна фактично опинилася перед вибором: (1) продовжувати  бути «гнучкою», наполягати на  виконанні мінських зобов’язань попри  відсутність прогресу у цьому питанні або ж  (2) пропонувати власний порядок денний щодо нинішньої ситуації та шляхів виходу з глухого Мінського кута,  в якому наразі, очевидно, опинилися всі: і учасники конфлікту (ані Україну, ані навіть Росію ця модель не влаштовує цілком і повністю), і  країни  Заходу як стейкхолдери процесу. Друга модель  не означає обов’язкового виходу з Мінського процесу загалом (хоча і це можливо) – вона передбачає як мінімум пошук відповіді на запитання: якщо Мінська модель не виконується, то як ми маємо діяти в цих умовах;  де  пролягає «червона лінія» для визнання Мінської моделі недієздатною; на які саме  компроміси де-факто готова йти українська сторона.

Майже п’ять місяців перебування у «сірій зоні» невиконуваних  Мінських зобов’язань свідчать: ініціативність у відповіді на вищевказані та інші питання має виявляти українська сторона. В першу чергу – у розмові зі своїми партнерами на Заході як опорою у  переговорах з Росією. Зі стратегічної точки зору такий крок  необхідно зробити саме зараз – коли в Україні розпочато процес конституційної реформи, підготовки до повсюдних місцевих виборів. І все це – на тлі продовження війни на Сході і відсутності фактичних підстав переходити до політичної частини Мінську. Якщо така ініціатива «корекції» або ревізії статусу-кво з боку України не відбудеться, то політичні вимоги з боку самопроголошених лідерів лунатимуть все частіше і в певний момент можуть  в контексті воєнної ескалації сягнути свої мети.